Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик. Страница 79

Тому всяке, хто могло, втікало до Хмельницького, тікала навіть шляхта, коли іншого шляху до порятунку не було. Так що Хмельницький примножував і примножував свої сили, і якщо не зразу рушив у власне Річ Посполиту, якщо довго відсиджувався в Білій Церкві, то головним чином для того, щоб привчити слухатися розбурхані й непокірні стихії.

І дійсно, в залізних його руках вони швидко перетворювалися на бойову силу. Командири з навчених запоріжців були, чернь поділялася на полки, із колишніх кошових отаманів призначалися полковники, окремі загони, щоби привчити їх до бойової обстановки, посилалися для штурму замків. А люд тутешній за натурою своєю був бойовий, до ратної справи як ніякий інший удатний, до зброї звичний, з вогнем і кривавим обличчям війни завдяки татарським набігам знайомий.

Так що пішли два полковники Ханджа і Остап на Нестервар, який і взяли, а населення, єврейське та шляхетське, вирізали поголовно. Князю Четвертинському власний слуга його на порозі замку голову відрубав, а княгиню Остап зробив своєю невільницею. Решта ходили в інші сторони, а успіх супроводив їхні прапори, бо страх збентежив серця ляхів, страх «народові тому невластивий», який вибивав із рук зброю та позбавляв сил.

Траплялося часом, що полковники докоряли Хмельницькому: «Чого ж ти на Варшаву не йдеш, чого ж ти нічого не робиш, у ворожбитів долю вивідуєш, горілкою наливаєшся, а ляхам опам’ятатися від страху та військо зібрати дозволяєш?» Не раз також і п’яна чернь, виючи ночами, обкладала квартиру Хмельницького, вимагаючи, щоби він їх на ляхів вів. Хмельницький породив бунт і зробив його страшною силою, та зараз він почав розуміти, що сила ця його самого штовхає до невідомого майбуття, тож частенько похмурим поглядом у майбуття це заглядав, намагався його вгадати й серцем із приводу його страхався.

Треба сказати, з усіх полковників та отаманів один лише він і знав, скільки страшної моці приховано в уявному безсиллі Речі Посполитої. Підняв бунт, побив біля Жовтих Вод, побив під Корсунем, розтрощив коронне військо – а що далі?

Отож він і збирав на ради полковників і, водячи по них налитими кров’ю очима, від чого всі тремтіли, похмуро запитував одне й те ж: «Що далі? Чого ви хочете?»

– Рушити на Варшаву? Так сюди князь Вишневецький прийде, жінок і дітей ваших як грім поб’є, землю й воду тільки залишить, а потім за нами ж до Варшави зо всіма силами шляхетськими, що до нього приєднаються, піде – і ми, між двох огнів опинившись, сконаємо якщо не в битвах, то на палях…

– На дружбу татарську розраховувати нічого. Сьогодні вони з нами, завтра повернуть проти і до Криму помчать або панам голови наші продадуть.

– Ну говоріть же, що далі? Йти на Вишневецького? Так він усі сили, й наші, й татарські, на собі зосередить, а за цей час і в самій Речі Посполитій військо збереться та на поміч йому підійде. Вибирайте…

І стривожені полковники мовчали, а Хмельницький говорив:

– Чого ж ви хвости підібгали? Чого ж не в’язнете, щоб на Варшаву йшов? Уже коли не знаєте, що діяти, покладіться на мене, а я, Бог дасть, свою та ваші голови порятую, а для Війська Запорізького й усіх козаків потрібного доб’юся…

І справді, лишавсь єдиний вихід: переговори. Хмельницький знав, як багато таким чином добитися можна від Речі Посполитої, сейми скоріше підуть на задоволення потреб козаків, аніж на податки та війну, тривалу й тяжку. Знав він, що у Варшаві є могутня партія на чолі з королем, про смерть якого звістка ще не дійшла, [111] до неї належать і канцлер, і багато вельмож, яким дуже хотілося стримати зростання магнатських багатств на Україні, з козаків силу для королівських потреб створити, укласти з ними вічний мир і для закордонної війни тисячі й тисячі їх використовувати. В таких умовах Хмельницький міг і для себе здобути видатного становища, отримати за королівським зволенням гетьманську булаву, і для козаків без ліку поступок здобути.

Ось чому так довго відсиджувався він під Білою Церквою. Він озброювався, розсилав навсібіч універсали, збирав народ, створював цілі армії, прибирав до рук замки, знаючи, що переговори будуть вести тільки з сильним. У саму ж Річ Посполиту він не йшов.

