Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик. Страница 91

Пан Ян хутко кинувся до дверей, але ті несподівано відчинилися самі, а в них з’явилася вогниста голова Вершулла, посланого з надвірними татарами в далекий роз’їзд.

– Ваша княжа милість! – промовив він, задихавшись. – Кривоніс Полонне взяв, людей десять тисяч усіх до одного знищив. І жінок, і дітей!

Полковники знову почали сходитись і тіснитися навколо Вершулла, прибіг і київський воєвода, а князь стояв приголомшений, тому що такого повідомлення він ніяк не очікував.

– Там же сама русь зачинилася! Не може такого бути!

– Жодної живої душі в місті не лишилося.

– Чули, добродію, – сказав князь, звертаючись до воєводи. – От і ведіть переговори з противником, який навіть своїх не щадить!

Воєвода засопів і сказав:

– Собачі душі! Раз так, тоді чорт з ним із усім! Я з вашою княжою милістю далі піду!

– Брат ви мені, значить! – мовив князь.

– Хай живе воєвода київський! – закричав старий Зацвілиховський.

– Хай живе злагода!

А князь знову звернувся до Вершулла:

– Куди вони з Полонного підуть? Відомо?

– Схоже, на Старокостянтинів.

– Боже! Значить, полки Осинського та Корицького пропали, з піхотою вони втекти не встигнуть. Забудьмо ж образу й поспішімо на поміч. У сідло! У сідло!

Лице князя просяяло радістю, а рум’янець знову вкрив запалі щоки, бо стезя слави знову відкрилася перед Яремою Вишневецьким.

Розділ XXX

Військо минуло Старокостянтинів і спинилося в Росоловцях. Князь розміркував, що, коли Корицький та Осинський отримають повідомлення про взяття Полонного, вони будуть одступати на Росоловці, а якщо ворог їх переслідуватиме, він, несподівано для самого себе, між ними і всіма княжими силами ніби в пастку потрапить і тим скоріше зазнає поразки. Припущення ці здебільшого підтвердилися. Військо зайняло позиції і стояло тихо, готове до битви. Роз’їзди, і значні, й невеликі, було розіслано навсібіч. Князь же з декількома полками зупинився в очікуванні противника в селі. І ось увечері татари Вершулла повідомили, що по старокостянтинівській дорозі підходить якась піхота. Почувши це, князь в оточенні офіцерів і декількох десятків людей добірного товариства вийшов на ґанок, аби споглядати прибуття війська. Тим часом невідомі полки, сповістивши про себе голосами сурем, зупинилися біля околиці, а два захекані полковники щодуху примчали перед лице князя пропонувати свою службу. Це були Осинський і Корицький. Побачивши Вишневецького, а при ньому значний лицарський почет, вони вельми зніяковіли і, невпевнені в прийомі, низько схилившись, мовчки очікували, що ж він скаже.

– Колесо фортуни повертається і чваньків принижує, – мовив князь. – Не побажали ви, шановні панове, прибути по зову нашому, тепер ми незвані прийшли.

– Ваша княжа милість! – сміливо сказав Осинський. – Усім серцем бажали ми під орудою вашою служити, але заборону мали чітку. Хто її наклав, хай за неї й відповідає. Ми ж просимо вас вибачити, хоча й не винуваті, бо, як люди військові, зобов’язані коритися й не сваволити.

– Значить, князь Домінік наказ скасував? – запитав князь.

– Наказ не скасовано, – сказав Осинський, – одначе він уже нас не зв’язує, бо єдиний порятунок і збереження полків наших у великодушності до нас вашої княжої милості, під чиєю рукою віднині жити, служити і вмирати бажаємо.

Слова ці, пройняті мужньою рішучістю, та й сама постать Осинського справили на князя та його сподвижників схвальне враження. Осинський був воїном знаменитим і хоча в молодих літах, оскільки було йому не більше сорока, та в ратному ділі вельми досвідчений, а досвіду він у іноземних арміях набув. Знавця вигляд його не міг не порадувати. Високий, стрункий як тополя, із зачесаними догори рудими вусами і шведською бородою, виглядом і поставою він був достеменний полковник із німецької війни. Корицький, родом татарин, ні в чому на нього не був схожий. Маленького зросту і крижастий, погляд він мав похмурий, і предивно було бачити його в чужоземному костюмі, що не відповідав його східним рисам. Він командував полком відбірної німецької піхоти і знаменитий був як мужністю, так і мовчакуватістю, а ще залізною дисципліною, котрої вимагав од своїх підлеглих.

