Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик. Страница 58

Той вів своєї:

– Війна людей не живить, а губить, тому перед тим, як воювати вирушити, я й вирішив побачити вас. Хтозна, чи вернусь, а ви ж побиватися за мною будете, ви ж мені друзі сердечні… Хіба не так?

– Звичайно ж, так, істинний Бог! Змалечку тебе знаємо.

– Ти брат нам, – додав Симеон.

– Ви князі, ви шляхта, а козаком не погордували, в хаті пригріли й доню-родичку пообіцяли, бо зрозуміли – нема без неї ні життя, ні буття козакові, от і пожаліли його.

– Не варто про це й казати, – поспішно мовила княгиня.

– Ні, мамо, варто про те казати, адже ви мої благодійники, а я попросив оцього шляхтича, друга мого, щоб мене сином назвав і гербом облагородив, аби не соромно було вам родичку віддавати козакові. На що пан Заглоба згоду дав, і обидва ми будемо прохати в сейму дозволу тому, а після війни поклонюсь я пану великому гетьманові, до мене милостивому, й він підтримає: він ось і Кречовському надання виклопотав.

– Помагай тобі Боже, – сказала княгиня.

– Ви люди некриводушні, і я вдячний вам. Та перш ніж на війну йти, хотілось би ще раз почути, що доню мені віддасте і слова не порушите. Шляхетське слово не дим, а ви ж шляхта, ви князі.

Отаман говорив повагом і врочисто, але в словах його чулася ніби погроза, ніби застереження, що треба погоджуватися на все, хоч чого б він вимагав.

Стара княгиня подивилася на синів, ті – на неї, й деякий час усі мовчали. Несподівано кречет, який сидів на жердині біля стіни, запищав, хоча до світанку було ще довго, а за ним подали голоси й інші птахи; здоровенний беркут прокинувся, стріпнув крилами й заходився каркати. Скіпка, що палала в пічній пащі, почала догоряти. Зробилося темнувато й сумно.

– Миколаю, полагодь вогонь, – сказала княгиня.

Молодий князь виконав прохання.

– Ну як? Обіцяєте? – запитав Богун.

– Треба Олену запитати.

– Нехай вона говорить за себе, а ви за себе. Обіцяєте?

– Обіцяємо! – сказала княгиня.

– Обіцяємо! – повторили князі.

Богун раптом підвівся і, звернувшись до Заглоби, сказав гучним голосом:

– Вельмишановний Заглобо! Попроси й ти дівку, може, тобі теж пообіцяють.

– Ти що, козаче, п’яний? – вигукнула княгиня.

Богун замість відповіді дістав листа Скшетуського і, повернувшись до Заглоби, сказав:

– Читай.

Заглоба взяв листа і в німій тиші почав читати. Коли він закінчив, Богун склав на грудях руки.

– Так кому ж ви дівку віддаєте?

– Богуне!

Голос отамана зробився схожим на зміїне шипіння:

– Зрадники, собаки, негідники, юди!..

– Гей, синки, беріть шаблі! – крикнула княгиня.

Курцевичі заразом кинулися до стін і похапали зброю.

– Вельмишановні панове! Спокійно! – закричав Заглоба.

Та перш ніж він договорив, Богун вихопив із-за пояса пістоля і вистрілив.

– Ісусе! – охнув Симеон, ступнув уперед, почав бити руками об повітря й важко упав додолу.

– Люди, на допомогу! – відчайдушно заволала княгиня.

Та в ту ж мить у дворі з боку саду вдарили ще постріли, двері й вікна з гуркотом розчахнулись, і декілька десятків козаків удерлися в сіни.

– На погибель! – загриміли дикі голоси.

Із майдану почувся тривожний дзвін. Птахи в сінях неспокійно заверещали, гамір, стрілянина та крики порушили недавню сонну тишу садиби.

Стара княгиня, виючи, немовби вовчиця, кинулася на тіло Симеона, що смикалося в передсмертних корчах, але зразу ж два козаки схопили її за волосся й одтягли вбік, а молодий Миколай тим часом, припертий у куток сіней, захищався з люттю й левиною відвагою.

– Геть! – зненацька крикнув Богун козакам, які оточили княжича. – Геть! – повторив він громоподібним голосом.

Козаки розступилися. Вони вирішили, що отаман хоче зберегти молодикові життя. Одначе Богун із шаблею в руці сам кинувся на Миколая.

