Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик. Страница 53

Пан Скшетуський минув нарешті людську цю геєну, наповнену стогонами, слізьми, горем і жахливими криками, і вирішив було, що зрештою переведе дух, одначе зразу ж нове жахливе видовище постало перед його очима. Віддалік, звідки долітало безугавне кінське іржання, сірів власне кіш, який кишів тисячами татар, а ближче, на полі, тут же біля битого шляху, що вів на Черкаси, молоді воїни вправлялись у стрільбі з лука, заради втіхи пускаючи стріли в слабких або хворих полонеників, котрим довга дорога до Криму виявилась би не до снаги. Декілька десятків трупів уже лежали на дорозі, продірявлені, як решета, деякі ще сіпалися в конвульсіях. Ті, в кого стріляли, висіли, прив’язані за руки до придорожніх дерев. Були серед них і старі жінки. Радісному після вдалого пострілу сміхові вторили вигуки:

– Якши, єґєт! Добре, хлопці!

– Ук якши колда! Лук у добрих руках!

Біля головного коша забивали тисячі голів худоби і коней на прокорм воїнам. Земля була просякнута кров’ю. Нудотні міазми свіжини робили дихання неможливим, а між купами м’яса ходили червоні ординці з ножами в руках. День був жаркий, сонце пекло. Тільки за годину вибрався пан Скшетуський зі своїм конвоєм у чисте поле, та довго ще доносилися з головного коша далекі голоси й ревіння. По дорозі теж було цілком достатньо слідів хижого розбою та біди. Спалені обійстя, голі печі погорілих хуторів, потолочені вруна, переламані дерева, спалені на дрова вишневі сади біля колишніх хат. Раз по раз попадалися кінські або людські трупи, страшно спотворені, посинілі, роздуті, а на них і над ними зграї ворон і воронів, які з шумом і гомоном, бачачи людей, зривалися з місця. Криваве діяння Хмельницького повсюди впадало у вічі, й важко було зрозуміти, на кого чоловік цей підняв руку, бо його власний край передусім стогнав під тягарем недолі.

У Млієві зустрілись їм татарські загони, що гнали нові натовпи полонеників. Городище було спалене дотла. Стирчала тільки цегляна костьольна дзвіниця та старий дуб посеред майдану, обвішаний страшними плодами, бо висіли на ньому декілька десятків маленьких жиденят, позавчора повішених. Тут було перебито і багацько шляхти з Коноплянки, Староселя, Ужівки, Балаклеї та Водачева. Саме містечко було порожнє, позаяк чоловіки пішли до Хмельницького, а жінки, діти і старі, побоюючись приходу князя Яреми, втекли в ліси. З Городища поїхав пан Скшетуський через Смілу, Жаботин і Новосельці на Чигирин, зупиняючись по дорозі тільки, щоб дати відпочити коням. Наступного дня з південного боку в’їхали в місто. Війна пощадила його, зруйновано було тільки декілька будинків, серед яких зрівняний із землею дім Чаплинського. У замку стояв підполковник Навколопалець, а з ним тисяча козаків, але й він, і козаки, і все населення перебували у великому страху – тут, як і скрізь по дорозі, чекали, що в будь-яку хвилину нагряне князь і настане відплата, що її й світ не бачив. Незрозуміло було, хто ці чутки розпускає і звідки вони приходять, можливо, породжував їх страх, але все ж таки уперто подейкували або що князь уже пливе по Сулі, або що вже стоїть біля Дніпра, що вирізав населення в Борисах, що спалив Васютинці, і всяка поява кінних або піших породжувала страшенну паніку. Скшетуський пожадливо прислухався до цих вістей, адже розумів, що, навіть якщо й непевні, вони все одно стримували розгул бунту на Задніпров’ї, що перебувало безпосередньо під княжою десницею.

Скшетуський думав дізнатися щось достовірне від Навколопальця, та виявилося, що підполковник, як і решта, про князя нічого не знає і сам би радий довідатися хоч що-небудь від Скшетуського. А позаяк усі байдаки, човни й човники було відведено до чигиринського берега, то й утікачі з берега задніпровського дістатися Чигирина не могли.

Отож Скшетуський, не гаючи часу в місті, звелів переправити себе і без зволікання рушив на Розлоги. Думка, що незабаром він особисто зможе дізнатися, що з Оленою, і надія, що вона, можливо, жива-здорова або ж сховалася разом із тіткою та князями в Лубнах, наповнювала його силами й бадьорістю. З воза пересів він у сідло й безжально підганяв своїх татар, а ті, вважаючи його послом і себе приставами, відданими під його оруду, не сміли ослухатися. Отож мчали вони, ніби за ними хто гнався, а копита кудлатих татарських конячок здіймали золоті клубки пилюки. Шлях лежав через обійстя, хутори та села. Край був порожнім, поселення обезлюдніли, і довго їм не зустрічалося жодної душі. Можливо, що, забачивши загін, люди просто ховалися. Пан Скшетуський повсюди звелів обшукувати пасіки і сади, засіки і комори, та нікого виявити не міг.

Лише за Погребами один із татар помітив якусь людську істоту, що намагалася сховатися в очеретах, якими поросли береги Кагамлика.