– Чекаємо розпоряджень вашої княжої милості, – сказав Осинський.

– Дякую за рішучість, а послуги приймаю. Я знаю, що жовнір мусить коритися, і якщо за вами посилав, то тільки тому, що уявлення не мав про заборону. Чимало поганих і гарних хвилин судилося нам однині пережити разом, але маю надію, що ви, панове, задоволені будете новою службою.

– Була б задоволена ваша княжа милість нами й полками нашими.

– Ну що ж! – сказав князь. – Противник далеко?

– Передові загони близько, та головні сили тільки на ранок сюди з’являться.

– Чудово! Значить, маємо час. Звеліть же, панове, пройти вашим полкам через майдан, а ми подивимось, яких воїнів привели ви і в яке діло з ними йти можна.

Полковники повернулися до полків і майже зразу ж увійшли з ними в розташування княжого війська. Латники з головних княжих корогов повиходили подивитися на нових побратимів. Першими, у важких шведських шоломах із високими гребенями, ішли королівські драгуни, що їх вів капітан Гіза. Коні під ними були подільські, та один в один і ситі; вершники, свіжі, відпочилі, у яскравому обмундируванні, виглядом своїм разюче відрізнялися від виснажених княжих полків, одягнених у пошарпані й вигорілі на сонці мундири. За драгунами йшов зі своїм полком Осинський, замикав Корицький. Схвальний гомін пройшов серед княжого лицарства, коли воно бачило зімкнутий німецький стрій. Колети на німцях були однакові, червоні, на плечах поблискували мушкети. Ішли вони по тридцять у ряд, гучно як один, карбуючи сильний і помірний крок. І всі вояки високі на зріст, плечисті, бувалі, що воювали не в одній країні і не в одній битві, майже всі ветерани тривалої німецької війни, справні, дисципліновані та досвідчені.

Коли вони порівнялися з князем, Осинський крикнув: «Halt!» [122] – і весь полк зупинився як укопаний; офіцери підняли тростини, а хорунжий здійняв прапор і, розмахуючи ним, тричі схилив перед князем.

– Vorwдrts! [123] – скомандував Осинський.

– Vorwдrts! – відгукнулись офіцери, і полк рушив уперед.

Точнісінько так, навіть іще злагодженіше, показав своїх Корицький, а вигляду його воїнів пораділи всі жовнірські серця, а Ярема, знавець із знавців, той навіть узявся в боки від задоволення й дивився, й усміхався – адже піхоти йому саме і бракувало, – і розумів, що ліпшої в цілому світі не знайти. Почувався він тепер зміцнілим і вважав, що досягне успіхів у всіх ратних починаннях. Офіцери ж вели бесіду про різні військові матерії та бойові якості різних вояків, яких на білому світі зустріти можна.

– Добряча піхота запорізька, особливо з-за бруствера оборонятися, – зазначив Слєшинський, – але ці їй не поступляться, бо вимуштрувані.

– Ба! Та вони значно кращі! – заперечив Мігурський.

– Одначе це народ важкий, – сказав Вершулл. – Я з моїми татарами беруся за два дні так їх вимотати, що на третій можна буде, як баранів, їх різати.

– Що ви, ваша милість, вигадуєте! Німці – вояки добрі.

На це пан Лонгинус Підбийп’ятка своєю співучою литовською говіркою зауважив:

– Господь, він у милосерді своїм різні нації різними доблестями обдарував. Чув я, що нема на світі ліпше нашої кінноти, і, знову ж, ні наша, ні угорська піхота зрівнятися з німецькою не можуть.

– Бо Господь по справедливості вирішує! – заявив пан Заглоба. – Вашій милості, приміром, дав багатство чимале, здоровенний меч і важку руку, а тяму невелику.

– Уже присмоктався до нього, наче кінська п’явка, – сміючись, сказав Скшетуський.

А пан Підбийп’ятка очі заплющив і зі звичайною зворушеністю сказав:

– Слухать гидко! Вашій же милості він дав язика дуже вже довгого!