Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик. Страница 110

– Та чи відшукав її він у натовпі нещасних? Там же тисяч двадцять порішили, – зауважив Володийовський.

– Ви його, добродію, не знаєте. А я поклястися готовий: він довідався, що князівна в Барі. Так-так, інакше й бути не може: він її від різанини врятував і відвіз кудись.

– Не вельми ви нас порадували, ваша милість, я б на місці Скшетуського волів, аби вона загинула, ніж потрапила в паскудні отаманові руки.

– А це ще гірше: коли загинула, то збезчещеною…

– Біда! – промовив Володийовський.

– Ох, біда! – повторив пан Лонгинус.

Заглоба заходився м’яти вус і бороду й раптом вибухнув:

– Щоб їх од малого до великого короста з’їла, суче плем’я, щоб із їхніх жил наробили тятив бусурмани! Бог створив усі народи, та цей – не інакше, як сатани творіння, содомити, диявольське поріддя! Нехай занепадуть черева у матерів їхніх, усіх до єдиної!

– Не знав я чарівної сієї панни, – сумно промовив Володийовський, – та вже ліпше б мене самого лихо спіткало.

– Я її лише раз у житті й бачив, але як згадаю, такий жаль бере – просто жити гірко! – сказав пан Лонгинус.

– Це вам! – вигукнув Заглоба. – А як мені, коли я батьківським почуттям до неї пройнявся і, можна сказати, витягнув на своїх плечах із безодні?… Мені ж бо як?

– А як Скшетуському? – запитав Володийовський.

Довго так бідкалися лицарі, а потім надовго замовкли.

Першим прийшов до тями Заглоба.

– Невже нічого не можна зробити, обов’язок наш – помститися, – відповів Володийовський.

– Скоріше б Господь послав битву! – зітхнув пан Лонгинус. – Кажуть, начебто татари вже переправились і в полі кошем стали.

На що Заглоба:

– Ні, не можна так сердегу полишити, нічого не вживши для її порятунку. Доволі я старі свої кістки наламав, тиняючись по світу, мені б тепер одлежуватись у теплі та у спокої, та заради сердеги цієї… Та я хоч у Стамбул знову побреду, хоч заново в мужицьку зодягнуся сірячину й торбан візьму, на котрий дивитися не можу без огиди.

– Ваша милість у нас на всілякі здатний витівки, вигадайте що-небудь, – сказав Підбийп’ятка.

– Та мені не злічити, скільки різних вивертів на думку спадає. Якби знав князь Домінік половину, Хмельницький давно б із розпореним черевом на шибениці теліпався. Я й зі Скшетуським говорив, тільки з ним зараз говорити даремно. Болість сердечна в ньому вгніздилась і гризе сильніше за хворобу. Ви за ним наглядайте: як би він розуму не стратив. Часом од великого горя mens [144] починає бродити, як вино, поки зовсім не прокисне.

– Буває таке, буває! – промовив пан Лонгинус.

Володийовський засовався нетерпляче на місці й запитав:

– Так що ж ви, пане, придумали?

– Що придумав? А ось що: насамперед належить дізнатися, чи жива ще сердега наша, – нехай бережуть її ангели від усякого зла! – а дізнатися про це можна двояко: або відшукати серед княжих козаків надійних і вірних людей, котрі погодяться, видавши себе за перекинчиків, пристати до Богунових молодців і щось од них дізнатися…

– У мене є серед драгунів русини! – перебив його Володийовський. – Я знайду потрібних людей.

– Стривайте, пане… Або взяти язика з тих супостатів, які лиходіяли в Барі: раптом їм щось відомо. Ці всі в Богуні душі не чують, любий їм його норов сатанинський; пісні про нього співають – щоб їм глотки позатикало! – та про подвиги його, що були й не були, варнякають. Якщо він сердегу нашу викрав, їм напевне про це відомо.

– Так можна й людей послати, і щодо язика постаратись, одне другому не завадить, – зазначив пан Лонгинус.

– В яблучко влучили, добродію. Довідаємося, що вона жива, – вважайте, півділа зроблено. А ви, друзі любі, коли насправді Скшетуському допомогти хочете, будьте ласкаві слухатися мого указу, бо в мене досвіду більше, ніж у вас. Перевдягнемося мужиками і спробуємо рознюхати, де він її ховає, а дістанемося місця – наша буде, про це вже я подбаю. Одне тільки погано – нас зі Скшетуським Богун пам’ятає; не доведи Господи впізнає – рідні матері потім упізнати не зможуть, зате вас, добродії мої, ні того, ні іншого він у вічі не бачив.

