Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик. Страница 73

Князь проїхав, навіть не глянувши. Ксьондз Муховецький хрестом нещасного осінив, і всі вже майже пройшли, як раптом якийсь юнак із гусарської корогви, ні в кого не спитавшись, повернув конячину на пагорок і, приклавши пістоля до вуха нещасного, одним пострілом припинив його муки. Всі здригнулися від такого зухвалого й нечуваного порушення дисципліни і, знаючи суворість князя, заздалегідь вважали гусарика людиною пропащою; але князь нічого не сказав: чи то зробив вигляд, що не почув, чи то був глибоко замислений. Він продовжував спокійно їхати й лише ввечері звелів покликати хлопчину.

Той ні живий ні мертвий постав перед очі князя, вважаючи, що земля розверзнеться під ногами. А князь запитав:

– Як твоє ім’я?

– Желенський.

– Ти вистрілив у козака?

– Я, – затнувшись, промовив блідий як полотно підліток.

– Навіщо ж ти це зробив?

– На муку дивитися не міг.

Князь, замість того, щоб розгніватися, сказав:

– Ой, надивишся ти на їх діла, й од видовищ цих співчуття від тебе, як ангел, одлетить. Але за те, що ти заради милосердя життям своїм ризикував, підскарбій у Лубнах тобі десять червоних золотих відрахує, а я до своєї особи тебе на службу беру.

І всі здивувалися, що справа ця так завершилась, але тут стало відомо, що з недалекої Золотоноші повернувся загін, і думки всіх звернулися на інше.

Розділ XXIII

Пізно ввечері при місяці військо підійшло до Розлогів. Там натрапило воно на пана Скшетуського, що сидів на своїй Голготі. Лицар, як ми знаємо, від горя та страждань зовсім забувся, і, лиш коли ксьондз Муховецький привів його до тями, офіцери взяли Скшетуського з собою, почали вітатися з ним і втішати, а найпалкіше за всіх пан Лонгинус Підбийп’ятка, котрий уже цілий квартал вважався в корогві Скшетуського повноправним товаришем.

Він негайно готовий був вторити йому в зітханнях та наріканнях і відразу ж поклав собі новий зарок – до самої смерті поститися по вівторках, якщо Господь пошле наміснику хоч якусь розраду. Скшетуського тим часом одвели до князя, що стояв постоєм у мужицькій хаті. Той, побачивши свого улюбленця, слова не мовив – тільки розкрив обійми. Пан Ян із риданням упав у обійми ці, а князь до грудей його притис і в голову почав цілувати, причому присутні офіцери споглядали сльози в достойних очах його.

Згодом князь сказав:

– Як синові, радий я вам, позаяк думав уже, що не побачу вас більше. Несіть же мужньо тягар свій і знайте: тисячі будуть у вас товаришів по нещастю, що втратили жінок, дітей, батьків, родичів і друзів. І як пропадає крапля в океані, так нехай і ваша біда в морі загальної біди розчиниться. Коли для вітчизни милої настали такі страшні часи, той, хто мужній і з мечем нерозлучний, в оплакування своїх втрат не впадає, та на допомогу матері нашій спільній поспішить і або совісті своїй спокій віднайде, або славною смертю загине й вінець небесний, а з ним і віковічне блаженство здобуде.

– Амінь! – одгукнувся капелан Муховецький.

– О милосердний княже, як на мене, ліпше мертвою бачити її! – ридав лицар.

– Плачте ж! Велика ваша втрата, і ми з вами плакатимемо, тому що не до нехристів, не до диких скіфів, не до татар, але до братів і товаришів, які співчувають вам, приїхали ви; тому скажіть собі так: «Сьогодні над тобою плачу, а завтра вже не моє!» – бо знайте, завтра ми на війну виступаємо.

– З вашою княжою ясновельможністю хоч на край світу! Але втішитись я не можу; так мені без неї тяжко, що от не можу, не можу…

І бідний жовнір то за голову хапався, то пальці кусати починав, щоби схлипування вгамувати, то знову впадав у невимовний відчай.

– Ти сказав: «Хай буде воля твоя!» – суворо нагадав ксьондз.

– Амінь, амінь! Волі його я віддаю себе, тільки… з відчаєм… нічого не можу вдіяти, – відповів лицар, ковтаючи сльози.