Татари кинулися до річки й через кілька хвилин привели до пана Скшетуського двох зовсім голих людей.

Один виявився старим, другий – струнким п’ятнадцяти– чи шістнадцятилітнім підлітком. Од страху обидва цокотіли зубами і довго не могли сказати й слова.

– Звідки ви? – запитав пан Скшетуський.

– Нізвідки, пане! – відповів старий. – Христа ради ось ходимо з лірою, а німий цей мене водить.

– А звідки зараз ідете? З якого села? Кажи, не бійся, нічого тобі не буде.

– Ми, пане, по всіх селах ходили, а тут нас біс якийсь обібрав. Чоботи добрі були – взяв, шапки були добрі – взяв, свитки від жалісливих людей – взяв і ліру забрав теж.

– Я тебе, дурню, запитую, з якого ти села йдеш?

– Не знаю, пане, я дід. От ми, голі, вночі мерзнемо, а вдень жалісливих людей дожидаємо, щоб голизну нашу прикрили та нагодували, ми ж голодні!

– Чуєш, холопе, відповідай, про що запитую, а то накажу повісити.

– Я нічого не знаю, пане. Коли б я що, або що, або будь-що, то нехай мені – от що!

Видно було, що дід, до пуття не розуміючи, хто його розпитує, вирішив нічого до пуття й не відповідати.

– А в Розлогах ти був, де князі Курцевичі живуть?

– Не знаю, пане.

– Повісити його! – крикнув Скшетуський.

– Був, пане! – закричав дід, бачачи, що справа кепська.

– Що ж ти там бачив?

– Ми там п’ять день, як були, а потім уже в Броварках чули, що туди лицарі прийшли.

– Які лицарі?

– Не знаю, пане! Один каже – ляхи, другий каже – козаки.

– В сідло! – крикнув татарам Скшетуський.

Загін помчав. Сонце ось-ось збиралося зайти, як того дня, коли намісник, зустрівши Олену з княгинею на дорозі, їхав поряд з ними біля Розванової карети. Кагамлик точно так відсвічував червінню, день минав іще більш тихий, погожий, теплий. Одначе тоді пан Скшетуський їхав переповнений щастям і ніжними почуттями, що пробуджувались, а тепер мчав як проклятий на муки вічні, гнаний вітром тривоги і недобрих передчуттів. Відчай кричав у його душі: «Це Богун її умкнув! Ти її більше не побачиш!» – а голос надії підбадьорював: «Це князь! Урятована!» І голоси ці так мучили його, що ледве серце не розривали. Вершники мчали, підганяючи охлялих коней. Минула година, друга. Вийшов місяць і, підіймаючись угору, робився тьмянішим. Коні вкрилися милом і тяжко схропували. Влетіли в ліс, він промайнув як блискавка; влетіли в яр, за яром – зразу ж – Розлоги. Ось-ось, і долю лицаря буде вирішено. А вітер скачки тим часом свистить у нього у вухах, шапка впала з голови, кінь під ним постогнує, ніби зараз упаде. Ще мить, іще ривок, і яр одкинеться. Ось! Ось!

І раптом страшний, нелюдський зойк вирвався з грудей пана Скшетуського.

Фільварок, сараї, стайні, клуні, частокіл і вишневий сад – усе щезло.

Тьмяний місяць освітлював косогір, а на ньому – чорні пожарища, які перестали вже й диміти.

Ніякий голос не порушував безгоміння.

Пан Скшетуський мовчки зупинився біля рову, руки лише до небес простяг, дивився, споглядав і головою хитав якось дивно. Татари притримали коней. Він спішився, знайшов рештки спаленого моста, перейшов рів по поздовжній колоді й сів на камінь, який лежав посеред майдану. Затим він почав озиратись, як людина, що опинилась уперше в якомусь місці й має намір освоїтися. Притомність покинула пана Скшетуського. Він навіть не застогнав. За хвилину, впершись руками в коліна і звісивши голову, він зробився непорушним, і могло здаватися, що він заснув, а коли й не заснув, то задерев’янів. У голові його замість думок проносились якісь нечіткі картини. Ось виникла Олена, така, з якою розстався він ув останній свій приїзд, щоправда, лице її зараз було наче огорнуте серпанком і рис розгледіти було неможливо. Він спробував її з тієї туманної пелени визволити, але не зміг. Тому й поїхав із важким серцем. Ось перед ним постав чигиринський майдан, старий Зацвілиховський і безпутна пика Заглоби; вона з особливою впертістю виникала перед очима його, поки нарешті не помінялася на похмуре лице Гродзіцького. Потім побачив іще він Кодак, пороги, сутичку на Хортиці, Січ, усі злигодні й події аж до нинішнього дня, аж до останньої години. Але далі був морок! Що відбувалося з ним зараз, він зрозуміти не міг. У нього було тільки невиразне відчуття, що їде він до Олени, в Розлоги, та сили в ньому немовби витратились, от він і відпочиває на пожарищі. Хотів був він підвестись і їхати далі, та безмежна якась неміч приковує його до місця, ніби хто стофунтові ядра до ніг йому прив’язав.