Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик. Страница 48

У понеділок битва закипіла вже з раннього ранку. Скшетуський, як і першого дня, оглядав битву, всміхаючись і з веселим виразом на лиці. Знову коронне військо виступило на вал. Цього разу, одначе, не кидаючись уперед, воно давало відсіч ворогові, не сходячи з місця. Степовий ґрунт розмок не тільки з поверхні, але і в глибину. Важка кіннота майже не могла рухатися, що зразу ж дало перевагу швидким запорізьким і татарським корогвам. Усмішка на лиці Скшетуського поволі зникала. Попереду польського окопу лавина атакуючих майже зовсім заслонила вузьку стрічку коронного війська. Здавалось, от-от – і ланцюжок цей буде прорвано, і почнеться штурм самого валу. Скшетуський не помічав тепер і половини того натхнення, того ратного завзяття, з яким корогви билися першого дня. Сьогодні вони уперто оборонялись, але першими не нападали, не розбивали вщент куренів, не змітали, ніби ураган, усе на своєму шляху. Степ, розкислий не тільки з поверхні, але й на значну глибину, унеможливив колишній шал і дійсно змусив важку кавалерію не відходити від валу. Силу гусарів становив, визначаючи перемогу, розгін, а вони змушені були залишатися на одному місці. Хмельницький же вводив у бій усе нові й нові полки. Він устигав усюди. Сам ведучи в атаку кожний курінь, він повертав назад, майже доскакавши до ворожих шабель. Завзяття його поступово передалося запоріжцям, і ті хоча й гинули без ліку, але з криками й виттям наввипередки мчали на шанець. Вони наражалися на стіну залізних грудей, на вістря списів і, розбиті, поріділі, знову йшли в атаку. Корогви від такого натиску, ніби здригнувшись, подавались, а подекуди й відступали; так борець, стиснутий сталевими обіймами противника, то слабне, то знову збирає сили й починає пересилювати.

До полудня майже всі запорізькі полки були в огні й битві. Боротьба йшла така уперта, що між обома сторонами виріс ніби новий вал – гора кінських і людських трупів.

Щохвилини в козацькі окопи з битви поверталися натовпи воїнів, поранених, закривавлених, вимазаних у грязюці, задиханих, ледве живих од утоми. Та з’являлися вони з піснею на вустах. Обличчя їхні палали бойовим огнем і впевненістю в перемозі. Непритомніючи, вони продовжували кричати: «На погибель!» Загони, що залишалися в резерві, рвалися в бій.

Пан Скшетуський спохмурнів. Польські корогви почали зникати за бруствером. Вони вже не могли чинити спротиву, й відхід їхній позначала гарячковість. Помітивши це, понад двадцять тисяч горлянок вивергнули радісний крик. Азарт атаки подвоївся. Запоріжці буквально наступали на п’яти козакам Потоцького, що прикривали відступаючих.

Одначе гармати й град мушкетних куль відкинули їх назад. Битва на хвилину стихла. В польському стані почулася сурма, що пропонувала переговори.

Але тепер Хмельницький переговорів вести не бажав. Дванадцять куренів спішились, аби разом із піхотою й татарами йти на штурм укріплень.

Кречовський із трьома тисячами піхоти у вирішальний момент мав поспішити на підмогу. Всі барабани, бубни, литаври і сурми зазвучали разом, заглушаючи клики й мушкетні залпи.

Пан Скшетуський, здригаючись, дивився на довгі шеренги запорізької піхоти, що не мала собі рівних і рвалася до валів і оточувала їх усе тіснішим кільцем. Довгі пасма білого диму вистрілювали в неї з окопів, ніби якісь велетенські груди намагалися здунути цю сарану, що невідворотно насідала звідусіль. Гарматні ядра проорювали в ній борозни, самопали гриміли все квапливіше. Гуркіт не змовкав ні на секунду. Тисячі й тисячі, танучи на очах, конвульсивно згинаючись, як величезна поранена змія, все ж ішли вперед. Ось-ось дістануть! Ось вони вже біля валу! Гармати їм тепер не страшні! Скшетуський зажмурив очі.

І зразу блискавками запитання замерехтіли в його мозку: чи побачить він на валах польські значки, коли розплющить очі? Чи побачить, чи не побачить? Там галасують усе голосніше, там вереск якийсь нечуваний. Невже сталося щось? Крики долинають із самого табору.

Що ж це? Що ж стряслося?

– Боже всемогутній!

