Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик. Страница 101

А серед усіх цих розкішних одеж, які всіма барвами райдуги грають, серед шовків, оксамитів, камки, алтабасів і виблискування діамантів який же дивний вигляд мають полки Вишневецького, виснажені, обірвані, схудлі, в заіржавілих панцирах, вигорілій формі та заношених мундирах! Жовніри найпривілейованіших підрозділів на вигляд гірші жебраків, гірші челяді деяких полків; одначе всі схиляються перед сією іржею та затрапезним виглядом, бо це печаті геройства. Війна, недобра матір, яка дітей своїх, ніби Сатурн, пожирає, а кого не пожере, того, наче пес кістки, згризе. Вигорілі ці мундири – суть дощі нічні, суть походи серед вируючих стихій або в сонячнім варі; іржа ця на залізі – кров нестерта: може, своя, може, ворожа, а може – та й інша. Так що вишневчани повсюди тон задають. Вони й по шинках та постоях тільки й розповідають, а решта тільки й знає, що слухає. І трапляється, що в кого-небудь із слухачів аж клубок до горла підступить, ударить людина себе руками по кульшах і вигукне: «Хай вам дідько, панове шановні! Ви ж дияволи – не люди!» А вишневчани: «Не наша в тім заслуга, а такого начальника, рівного котрому не бачив іще orbis terrarum». І всі бенкети завершуються вигуками: «Vivat Ярема! Vivat князь-воєвода! Вождям вождь і гетьманам гетьман!..»

Шляхта, як захмеліє, на вулиці вискакує та з самопалів і мушкетів стріляє, а позаяк вишневчани попереджують, що гульба тільки до часу, що, мовляв, підождіть-но – і князь візьме всіх у руки й таку дисципліну заведе, про яку, мовляв, ви ще й не чули, вони ще більше радіють вільній хвилині. «Gaudeamus, [138] поки можна! – кричать вони. – Настане час послуху – слухатися будемо, бо є кого, бо він не «дитина», не «латина», не «перина»!» А злополучному князю Домініку завжди більше за всіх дістається, тому що перемелюють його язики жовнірські на борошно. Розповідають, що Домінік цілими днями молиться, вечорами у склянку дивиться, і як на живіт собі сплюне, так одне око трохи розплющить і запитує: «Га?» Розповідають іще, що на ніч він проносну траву приймає, а битв бачив якраз стільки, скільки зображено в нього на шпалерах, на голландський штиб тканих. Тут не тяг руку за ним ніхто, тут його не було жаль нікому, а більше за інших підточували його ті, хто в очевидній з військовою дисципліною перебували колізії.

Та навіть і цих останніх переважав у єхидстві та кепкуваннях пан Заглоба. Від болів у крижах він уже вилікувався й тепер опинився у своїй стихії. Скільки він поїдав і випивав – марно і рахувати, бо це переважало людське уявлення. За ним ходили і навколо нього юрмилися купки жовнірів і шляхти, а Заглоба просторікував, розповідав і знущався над тими, хто його пригощав. До всього він іще й поглядав звисока, як дивиться бувалий жовнір на тих, хто поки що тільки збирається на війну, і з висот свої переваги віщав:

– Стільки ж пістолі ваших милостей війни знають, скільки черниці чоловіків; одяг на вас свіжий і лавандою надушений, однак же, хоч воно й чудовий запах, я про всяк випадок у першій битві постараюсь од ваших милостей із навітряного боку триматися. Ой! Хто часнику вояцького не нюхав, не знає, яка ним сльоза видавлюється! Ні, не принесе жінка зрання пива підігрітого або ягоди винної. Дзуськи! Схуднуть животи ваших милостей, висохнете ви, як сир на сонці. Повірте вже мені! Досвід – усьому основа! Так, бували ми в біді! Не один прапорець захопили! Але ось тут мушу я зауважити вашим милостям, що ніякий інший мені так важко не дістався, як той – під Старокостянтиновом. Чорти б їх побрали, запоріжців отих! Сім потів, скажу я вам, шановні добродії, з мене зійшло, перш ніж я за древко вхопився. Запитайте пана Скшетуського, того самого, котрий Бурдабута порішив; він усе це на власні очі бачив і просто був у захваті. Та й тепер, скажімо, крикнете в козака над вухом: «Заглоба!» – побачите, що буде. Е! Що говорити з вашими милостями! Ви ж тільки muscas [139] на стінах мухобийкою нищили, а більше нікого.

– Як же воно було? Як же? – запитувала молодь.

