Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик. Страница 69

«Ех, – розмірковував старий козак, – наш отаман вірніше б учинив, якби про власну шкуру, не про дівчину, дбав. Недалеко від Чигирина можна було б переправитися через Дніпро, а звідти, поки є час, прорватися на Січ. Тут же, між князем Яремою та гетьманами, важкенько йому доведеться».

Розмірковуючи так, він разом зі своїм загоном ішов у напрямку Сули, через яку, коли хотів дістатися Прохорівки, мусив би переправитися зразу за Дем’янівкою. Доїхали до Могильної, розташованої біля самої річки. Тут доля всміхнулась Антонові, бо, хоча Могильна, так само як і Дем’янівка, була порожня, він виявив там готові пороми й перевізників, які переправляли селян, що тікали за Дніпро. Саме Задніпров’я, перебуваючи під княжою рукою, повстати не сміло, зате з усіх сіл, поселень і слобід мужва тікала, щоб приєднатися доХмельницького і стати під його прапори. Звістка про перемогу Запоріжжя біля Жовтих Вод птахом пронеслася по всьому Задніпров’ю. Дике населення не могло всидіти на місці, хоча само ніяким майже утискам не піддавалося, бо, як уже було сказано, князь, безжальний до всякого заколотництва, був для спокійних насельників справжнім батьком; комісари ж його доручених ним людей кривдити не наважувались. Одначе люди ці, що недавно із волоцюг хліборобами поробилися, вважали обтяжливими закони, суворість управління та порядок, а тому втікали туди, де замріла надія на дику вольницю. Із багатьох сіл до Хмельницького втекли навіть жінки. Із Чабанівки та Високого, спаливши, щоб нікуди було повертатися, хати, пішло все населення. В тих же селах, де ще залишався хтось, озброювали силоміць.

Антон почав розпитувати перевізників, чи нема яких вістей із-за Дніпра. Вісті були, проте суперечливі, неясні, різні. Говорили, що Хміль б’ється з гетьманами, та одні стверджували, що його побито, інші – що він переміг. Якийсь дядько, який тікав у Дем’янівку, сказав, що гетьмани потрапили в полон.

Перевізники запідозрили, що він переодягнений шляхтич, але затримати побоялися, бо чули, що десь недалеко княже військо. Здавалося, страх множив повсюди число княжого війська, перетворюючи його на всюдисуще воїнство, бо не було в ті дні за Дніпром жодного села, де б не стверджували, що князь от-от нагряне. Антон звернув увагу, що його загін повсюди мають за підрозділ князя Яреми.

Він мерщій заспокоїв перевізників і почав розпитувати про дем’янівських дядьків.

– Аякже. Були. Ми їх на той бік переправляли, – сказав перевізник.

– А дід був із ними?

– Був.

– І німий із дідом? Молодий хлопчина?

– Точно.

– Який він із себе, дід цей?

– Не старий, товстий, очі, як у риби, на одному більмо.

– Він! – буркнув Антон і продовжив запитувати: – А хлопчина?

– Ой! Батьку отаман! Кажу, просто херувим. Такого ми і не бачили.

Тим часом підпливли до берега.

Антон уже знав, що робити.

– Гей, привеземо молодицю отаманові, – бурмотів він собі під ніс.

Потім скомандував своїм:

– Уперед!

Вони помчали, наче зграя сполоханих дрохв, хоча дорога була незручна, позаяк округу перерізали яри. Довелося в’їхати в один здоровенний, по дну якого уздовж струмка проходив ніби самою природою влаштований битий шлях. Яр тягнувся аж до самого Каврайця, так що декілька десятків верст проскакали без відпочинку, а попереду на кращому коні Антон. Уже завиднілося широке гирло яру, як раптом Антон осадив коня так, що задні підкови заскреготіли по камінню.

– Що це?

Гирло яру несподівано переповнилося людьми й кіньми. Чиясь кіннота, числом шабель у триста, входила в яр і шикувалася по шестеро. Антон угледівся, і, хоча був він воїном бувалим і до всякої зрадливості долі звичним, серце його тьохнуло, а лице смертельно зблідло.

Він упізнав драгунів князя Яреми.

Відступати було пізно: якісь двісті кроків відділяли Антонів загін від драгунів, а натомлені коні козаків далеко від погоні б не втекли. Драгуни, зразу забачивши їх, узяли з місця риссю. За хвилину козаків оточили.

– Чиї ви люди? – грізно запитав поручик.

– Богуна! – відповів Антон, розуміючи, що брехати немає сенсу, бо мундир все одно видасть. Одначе, впізнавши поручика, котрого стрічав у Переяславі, зараз же з удаваною радістю вигукнув:

– Пан поручик Кушель! Слава Богу!