Зойк цей вивергнувся із грудей пана Скшетуського, коли, розплющивши очі, побачив він на валу замість величезного золотого коронного стягу малиновий із архангелом.

Позицію було взято.

Увечері намісник дізнався від Захара, як усе було. Не даремно Тугай-бей називав Хмельницького змієм: у хвилини найвідчайдушнішого опору підучені Балабанові драгуни перекинулися до козаків і, накинувшись із тилу на власні корогви, допомогли знищити їх повністю.

Увечері ж намісник побачив полонених і був присутнім при кончині молодого Потоцького, горло якому пронизала стріла. Прожив той після поразки всього декілька годин і помер на руках Стефана Чарнецького. «Скажіть батькові… – прошепотів, помираючи, молодий каштелян, – скажіть батькові, що я… як лицар…», але не зміг вимовити нічого більше. Душа його покинула тіло й понеслася в небеса. Скшетуський довго потім не міг забути це бліде обличчя й блакитні очі, зведені в смертний час до неба. Пан Чарнецький клявся над холонучим тілом, що, коли Господь дасть йому здобути волю, він ріками крові за смерть друга й ганьбу поразки помститься. І жодної сльозинки не скотилося по суворому лицю його, бо це був лицар залізний, багатократно подвигами відваги уславлений, чоловік, ніяким нещастям на зломлений. І обітниці свої виконав. Зараз же, замість того щоб журитися, він перший і підбадьорював Скшетуського, що страшенно мучився через поразку й ганьбу Речі Посполитої. «Річ Посполита не однієї поразки зазнала, – говорив пан Чарнецький, – але невичерпні сили таяться в ній. Не зломила її досі нічия могуть, не зломлять і селянські бунти, за які Господь сам і покарає, бо хто проти влади повстає, той його волі заперечує. Стосовно ж поразки, яка і дійсно прикра, – так хто її зазнав? Гетьмани? Коронне військо? Ні! Після відпадіння та зради Кречовського військо, що його вів Потоцький, тільки передовим загоном і можна було вважати. Смута невідворотно пошириться по всій Україні, бо мужва там зарозуміла й до войовництва вдатна, та бунтують же там не вперше. Заколот утихомирять гетьмани з князем Яремою, сили котрих досі стоять недоторкані; значить, чим запекліший бунт спалахне, тим, погашений цього разу надовго, а може, на вічні часи, швидше вгамується. Нікчемний вірою й невеликий духом, хто вважає, що якийсь козачий отаман із таким собі мурзою татарським можуть всерйоз погрожувати могутньому народові. Погані справи були б у Речі Посполитої, коли б якась селянська смута могла впливати на її долю та існування. Воістину легковажно збиралися ми в цей похід, – підсумував пан Чарнецький, – і, хоча передовий наш загін розгромлено, вважаю я, що гетьмани не мечем, не зброєю, а батогами можуть бунт цей придушити».

І коли говорив він так, здавалося, що говорить не полоненик, не воїн, який програв битву, а гордий гетьман, упевнений у завтрашній перемозі. Така велич духу й така віра в Річ Посполиту були бальзамом для ран намісника. Він власними очима спостерігав військо Хмельницького зблизька, через те воно його дещо заворожило, тим паче що аж до нинішнього дня супроводжувала військові цьому удача. Та мав рацію, можливо, пан Чарнецький. Сили гетьманів стоять незрушені, а за ними – вся могуть Речі Посполитої, вся незаперечність влади і волі Божої. Так що розставався намісник із паном Чарнецьким вельми збадьорений і душею веселий, а розстаючись, запитав іще, чи не має наміру той зразу повести переговори з Хмельницьким про звільнення.

– Тугай-беїв я полоненик, – відповів пан Стефан. – Йому ж і викуп заплачу, а з отаманцем цим справи мати не хочу і катам його призначаю.

Захар, який влаштував пану Скшетуському побачення з полонениками, повертаючись із ним до воза, теж утішав його.

– Не з молодим Потоцьким воно важкенько, – говорив він. – З гетьманами буде важкенько. Справу ж бо тільки почато, а чим закінчиться, сам Бог знає! Гей, набрали татари і козаки польського добра, та взяти і зберегти не одне й те ж. А ти, дитино, не горюй, не сумуй, тобі й так воля буде – ти до своїх підеш, а старий тужити за тобою буде. На старості літ гірше нема самому на світу залишитися. А з гетьманами важкенько буде, ой, важкенько!