– А ви, добродії мої, хочете, певно, щоб у мене язик од розмов перегрівся, наче вісь коло воза?

– Так змочити треба! Вина сюди!

– Хіба що! – відповідав пан Заглоба і, задоволений, що знайшов удячних слухачів, розповідав усе ab ovo, [140] від подорожі в Галату і втечі з Розлогів аж до захоплення прапора під Старокостянтиновом. Вони ж слухали із роззявленими ротами, хіба що буркочучи іноді, коли, прославляючи власну хвацькість, він занадто насміхався над їхньою недосвідченістю, але щодень усе одно запрошували й напували на новій якій-небудь квартирі.

Ось як у Збаражі розважалися весело й бучно, а старий Зацвілиховський та інші серйозні люди дивувалися, чого князь так довго ставиться поблажливо до такого безпутства. Він же безвихідно перебував у себе, очевидячки, навмисно потураючи воїнам, аби перед майбутніми битвами скуштували всіляких утіх. Тим часом приїхав Скшетуський і зразу ніби у вир пірнув, ніби в окріп який. Хотілося теж і йому дозвіллям у товаристві друзів своїх скористатись, але куди більше хотілося йому в Бар, до коханої, поїхати і всі колишні прикрості, всі побоювання і гризоти в її солодких обіймах забути. Тому, не зволікаючи, він пішов до князя, щоби звітуватися про похід до Заслава та отримати дозвіл на поїздку.

Князь до невпізнання змінився. Скшетуський просто вжахнувся, побачивши його, сам себе у глибині душі запитуючи: «Чи той це вождь, якого я під Махнівкою та Старокостянтиновом зрів?» – тому що перед ним стояла людина, зігнута під тягарем турбот, із запалими очницями та засмаглими губами, ніби якоюсь тяжкою внутрішньою хворобою зсушена. На запитання про здоров’я князь коротко й сухо відповів, що здоровий; лицар же більше запитувати не посмів. Тому, звітувавшись про похід, він зразу ж попросив дозволу залишити корогву на два місяці, щоби обвінчатись і відвезти дружину в Скшетушів.

Почувши це, князь ніби від сну пробудився. Властива йому доброта освітила похмуре до цього лице, і, притиснувши Скшетуського до грудей, він сказав:

– Кінець, значить, стражданням вашим. Їдьте, їдьте! Нехай благословить вас Бог! Сам би я хотів бути на вашому весіллі, бо і в князівни як у дочки Василя Курцевича, і у вас як у друга в боргу, та в нинішні часи мені навіть і думати не можна про поїздку. Коли ж відбути збираєтесь?

– Та хоч сьогодні, ваша княжа милість!

– Тоді – ліпше завтра. Самому їхати не слід. Я пошлю з вами триста Вершуллових татар, аби довезти її в безпеці. З ними найшвидше доїдете, а знадобляться вони вам, оскільки ватаги вольниці повсюди нишпорять. Дам я вам і листа до пана Енджея Потоцького, та поки напишу, поки прийдуть татари, поки ви, нарешті, вирушите, вечір на ранок обернеться.

– Як ваша княжа милість накаже. Ще смію прохати, щоби Володийовський і Підбийп’ятка зі мною поїхали теж.

– Хай і так. Приходьте завтра під благословення і попрощатися. Хочеться мені й вашій князівні який-небудь подарунок послати. Благородна це кров. Нехай же вам щастить, бо достойні одне одного.

Лицар уже був ниць і обіймав коліна улюбленого воєначальника, що повторював:

– Дай Бог вам щастя! Дай Бог вам щастя! Приходьте ж завтра!

Одначе лицар із колін не вставав і не йшов, ніби збираючись прохати ще про щось. Нарешті він вигукнув:

– Ваша княжа милість!..

– Ну, що у вас іще?

– Ваша княжа милість, простіть мою зухвалість, але… серце в мене розривається… І тільки від прикрості цієї великої запитати вас одважуюся: що з вашою княжою милістю? Чи турботи пригнічують, чи хворість яка?

Князь поклав йому руку на голову.

– Вам цього знати не слід! – мовив він із теплотою в голосі. – Приходьте ж завтра!

Пан Скшетуський підвівся і з важким серцем вийшов.

Увечері прийшов на його квартиру старий Зацвілиховський, а з ним – невеличкий пан Володийовський, пан Лонгинус Підбийп’ятка й пан Заглоба. Всі зібралися за столом, і зразу ж показався Редзян, несучи келихи та барильце.