Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик. Страница 32

Намісник із цікавістю придивлявся до річкового цього життя, а тим часом човни його швидко прямували до Кодака. Туман порідів. Над головами носилися хмари птахів: пеліканів, диких гусей, журавлів, качок, чайок, кроншнепів; у прибережних очеретах стояв такий ґвалт, такий плескіт води і шум крил, що здавалося, відбуваються там пташині сейми або побоїща.

За Кременчуком береги зробилися нижчими і відкритішими.

– Погляньте-но, ваша милість! – раптом вигукнув Редзян, – начебто воно й сонце пече, а на полях снігу повно.

Скшетуський поглянув – і дійсно, куди тільки сягав погляд, якась біла заволока сяяла в сонячних променях обабіч ріки.

– Гей, старший! А що це там біліє? – запитав він човняра.

– Вишні, пане! – відповів той.

І справді, були це вишневі ліси, що складалися з карликових дерев, якими густо поросли обидва береги за гирлом Псла. Плоди цих вишників, солодкі й великі, становили восени корм птахам, звірині та заблуканим у цій глушині людям, а також були предметом торгівлі, котрий одвозили на байдаках до самого Києва і далі. Зараз ліси стояли у цвіту. Щоб дати відпочити гребцям, підійшли до берега, і намісник з Редзяном висадилися, бажаючи поближче розгледіти ці зарості. Їх огорнув такий п’янкий аромат, що просто нічим було дихати.

Безліч пелюсток уже вкрили землю. Місцями деревця утворювали непрохідні хащі. Між вишнями буйно ріс і дикий карликовий мигдаль, увесь у рожевих квітах, які вже зовсім сильно пахли. Мільйони джмелів, бджіл і яскравих метеликів носилися над цим строкатим квітковим морем, кінця і краю котрому не було видно.

– Чудеса, пане, чудеса! – говорив Редзян. – І чому тут люди не селяться? Звірини тут, як я подивлюся, теж вистачає.

Між вишневими кущами порскали русаки й біляки, а також незліченні зграйки великих блакитноногих перепелів, яких кілька Редзян підстрелив зі штуцера, та, на превеликий жаль, довідався потім од старшого, що м’ясо цих птахів отруйне.

На м’якій землі видно було сліди оленів і сайгаків, а здалеку доносилися звуки, що нагадували похрокування вепрів.

Подорожні наші, надивившись і відпочивши, рушили далі. Береги ставали то високими, то плоскими, відкриваючи погляду дивовижні діброви, ліси, урочища, кургани і привільні степи. Довкілля було таке чудове, що Скшетуський мимоволі задавав собі Редзянове запитання: чому тут люди не селяться? Та ба, для цього необхідно було, щоб іще який-небудь Ярема Вишневецький узяв під свою руку ці пустки, впорядкував їх і оборонив од заміряння татар і низових. Місцями річка утворювала рукави, коліна, заливала яри, пінною хвилею била у прибережні кручі та зовсім заповнювала темні печери в скелях. У таких печерах і рукавах улаштовувалися тайники та сховища. Гирла рік, зарослі лісом очеретів, куги, комишів, кишіли усякою птицею; словом, світ дикий, подекуди урвистий, подекуди низовинний, зовсім безлюдний і таємничий постав перед очима мандрівників наших.

Плавання ставало докучливим, тому що через теплу погоду з’явилися хмари кусючих комарів і різних невідомих у сухому степу інсектів; деякі з них були завтовшки з палець, і після укусу кров дзюрила струменем.

Увечері припливли до острова Романівки, вогні якого завиднілися ще здалеку, і зупинилися там на нічліг. У рибалок, які прибігли подивитися на загін намісника, сорочки, обличчя і руки були густо змащені дьогтем для захисту від комах. Були це люди грубої вдачі й дикі; вони без ліку з’їжджалися сюди навесні ловити і в’ялити рибу, котру затим одвозили в Чигирин, Черкаси, Переяслав і Київ. Праця це була нелегка, зате вигідна через велику кількість риби, що влітку ставала для цих місць навіть лихом, здихаючи від нестачі води в старицях і так званих тихих куточках і заражаючи гниттям повітря.

Від рибалок намісник довідався, що низові, рибалячи тут, уже декілька днів як покинули острів і подалися на заклик кошового отамана на Низ. Крім того, будь-якої ночі з острова було видно багаття, що їх палили в степу втікачі, котрі поспішали на Січ. Рибалкам було відомо, що готується похід «на ляхів», і вони це аж ніяк не приховували від намісника. Скшетуський мимоволі подумав, що його експедиція і дійсно, здається, запізнилася, і, схоже, перш ніж дістанеться він Січі, полки молодців рушать на північ; одначе йому звелено було їхати, і, як справний солдат, він не розумував, маючи намір сягнути хоч би й самого серця запорізького стану.