– Мене бачив, – сказав Підбийп’ятка, – та це справи не міняє.

– Може, дасть Бог, сам попадеться до нас у руки! – вигукнув Володийовський.

– А я на нього й дивитися не бажаю, – продовжував Заглоба, – нехай милується кат! Але діяти слід обережно, щоб усієї справи не зіпсувати. Не може такого бути, що тільки йому самому відомо, де князівна, а що безпечніше запитувати в кого іншого, за це я вам, шановні панове, ручаюся.

– Можливо, й наші посланці дещо прознають. Якщо тільки князь дасть дозвіл, я доберу надійних людей і хоч завтра відправлю.

– Князь дозволить, та чи довідаються вони що, сумніваюся. Послухайте сюди, шановні панове, мені інше спало на думку: замість того, щоб людей посилати та полювати на язиків, одягнімося мужиками самі й рушаймо в дорогу, не зволікаючи.

– Ні, це ніяк неможливо! – вигукнув Володийовський.

– Чому ж?

– Видно, ви, добродію, військової служби не знаєте. Коли корогви збираються nemine excepto, [145] це свята справа. Лицар, хоч би в нього батько з матір’ю на смертному одрі лежали, перед вирішальною битвою не буде у відпустку проситися – немає більшої для воїна ганьби. Після битви, коли противника розгромлено, – будь ласка, та ніяк не перед битвою. І зауважте, пане: Скшетуському не менше, ніж вам, хотілося зірватись і летіти на пошуки милої, та він про це й не заїкнувся навіть. Здається, добру славу вже здобув, князь його любить, а словом же не обмовився, тому що обов’язок свій знає. Це, розумієте, загальна справа, а то – приватна. Не знаю, як де, хоча вважаю, скрізь одне й те ж, але щоб у князя нашого воєводи хто-небудь, а тим паче офіцер, звільнення перед битвою просив – такого ще не було! Та хоч рватиметься у Скшетуського душа на частини, він із цим не піде до князя.

– Римлянин він і ригорист, знаю, – сказав Заглоба, – та якби хто князеві шепнув слівце, може, він би і його, і вас, шановні панове, відпустив без усякого прохання.

– Князеві й на думку не спаде таке! У нього вся Річ Посполита на плечах. Невже, гадаєте, тепер, коли справам найважливішим, воістину всенародним, належить вирішуватися, він чиїмись особистими інтересами буде займатись? А навіть якби, в чому сумніваюся, за своїм почином дав звільнення, жоден із нас, як Бог свят, табору зараз би не покинув: ми теж насамперед не собі зобов’язані служити, а вітчизні нашій нещасній.

– Розумію я все чудово, мосьпане, і не перший день перебуваю на службі, тому й сказав, що думка ця лише майнула в голові – та не сказав, що вона там засіла. До того ж, якщо подумати, поки розбійницька рать стоїть непорушна, багато нам усе одно не досягти, а от коли противника буде розбито і він, переслідуваний по п’ятах, тільки про врятування своєї шкури дбати буде, тоді сміливо можна в його лави затесатися – і в них язики розв’яжуться легше.

– Скоріше б тільки решта війська підтяглась, а то ми під цим Чолганським Каменем остаточно переведемось. Якби воля нашого князя, ми б уже давно в дорозі перебували, а князя Домініка нескоро дочекаєтеся, він, видно, привали влаштовує по п’ять разів на день.

– Його в найближчі три дні очікують.

– Дай-то Боже пошвидше! А коронний підчаший сьогодні, здається, підійти має?

– Сьогодні.

У цю хвилину двері відчинились і ввійшов Скшетуський.

Риси його немовби страждання витесало з каменю – таким од нього віяло холодом та спокоєм.

Дивно було дивитися на юне це обличчя, таке суворе і серйозне, що здавалося, на ньому ніколи не з’являлась усмішка; навряд чи навіть би смерть, торкнувшись його, що-небудь у цих рисах змінила. Борода в пана Яна відросла до половини грудей, і серед волосся, чорного як воронове крило, де-не-де вилися срібні нитки.

Соратники й вірні його побратими лише здогадувалися про страждання друга – по ньому самому нічого не можна було сказати. Був він рівний і на вигляд спокійний, військову службу ніс либонь чи не ретельніше ніж зазвичай і здавався цілком поринутим у війну, яка має бути незабаром.