І видно було, що він бореться, що намагається опанувати себе, так що страждання його тим паче змусили всіх пустити сльозу, а хто вразливіший, як, приміром, пан Володийовський і пан Підбийп’ятка, ті просто ревма ревіли. Останній раз по раз долоні біля грудей складав і жалібно повторював:

– Братушко, братушко, заспокойтеся!

– Слухайте! – сказав несподівано князь. – Мені відомо, що Богун звідси до Лубен помчав і в Василівці моїх людей перебив. Тому завчасу не втрачайте надію, адже вона, можливо, йому не дісталася, бо навіщо б він тоді до Лубен пішов?

– Вірно! Таке можливо! – закричали офіцери. – Господь утішить вас.

Пан Скшетуський очі розплющив, ніби не розуміючи, про що йдеться, та раптом у мозку його зажевріла надія, і намісник, як стояв, кинувся в ноги князю.

– О ясновельможний князю! Життя, кров! – вигукував він.

І не зміг сказати нічого більше, бо так підупав на силі, що панові Лонгинусу довелося підвести його та посадити на лаву; одначе з обличчя намісника вже було видно, що він ухопився за цю думку, як потопаючий за соломинку, і що відчай його стишився. Присутні почали роздувати іскорку цю, кажучи, що, цілком імовірно, князівну свою він і знайде в Лубнах. По тому відвели його до іншої хати, куди принесли вина й меду. Намісник хотів було випити чарку, та через судому, що стискувала йому горло, не зміг; зате вірні його товариші пили, а підпивши трохи, заходилися його обіймати, цілувати і дивуватися виснаженості та слідам хвороби, що видимі були на його лиці.

– Просто шкелет на вигляд! – дивувався гладкий пан Дзик.

– Напевно, ображали тебе на Січі, їсти й пити не давали?

– Що було з тобою?

– Розкажу іншим разом, – слабким голосом відповів Скшетуський. – Поранили мене, і прохворів я.

– Поранили його! – вигукнув пан Дзик.

– Поранили, хоча й посол! – сказав пан Слешинський.

І обидва подивились один на одного, дивуючись козацькому нахабству, а потім обнялися від превеликих до пана Скшетуського почуттів.

– А ти бачив Хмельницького?

– Бачив.

– Подати його сюди! – кричав Мігурський. – Ми його негайно на бігус пустимо!

За такими розмовами спливла ніч. Уранці стало відомо, що і другий загін, посланий у далеку вилазку до Черкас, повернувся. Загін цей, звичайно ж, Богуна не наздогнав, а значить, і не спіймав, але привіз дивовижні новини й привів багато взятих по дорозі людей, які бачили Богуна два дні тому. Люди ці повідомили, що отаман, очевидно, за кимсь гнався, так що повсюди запитував, чи не зустрічав хто гладкого шляхтича з козачком. При цьому він страшенно поспішав і мчав стрімголов. Люди всі як один ручалися, що ніякої дівчини з Богуном не було, а якби вона була, вони напевне б її помітили, тому що Богунів загін був дуже невеликим. Нове підбадьорення, проте й нова турбота поселилась у серці пана Скшетуського, бо реляції ці, просто кажучи, були малозрозумілими.

Він не міг утямити, навіщо Богун спершу помчав до Лубен і накинувся на василівський гарнізон, а затим раптом повернув на Черкаси. Те, що Богун Олену не повіз, здавалося безперечним, оскільки Кушель зустрів Антонів загін, у якому її теж не було; люди ж, приведені тепер з боку Черкас, не бачили її й серед Богунових супутників. Де в такому разі вона могла бути? Де заховалася? Чи втекла? Якщо втекла, то в який бік? Чому вирішила тікати не в Лубни, а до Черкас чи Золотоноші? Богунові загони явно когось переслідували та на когось полювали біля Черкас і Прохорівки. Та навіщо знову-таки розпитували вони про шляхтича з козачком?

Намісник на всі ці запитання відповісти не міг.

– Порадьте, скажіть, поясніть, що все означає? – звернувся він до офіцерів. – У моїй голові це просто не вкладається!

– На мою думку, вона, найвірогідніше, в Лубнах, – сказав пан Мігурський.

– Бути такого не може! – заперечив хорунжий Зацвілиховський. – Якби вона була в Лубнах, Богун скоріше за все затаївся б у Чигирині, проте в бік гетьманів, про розгром яких знати ще не міг, не пішов би. А позаяк він козаків розділив і кинувся по двох дорогах, то, скажу я вашій милості, не за ким іншим, а тільки за нею.