Закипів страшний поєдинок, на який княгиня, роззявивши рота, дивилася палаючими очима, утримувана за волосся чотирма залізними руками. Молодий князь налетів на козака як вихор, а той, повільно задкуючи, вивів його на середину сіней. Зненацька він присів, відбив могутній удар і перейшов од оборони до нападу.

Козаки, затамувавши подих, поопускали шаблі та, завмерши, слідкували за поєдинком.

У тиші було чути тільки дихання та сопіння тих, що зітнулися, скрип зубів і свист або брязкіт їхніх клинків.

Якийсь час здавалося, що отаман здригнеться перед прездоровою силою та натиском юнака, – він знову почав задкувати й відсахуватися. Лице його напружилося, нібито від надмірних зусиль. Миколай же подвоїв удари, шабля його оточила козака безперервними петлями блискавок, пилюка піднялася з долівки й заволокла супротивників, але крізь клуби її козаки помітили на лиці отамана кров.

Зненацька Богун одплигнув убік, і клинок Миколая влучив у пустку. Миколай хитнувся вслід промахові, подався вперед, і в ту ж секунду козак так страшно полоснув його ззаду по шиї, що княжич звалився, ніби уражений громом.

Радісні крики козаків змішалися з нелюдським вереском княгині. Здавалося, від нього розвалиться брусована стеля. Бій було завершено, козаки кинулися до зброї, що висіла на стінах, і почали її здирати, вириваючи один у одного коштовні шаблі та кинджали, наступаючи на трупи князів і своїх товаришів, полеглих од руки Миколая. Богун їм не перешкоджав. Він стояв, загородивши дорогу до дверей, які вели до покоїв Олени, й важко дихав од утоми. Лице його було блідим і закривавленим, бо клинок княжича двічі все ж таки торкнувся його голови. Погляд отамана переходив із трупа Миколая на труп Симеона, а іноді падав і на посиніле обличчя княгині, що її козаки, тримаючи за волосся, притискували колінами до долівки, бо вона рвалася до тіл дітей своїх.

Волання й метушня в сінях посилювалися з кожною хвилиною. Козаки волокли на мотузках челядь Курцевичів і безжально її добивали. Долівка була залита кров’ю, сіни заповнилися трупами, пороховим димом, зі стін було все зідрано, і навіть птахів перебито.

Зненацька двері, які затуляв собою Богун, відчинилися навстіж. Отаман обернувся й відсахнувся.

У дверях показався сліпий Василь, а поряд із ним Олена, одягнена в білу сорочку, бліда, як ця ж сорочка, з розширеними від жаху очима й напіввідкритим ротом.

Василь тримав ув обох руках на висоті обличчя хрест. І в сум’ятті, що панувало в сінях, поряд із трупами, із кров’ю княжичів, яка розтеклася по долівці, поблизу блискаючих шабель і шалених очей, навдивовиж урочистий вигляд мала його постать, висока, схудла, із сивіючим волоссям і чорними проваллями замість очей. Здавалося, це привид або труп, полишивши могилу свою, гряде покарати злочинство.

Крики стихли. Козаки з жахом розступились. У тиші пролунав спокійний, але тужливий голос Василя:

– В ім’я Отця, і Спаса, і Духа, і Святої Пречистої! Мужі, що йдете із дальніх країн, чи грядете ви в ім’я Боже? Бо сказано: «Благословен муж у путі, котрий несе слово Господа». А ви чи благу вість несете? Чи апостоли ви?

Мертва тиша настала після слів Василя. Він же повільно повернувся з хрестом в один бік, затим – в інший і вів далі:

– Горе вам, браття, бо навіки будуть прокляті, хто користолюбства або помсти заради війну починають… Помолімося ж, аби сподобитися милосердю. Горе вам, браття! Горе мені! О-о-о!

Стогін вирвався із грудей князя.

– Господи помилуй! – обізвалися глухі голоси козаків, які почали в невимовному страху ревно хреститися.

Раптом пролунав дикий, пронизливий крик княгині:

– Василю, Василю…

Голос її був нестямний, ніби останній зойк життя, що минає. Козаки, котрі притискали колінами стару до долівки, відчули раптом, що вона більше не пручається.

Василь здригнувся, та зразу ж ніби відгородився хрестом од нестямного крику і промовив:

– Душе приречена, що волаєш із безодні, горе тобі!

– Господи помилуй, – повторили козаки.

– До мене, хлопці! – закричав раптом Богун і захитався.

Козаки, підбігши, підхопили його під руки.

– Батьку! Ти поранений?