О, коли б із допомогою переговорів він міг укласти мир!.. Тоді цим самим він би або зброю з рук Вишневецького вибив, або – якщо князь не втихомириться – не він, Хмельницький, а князь би зробився бунтівником, що не склав зброю всупереч волі короля й сеймів.

Тоді-то він і пішов би на Вишневецького, та вже з королівської та Речі Посполитої згоди, і настав би останній час не тільки для князя, але й для всіх українних королят із їхніми незліченними багатствами та латифундіями.

Так думав самозваний гетьман запорізький, таку будівлю він споруджував на майбутнє. Одначе на риштованнях, для ції будови приготованих, нерідко всідалися чорні птахи стурбованості, сумнівів, побоювань і зловісно каркали.

Чи достатньо сильна мирна партія у Варшаві? Чи почнуть із ними переговори? Що скажуть сейм і сенат? Чи залишаться там глухими до стогонів та закликів українних? Чи заплющать очі на заграви пожеж?

Чи не переважить вплив магнатів, які неозорими латифундіями володіють, порятунком яких будуть вони стурбовані? І чи так налякана сама Річ Посполита, щоби вибачити йому союз із татарами?

У свою чергу мучила душу Хмельницького думка, чи не занадто розпалився й розгулявся бунт. Чи дадуть ці озвірілі маси хоч якось себе приборкати? Гаразд, припустимо, він, Хмельницький, укладе мир, а головорізи – від його імені – далі смерть і пожежу сіяти будуть або ж із ним самим розквитаються за свої ошукані надії. Адже це збурена ріка, море, ураган! Страшне становище. Якби спалах був слабкішим, тоді б із ним, як зі слабким, переговори вести б не захотіли, та, оскільки бунт непомірний, переговори з волі подій можуть провалитися.

Що ж буде?

Коли такі думки обсідали втомлену голову гетьмана, тоді зачинявся він на своїй квартирі та й пиячив день і ніч підряд. Негайно між полковників і черні проносилася чутка: «Гетьман пиячить!» – і наслідували його всі. Дисципліна слабшала, починали вбивати полонених, учиняти побоїща поміж своїми, грабувати одне в одного награбоване – відбувався справжній судний день, розгул жахів та паскудства. Біла Церква перетворювалася на суще пекло.

В один із таких днів до п’яного гетьмана прийшов шляхтич Виговський, узятий у полон під Корсунем і зроблений гетьманським секретарем. Увійшовши, він почав безцеремонно трясти п’яницю, потому схопив його за плечі, посадовив на ложе і привів до тями.

– А це що таке, яке лихо? – запитав Хмельницький.

– Ясновельможний гетьмане, вставайте, прийдіть до тями! – відповів Виговський. – Посольство приїхало!

Хмельницький підхопився і вмить протверезів.

– Гей! – крикнув він козачкові, що сидів біля порога. – Делію, ковпак і булаву!

А потім сказав Виговському:

– Хто приїхав? Од кого?

– Ксьондз Патроній Лашко із Гущі від пана воєводи брацлавського.

– Од Киселя?

– Так точно.

– Слава Отцю і Сину, слава Святому Духу і Святій Пречистій! – говорив, хрестячись, Хмельницький.

Обличчя його проясніло, подобрішало – з ним починали вести переговори.

Одначе того ж дня стало відомо про події прямо протилежні мирному посольству пана Киселя.

Доповіли, що князь, давши відпочити війську, втомленому походом через ліси й болота, вступив у бунтівний край, що він побиває, палить, рубає голови, що загін під орудою Скшетуського розбив двотисячну ватагу козаків і черні, всіх до ноги знищив, що сам князь узяв штурмом Погребище, маєток князів Збаразьких, і каменя на камені не залишив. Про штурм і захоплення Погребища розповідали страшні речі, тому що було воно лігвищем найзапекліших живорізів. Князь нібито сказав жовнірам: «Убивайте їх так, аби відчували, що вмирають». [112]

Тому вояцтво найдикіші звірства собі дозволяло. З усього міста не вцілів ніхто. Сімсот людей забрали в полон, двісті посадовили на палі. Розповідали ще про просвердлювання очей буравами, про підсмажування на повільному вогні. Бунт по всій окрузі вгамувався відразу. Люд або тікав до Хмельницького, або стрічав лубенського володаря хлібом-сіллю, навколішки благаючи милосердя. Ватаги дрібніші було знищено, а в лісах, як повідомляли втікачі з Самгородка, Спичина, Плискова та Вахнівки, не було жодного дерева, на якому б не висів козак.