Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик. Страница 11

– Бог мені свідок, розбійна куля! В Радомі інша історія трапилась.

– Давали ви, ваша милість, обітницю сходити у Святу Землю… може, й так, але що вас там не було – це напевно.

– Так! Не було! Бо в Галаті вже страждань мученицьких зазнав! Хай я не шляхтичем, хай псом шолудивим буду, коли брешу!

– Воно й брешете, й брешете.

– Останнім негідником будучи, віддаю себе в руки ваші, пане намісник.

Тут інші теж почали підходити знайомитись із паном Скшетуським і почуття йому свої висловлювати. Мало хто любив Чаплинського, і всі були задоволені, що тому така конфузія приключилася. Зараз, не розмисливши й не подивувавшись, неможливо повірити, що і вся навколишня чигиринська шляхта, і ті, що дрібніші – володарі слобід, наймачі економій, – чого там! – навіть люди Конєцпольських, – усі, як воно по сусідству буває, знаючи про чвари Чаплинського з Хмельницьким, були на боці останнього, бо Хмельницький мав славу знаменитого воїна, чималі заслуги в різних баталіях здобувши. Відомо було також, що сам король підтримував із ним стосунки й високо цінував його думку. Те, що сталося, сприймали як звичайну сварку шляхтича зі шляхтичем, а такі сварки лічилися тисячами, й особливо в землях руських. Цього разу, як завжди, стали на бік того, хто вмів завоювати собі більше симпатій, не загадуючи, які з цього можуть випливати страшні наслідки. Лише значно пізніше серця запалали ненавистю до Хмельницького; причому однаково серця шляхти й духовенства обох обрядів.

І так усі підходили до Скшетуського з квартами, кажучи: «Пий же, пане-брате! Випий і зі мною! Хай живуть вишневичани! Такий молодий, а вже в поручиках у князя. Vivat [17] князь Ярема, всім гетьманам гетьман! Куди завгодно підемо з князем Яремою! На турків і татар! У Стамбул! Хай живе милостиво правлячий нами Владислав Четвертий!» Голосніше за всіх кричав пан Заглоба, готовий навіть сам один перепити й перекричати цілий регімент.

– Вельмишановні панове! – волав він, так що шибки у вікнах бряжчали. – Я ж бо на його милість султана подав у суд за насильство, до котрого він допустив статися зі мною в Галаті.

– Не верзіть ви, ваша милість, дурниць, язик пожалійте!

– Тобто як, вельмишановні панове? Quatuor articuli judicii castrensis: stuprum, incendium, latrocinium et vis armata alienis aedibus illata. [18] А хіба ж не було це vis armata? [19]

– Справжній глухар ви, добродію.

– А я і до трибуналу його!

– Втихомиртесь, ваша ми…

– І кондемнату отримаю, і негідником його оголошу; ось тобі й війна, тільки вже із засудженим на безчестя.

– Здоров’я ваших милостей!

Деякі, одначе, сміялись, а з ними й пан Скшетуський – йому вже трохи вдарило в голову; шляхтич же й насправді, наче глухар, який власним голосом упивається, не змовкаючи, кльочив далі. На щастя, тиради його було перервано іншим шляхтичем, який, наблизившись, смикнув балакуна за рукав і сказав із співучою литовською вимовою:

– Так познайомте ж, добродію щирий Заглобо, й мене з паном намісником… Познайомте ж!

– Обов’язково! Неодмінно! Дозвольте, ваша милість наміснику, – це пан Збийнабійка.

– Підбийп’ятка, – виправив шляхтич.

– Один біс! Герба Зірвиштанець.

– Зірвиглавець, – виправив шляхтич.

– Один біс! Із Песикишок.

– Із Мишікишок, – виправив шляхтич.

– Один біс. Nescio, [20] чому я віддав би перевагу. Мишачі кишки чи псині. Але жити – це вже точно! – ні в яких не бажаю, бо і відсидітися там важкувато, і покидати їх конфузно. Ваша милість! – продовжував він пояснювати Скшетуському, вказуючи на литвина, – ось уже тиждень п’ю я на гроші цього шляхтича, в якого меч за поясом такий же ваговитий, як і гаман, а гаман такий же ваговитий, як і розум, але якщо напував мене коли-небудь більший дивак, нехай буду я таким же бовдуром, як той, хто за мене платить.