– Це ти, Антоне? – сказав поручик, приглядаючись до осавула. – Що ви тут робите? Де отаман?

– Таж, пане, гетьман великий послав нашого отамана до князя-воєводи просити допомоги, так що отаман поїхав у Лубни, а нам звелів їздити по селах і втікачів ловити.

Антон брехав без усякого сорому, розраховуючи на те, що позаяк драгунська корогва йде з боку Дніпра, їй, можливо, невідомо ні про напад на Розлоги, ні про битву під Василівкою, ні про будь-які ще вихватки Богуна.

Поручик усе ж таки сказав:

– Можна подумати, що ви до бунтівників пробираєтесь.

– Гей, пане поручик, – сказав Антон, – та якби ми захотіли до Хмеля піти, хіба ж ми були б на цьому березі Дніпра?

– Воно справедливо, – сказав Кушель. – Воно вірно, і мені на це заперечити нічого. Та тільки отаман не застане князя-воєводу в Лубнах.

– Ну?! А де ж князь?

– Був у Прилуках і, можливо, тільки вчора в Лубни повернувся.

– Ой, жаль. В отамана до князя лист од гетьманів. А дозвольте, ваша милість, дізнатися – чи не із Золотоноші ви їдете?

– Ні. Ми в Каленках стояли, а зараз, як і всі інші, отримали наказ іти до Лубен, звідки князь виступить з усіма силами. А ви куди?

– У Прохорівку. Мужва там переправляється.

– Багато порозбігалося?

– Ой багато! Багато!

– Ну тоді їдьте з Богом.

– Уклінно дякую, ваша милість. Помагай Бог і вам!

Драгуни розступились, і Антонів загін проїхав крізь них до виходу з яру.

Виїхавши з нього, Антон зупинився й уважно прислухався, а коли драгуни зовсім зникли з очей і навіть останні відголоси по них одлунали, він звернувся до своїх і сказав:

– Чи знаєте ви, дурні, що, якби не я, ви б через три дні на палях у Лубнах поздихали! А тепер уперед, і хоч би навіть коні сконали!

Загін рвонув з місця.

«От так пощастило! – думав Антон. – Двічі пощастило: по-перше, що шкуру свою врятували, а по-друге, що драгуни йшли не із Золотоноші і Заглоба розминувся з ними: якби він зустрів їх, плювати йому було б на погоню!»

І дійсно, пану Заглобі не щастило страшенно, а фортуна була до нього явно не прихильна, бо не натрапив він на короговку пана Кушеля, не будучи таким чином одразу врятованим та позбавленим усяких неприємностей.

У Прохорівці його як громом вразила звістка про корсунську поразку. Вже дорогою на Золотоношу по селах і хуторах подейкували про велику битву, навіть про перемогу Хмеля, та пан Заглоба цьому не вірив, добре знаючи, що серед простого люду всяка новина розростається до небувалих розмірів і що про успіхи козацькі простолюддя найохочіше вигадує само собі небилиці. Та в Прохорівці можна вже було не сумніватися. Правда, страшна і зловісна, вдарила як обухом по голові. Хміль – тріумфатор, коронне військо розгромлене, гетьманів узято в полон. Вся Україна охоплена полум’ям.

Пан Заглоба спершу навіть розгубився. Адже він опинився в жахливому становищі. Щастя не супроводжувало його в дорозі, бо в Золотоноші ніякого гарнізону не виявилося. Місто вирувало супроти ляхів, стару фортечку було залишено. Заглоба жодної секунди не сумнівався, що Богун його шукає й що рано чи пізно на слід натрапить. Щоправда, старий шляхтич петляв, як переслідуваний русак, та він чудово знав гончака, котрий його гнав, і знав також, що гончак цей не дасть збити себе зі сліду. В підсумку пан Заглоба мав позаду Богуна, а попереду – море селянської смути, різанину, підпали, напади татар, озвірілу чернь.

Урятуватися в такій ситуації було завданням, яке майже неможливо було виконати, особливо ж із дівчиною, котра, хоч і переодягнена дідівським поводирем, повсюди привертала увагу надзвичайною своєю красою.

Воістину було від чого розгубитися.

Одначе пан Заглоба надовго не занепадав духом ніколи. Незважаючи на величезне сум’яття в голові, він усе ж таки чудово розумів, а вірніше, вельми безпомилково відчував, що Богуна боїться у сто разів більше, ніж вогню, води, смути, різанини і самого Хмельницького. Лише при думці, що можна втрапити до рук страшного отамана, мурахи починали бігати по шкірі пана Заглоби. «Цей би вже дав мені прочухана! – час від часу повторював Заглоба сам собі. – А тут іще попереду море бунту!»