Назавтра зранку вирушили далі. Минули чудовий Тарентський Ріг, Суху Гору і Кінський Острог, відомий своїми трясовинами та безліччю гадів, які його непридатним для життя робили. Тут уже все: і дикість округи, і квапливість течії – передвіщало близькість порогів. Та ось на обрії забовваніла Кодацька вежа. Перший етап подорожі було завершено.

Одначе того вечора намісник до замку не потрапив, бо в пана Гродзіцького після оголошення перед заходом сонця вечірнього пароля із замку нікого не випускали і до замку нікого не впускали; нехай би хоч сам король приїхав, йому довелося б ночувати в Слобідці, розташованій перед валом.

Саме так вчинив і намісник. Нічліг був не дуже-то зручним, бо мазанки в Слобідці, котрих налічувалося близько шістдесяти, були такі крихітні, що в деякі доводилося вповзати рачки. Інших будувати не варто було: фортеця при кожному татарському набігу спалювала будівлі дощенту, щоб не створювати нападникам прикриття та безпечних підступів до валів. Мешкали в цій Слобідці люди «захожі», тобто ті, що приблудилися з Польщі, Русі, Криму та Волощини. Кожне тут вірило у свого Бога, та до цього нікому не було діла. Землю прийшлі люди не орали через небезпеку від Орди, годувалися рибою і привізним із України хлібом, пили просяну паленку, займалися ремеслами, за що їх у замку дуже цінували.

Намісник очей не стулив через страшенний сморід кінських шкур, із яких у Слобідці вичинювали ремені. На світанку наступного дня, ледве продзвонили і просурмили побудку, він повідомив у замок, що прибув як княжий посол і просить його прийняти. Гродзіцький, в якого ще був свіжим у пам’яті візит князя, вийшов назустріч власною персоною. Був це п’ятдесятилітній чолов’яга, одноокий, наче циклоп, похмурий, бо, сидячи в глушині на краю світу і не бачачи людей, здичавів, а маючи безмежну владу, набрався суворості й почуття власної гідності. Лице його було спотворене віспою, а також помережане шабельними шрамами й мітками від татарських стріл, які біліли на темній шкірі. Одначе служака він був вірний, сторожкий, наче журавель, і очей із татар та козаків не спускав. Пив він тільки воду, спав не більше семи годин, часто схоплювався серед ночі перевірити, чи не дрімає варта на валах, і за найменшу провину негайно карав провинних. До козаків доброзичливий, хоча й грізний, він здобув їхню повагу. Коли траплявся взимку на Січі голод, Гродзіцький допомагав хлібом. Узагалі, був це русин покрою тих, хто колись із Пшецлавом Ланцкоронським і Самеком Зборовським у степи не раз ходили.

– Виходить, ви, добродію, на Січ їдете? – запитав він у Скшетуського, попередньо провівши його в замок і від душі пригостивши.

– На Січ. Які, вельмишановний коменданте, у вас звідти новини?

– Війна! Кошовий отаман зі всіх луговин, річок і островів людей скликає. З України втікачі тягнуться, котрим я заважаю, як можу. Війська там зібралося тисяч тридцять, а може, й більше. Коли ж вони на Україну рушать і до них городові козаки з черню приєднаються, буде їх сто тисяч.

– А Хмельницький?

– З дня на день із Криму з татарами очікується. Може, вже прибув. Сказати по совісті, даремно ви, добродію, на Січ бажаєте їхати, бо незабаром тут їх дочекаєтеся. Кодак вони не обминуть і в тилу його не залишать, це точно.

– А ви одіб’єтесь, ваша милість?

Гродзіцький похмуро глянув на гостя й відповів чітко і спокійно:

– А я не відіб’юсь…

– Як же це?

– Пороху в мене нема. Човнів двадцять послав, щоб мені хоч скільки прислали, – і не шлють. Не знаю – чи перехоплено посланих чи в самих там нестача; знаю тільки, що досі не прислали. А мого вистачить тижнів на два – і все. Коли б у мене було скільки треба, я б скоріше Кодак і самого себе висадив у повітря, та козацька нога сюди б не ступила. Звелено мені тут сидіти – сиджу, звелено пильнувати – пильную, сказано зуби показувати – показую, а якщо згинути доведеться – раз мати породила – і на це готовий.