– Ну, об’їхав його! – сміючись, кричала шляхта.

Одначе литвин не сердився, він тільки відмахувався, тихо усміхався і повторював:

– От, годі вже вам, ваша милість… слухати гидко!

Скшетуський із цікавістю приглядався до нового знайомця, що насправді заслуговував називатися диваком. Це був чоловік зросту такого високого, що головою майже торкався стелі; небувала ж худорба робила його і зовсім довготелесим. Хоча весь він був шкіра та кістки, широкі плечі та жилава шия свідчили про надзвичайну силу. Навдивовижу запалий живіт наводив на думку, що людина ця приїхала з голодного краю, одначе вдягнений він був добряче – в сіру свебодзинського сукна куртку з вузькими рукавами, що добре сиділа на ньому, а взутий у високі шведські чоботи, що починали на Литві входити в ужиток. Широкий і туго набитий лосячий пояс, не маючи на чому триматися, сповзав на самі кульші, а до пояса був прив’язаний крижацький меч, такий довгий, що мужу тому височенному майже до пахв діставав.

Але злякайся хто меча, той би зразу заспокоївся, поглянувши на лице його власника. Воно, як і весь образ цієї людини, відзначаючись худорбою, прикрашалося двома обвислими бровами і парою так само обвислих лляного кольору вусищ; одначе при цьому було таким відкритим, таким щирим, наче лице дитини. Згадана обвислість вусів і брів надавала литвинові вигляду одночасно стурбованого і кумедного. Він здавався людиною, що нею всі потурають, але Скшетуському сподобався з першого погляду за цю саму відкритість лиця і ладну вояцьку екіпіровку.

– Пане намісник, – сказав худючий шляхтич, – значить, ваша милість від пана князя Вишневецького?

– Точно.

Литвин побожно склав руки і звів очі догори.

– Ах, що за войовник це великий! Що за лицар! Що за вождь!

– Дай Боже Речі Посполитій таких побільше.

– Істинно, істинно! А чи не можна під його знамена?

– Він вашій милості радий буде.

Тут у розмову встряв Заглоба:

– І матиме князь два рожни для кухні: один із цього добродія, другий із його меча; а може, найме вашу милість заплічних справ майстром або повелить на вашій милості розбійників вішати. Ні! Скоріше за все він сукно мундирне буде вами міряти! Тьху! Ну як вам, добродію, не соромно, як людині й католику, ходити довгим, наче serpens [21] або бусурманська піка!

– Слухати гидко, – терпляче сказав литвин.

– Як же, добродію, величати вас? – запитав Скшетуський. – Коли ви відрекомендувалися, пан Заглоба так вашу милість під’їдав, що я, перепрошую, нічого не міг розібрати.

– Підбийп’ятка.

– Збийнабійка.

– Зірвиглавець із Мишікишок.

– Сміх та й годі! Хоча він мені й вино ставить, але якщо це не язичницькі імена, значить, я найостанніший дурень.

– Давно ваша милість із Литви?

– Ось уже два тижні, як я в Чигирині. А дізнавшись від пана Зацвілиховського, що ви, добродію, тут проїздити будете, дожидаюся, щоб із вашою протекцією князеві прохання своє подати.

– Але скажіть, ваша милість, тому що дуже вже мені цікаво, навіщо ви цей меч катівський під пахвою носите?

– Не катівський він, пане намісник, а крижацький; а ношу його – бо трофей і родова реліквія. Ще під Хойниками слугував він руці литовській – ось і ношу.

– Одначе махина неабияка і важезна, мабуть. Хіба що обіруч?

– Можна і обіруч, а можна й однією.

– Дозволь глянути!

Литвин вийняв меч і подав Скшетуському, однак у того зразу ж повисла від ваги рука. Ні приготуватися, ні змахнути вільно. Двома ще так-сяк, але теж виявилося важкувато. Через це пан Скшетуський дещо знітивсь і звернувся до присутніх:

– Ну, вельмишановні добродії! Хто перехреститься?

– Ми вже пробували, – відповіли декілька голосів. – Лише панові Зацвілиховському в підйом, але і він не перехреститься.

– А самі ви, ваша милість? – запитав пан Скшетуський, повернувшись до литвина.