Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик. Страница 128

– Цей? – запитала Ануся, показавши білі зубки. – Та це пан Харламп.

– Що іще за язичник?

– Ніякий він не язичник, а литвин, ротмістр із корогви віленського воєводи. Йому до самої Варшави наказано нас супроводжувати й там дожидатися воєводу. Не раджу, пане, йому заступати дорогу – людоїд це страшенний.

– Бачу, бачу. Та якщо людоїд, чому на мене зуби гострить? Тут і жирніші за мене знайдуться…

– Тому що… – сказала Ануся і розсміялася тихенько.

– Що значить – тому що?

– Тому що в мене закоханий і сам сказав мені, що всякого, хто наблизиться до мене, порубає на шматки. І зараз, повірте, лише присутність князя з княгинею стримує його, а то негайно причепився б до вас.

– От тобі й на! – весело вигукнув Володийовський. – Значить, отак воно, панно Анно? Ой, недаремно, мабуть, ми співали: «Ти жорстокіша орди, corda полониш завжди!..» Пам’ятаєте? Ох, ласкава панно, кроку не можете ступити, щоб кому-небудь не запаморочити голову!

– На свою біду! – відповіла, похнюпившись, Ануся.

– Ох, лицемірко! А що на це скаже пан Лонгинус?

– Хіба я винна, що пан Харламп цей мене переслідує? Я його не терплю й дивитися на нього не бажаю.

– Оце так! Глядіть, панно, як би через вас не пролилася кров. Підбийп’ятка плохий, мовби ягня, але, якщо справа почуттів торкнеться, ліпше від нього триматися подалі.

– Нехай хоч вуха йому відрубає, я тільки рада буду.

Сказавши так, Ануся покружляла, як дзиґа, на місці і випурхнула в інший куток кімнати до такого собі Карбоні, лікаря княгині, котрому заходилася жваво щось нашіптувати, італієць же очі втупив у стелю, ніби в екстазі.

До Володийовського тим часом підійшов Заглоба, і ну підморгувати здоровим своїм оком.

– Що за пташка, пане Міхал? – запитав він.

– Панна Анна Борзобагата-Красенська, старша фрейліна княгині.

– Гарненьке бісеня, оченята як ягідки, ротик мов намальований, а шийка – ух!

– Нічого, нічого!

– Вітаю, ваша милість!

– Облиште, пане. Це наречена Підбийп’ятки… буцімто наречена.

– Підбийп’ятки? Побійтеся Бога! Він же обітницю цнотливості дав. Та й при тій пропорції, що між ними, йому тільки в кишені її носити! Або на вусах вона в нього примоститися може, як муха. Скажете таке…

– Постривайте, він іще в неї по струнці ходити буде. Геркулес був сильнішим, та й то захомутали.

– Тільки б рогів йому не наставила. А втім, тут я перший прикладу старання, не був би я Заглобою!

– Не хвилюйтеся, таких іще чимало знайдеться. Одначе жарти жартами, а вона дівиця добре вихована і хорошого роду. Вітрогонка, звичайно, та що ж… Молода та зелена, але ж вельми гарненька.

– Благородна ви душа, тому й хвалите… Хоча й справді – на диво мила пташка!

– Краса притягує людей. Он і той ротмістр, exemplum, [161] без пам’яті закоханий буцім.

– Ба! Погляньте краще на того ворона, з яким вона бесідує, – це іще що за диявол?

– Італієць Карбоні, княгинин лікар.

– Ич як сяє – мовби мідна пательня, а очища наче в delirium [162] закочує. Ех, кепські справи пана Лонгина! Я в цьому дещо тямлю, добру змолоду пройшов науку. При нагоді обов’язково розповім вашій милості, в яку потрапляв халепу, а коли є бажання, хоч зараз послухайте.

І Заглоба, підморгуючи ще дужче, зашепотів щось невеличкому лицареві на вухо, але тут підоспів час від’їздити. Князьсів із княгинею в карету, щоби після тривалої розлуки в дорозі досхочу наговоритися. Панночки розташувалися по екіпажах, а лицарі скочили на коней – і кавалькада рушила. Попереду їхав двір, а жовніри слідом, на деякій віддалі, тому що місця навкруги були спокійні і військовий ескорт не стільки для захисту, скільки для більшого блиску потрібен.

Із Сінниці вирушили до Мінська, звідти до Варшави, в дорозі, за тогочасним звичаєм, частенько влаштовували привали. Шлях був настільки забитий, що ледве вперед просувалися. Всяке на вибори прямувало: і з ближніх місць, і з Литви далекої. Шляхтичі їхали цілими дворами, одна за одною тяглися вервечки позолочених карет, оточених гайдуками та виїзними лакеями величезного зросту, одягненими по-турецьки, за якими рухався особистий конвой: мадярські, німецькі або яничарські роти, козачі загони, а то й латники із відбірної польської кінноти. Вельможі старалися перевершити одне одного пишністю вбрання та численністю почту. Незліченні магнатські кавалькади чергувалися з повітовою та земською знаттю, що мала вигляд більш скромний. Раз у раз із хмари куряви виринали оббиті чорною шкірою ридвани, запряжені парою або четвернею коней; у кожному важно сидів мостивий шляхтич із розп’яттям або образком Пресвятої Діви, що на шовковій стрічці висіли на шиї. Всі озброєні до зубів: з одного боку мушкет, із другого шабля, а в тих, хто мав відношення до війська – нині або в минулому, – позаду ще на два аршини стирчали піки. До ридванів прив’язано було собак: лягаві або хорти, прихоплені не з нужди – не на полювання все ж таки з’їжджались, – а виключно для панської розваги. Слідом конюхи вели породистих коней, покритих попонами для захисту багатих сідел од дощу та пилюки, далі тяглися рипливо повози на колесах, скріплених лозинням, навантажені шатрами й запасами їстівного для панів і челяді. Коли вітер часом звіював пилюку з дороги на поле, весь шлях, одкриваючись, виблискував і мінився чи то як багатобарвна змія, чи то як стрічка рідкісного золототканого шовку. Подекуди на шляху гриміла музика: у натовпі йшли італійські та яничарські оркестри, найчастіше перед корогвами коронного або литовського війська, яких на дорозі теж було чимало – вони входили до почту сановників. Великий стояв гамір, крик, гомін, зусібіч неслись оклики, а часом спалахували сварки, коли одне одному поперек дороги ставали.

До княжого кортежу раз у раз підлітали кінні жовніри та слуги, запитуючи, хто їде, або вимагаючи поступитися дорогою тому чи іншому вельможі. Але почувши у відповідь: «Воєвода руський!» – поспішали повідомити про це своїм господарям, і ті відразу ж звільнювали дорогу, а хто був попереду, на узбіччя з’їжджали, проводжаючи очима княжий поїзд. На привалах довкола товпилися жовніри та шляхта, з цікавістю дивлячись на найбільшого войовника Речі Посполитої. Чимало сипалось і вітальних вигуків, на котрі князь відповідав люб’язно, позаяк, по-перше, за натурою своєю був до людей вельми прихильним, а по-друге, люб’язністю розраховував залучити більше прихильників для королевича Карла, в чому і досягав успіхів завдяки лише своєму вигляду.

Із не меншою цікавістю витріщалась юрба на княжі корогви, на «русинів», як їх називали. Воїни не були вже такими обірваними та виснаженими, як після костянтинівської битви: за розпорядженням князя в Замості всім було видано новий формений одяг, і все ж таки на них дивились як на заморське диво, бо в уяві жителів найближчих до столиці місцевостей русини з’явилися з іншого кінця світу. Яких тільки див не розповідали про таємничі степи та дрімучі ліси, де такі богатирі народжуються, не стомлюючись захоплюватись їхніми засмаглими обличчями, видубленими вітрами з Чорного моря, твердістю погляду та суворістю вигляду, запозиченого в диких сусідів.

Після князя найбільше поглядів зверталося до Заглоби, котрий, помітивши, яким оточений захопленням, поглядав довкола так зарозуміло й гордовито, так страшно водив очима, що в натовпі негайно зашепотіли: «Он, мабуть, із них найдоблесніший лицар!» Інші говорили: «Он через кого, видно, без ліку душ із тілами розлучилися. От змій лютий!» Коли такі слова долітали до вух Заглоби, він старався набрати вигляду ще більш грізного, щоби не показати, наскільки в душі задоволений.

Іноді він що-небудь говорив у відповідь, іноді відпускав дошкульне слівце, особливо на адресу воїнів із литовських найманих корогов, де товаришам у важкій кавалерії належало носити на плечі золоту нашивку, а в легкій – срібну. «Не все те золото, що блищить!» – кричав декому з них Заглоба, і не один лицар, засопівши, хапався за шаблю, скрегочучи зубами, одначе, зметикувавши, що насмішник служить у руського воєводи, зрештою, плюнувши, відмовлявся від наміру затіяти бійку.