Чорна бузина (CИ) - Шаграй Наталья Миколаївна "Шаграй". Страница 10

Ярослав в той вечір так і не прийшла, подзвонила і сказала, що затримується на роботі форс-мажор. А я ще довго сиділа на кухні , після того як Дмитро Олексійович пішов, намагалась про все подумати. Думати у мене здорово виходило і якщо вірити моїм думкам, то все чудово Дмитро Олексійович мені подобається і я з ним цілком нормально можу продовжити працювати. Правда все дещо псував потяг доторкнутися до нього , а так все було чудово. З думками про нього я з кухні перебралася в ванну, а з ванни в ліжко і години так за три я вже була щасливим володарем переконання , що в принципі мені нічого не заважає порадіти за свої почуття, пишатись собою, що я взагалі можу щось таке почувати і спокійно відробити укладений з ним договір. А потім взяти відпустку і поїхати в В’єтнам.

Тиждень був шаленим. В понеділок, коли я вийшла на роботу на мене всі косилися, я посміхалась і в пориві добрих почуттів влаштувала тренінг і семінар щодо якості обслуговування в готелі. І з легкої руки почала вводити стандарти обслуговування. Розмов більше не було, усі були надто зайняті.

Хочу нагадати, що окрім формалізованих зв’язків , які ґрунтуються на законодавчих актах, існують неформальні відносини між господарськими суб’єктами: такі прості, як довіра. Психологічні передумови підприємства полягають у позитивній суспільній думці. Її відсутність стримуватиме розвиток вашого бізнесу. Усе взаємозв’язано . І над позитивним іміджем потрібно працювати. – Ми вже котру годину сперечались по ряду питань стосовно подальшого розвитку. У нас були різні точки зору. Я останнім часом тонула в об’ємах роботи і тихо раділа компетентності свого секретаря і персоналу. Дмитро Олексійович нещадно мене критикував, за те, що я погано делегую повноваження. Я чортихалась, стогнала і поки, що погано розуміла кому і що я зможу ще делегувати. Окрім мого готелю у мене ще було й виробництво . Та він і справді показав , як можна зменшити мій об’єм роботи. Він сидів зі мною і на папері, як малій дитині все розписав. Я дивилась на нього з відчуттям захвату.

Мушу дізнатися я вражена.

Усе, що може зробити інший, він повинен це робити. – Квапливо додав він.

Так. Завтра спробую працювати по-новому. – Стала я збирати речі.

Завтра суботу. Хотів запитати. Ви не проти ранкової верхової прогулянки?

А…я…у мене дуже багато роботи залишилось на вихідні. – Першим моїм поривом було відмовитись .

Ну, так робота. – Його обличчя нічого не виражало.

Хоча з 7 ранку на декілька годин, час у мене буде. То як вам перспектива прокинутись вранці?

Гаразд. Буду чекати, як завжди.

По дорозі додому я костиляла себе на чому світ стоїть за нестримність. Але зрештою переключилась на нашу розмову про вдосконалення роботи і делегування повноважень. Він підмічав те, що для мене уже стало звичним і буденним. У нього була інша точка зору і це було корисно для мене. Його пропозиції підкинули мені цілий в’язок думок, як що і де я можу змінити. Від таких думок я прокрутилась півночі в ліжку і вранці я трішки спізнилась . Дмитро Олексійович сидів на лавочці і розглядав небо.

Доброго ранку! – Прокричала я. Він підвівся і підійшов до мене.

Доброго. А я вже думав, ви не прийдете.

Я проспала. – Покаялась я, з самим винуватим виразом обличчя.

З вас буде сніданок.

Згодна. А з вас прощення за моє запізнення.

Я й не сердився. – Пробурмотів він і ми поїхали. Кожен раз обираючи новий маршрут, я розповідала нову історію місцевості, населення, притчі, перекази, голі факти.

Звідки ви все це знаєте?

Я люблю бути там де я є. А для цього потрібно нічого не впускати повз себе. Атмосферу, кольори, все, що відбувається довкола. Гори вкриті лісами, полонини, гірські річки і запах буйства природи, коли все тільки оживає і щосили пнеться до сонця, постійний рух всесвіту, ні що ні на мить не спиняється , довкола нас вирує життя. Тільки ми, наповнені своїми дріб’язковим людськими турботами цього не помічаємо . А ще я любила історію, багато читала і приставала до дорослих з різними запитаннями. І завжди хотіла знати чому, як, навіщо, коли. А чим захоплюєтесь ви?

Трішки граю в сквош, колись захоплювався дайвінгом , подорожі, лижі.

О, то досить широке коло захоплень.

Як для людини, що має багато грошей і часу. А тут гарно. – Перевів він розмову.

Це не туристичний маршрут, тут немає ніяких цікавих для туристів місць. Просто ліс, який є вотчиною місцевих жителів, вони сюди ходять по гриби та ягоди. Тут спокійно і гарно, але в народі це місце називають гиблим. Воно прославилось тим, що тут зникали люди. За переказами, тут було місце вовків. – Дмитро Олексійович спішився і йшов поряд з конем.

То, що там з вовкулаками?

Вибач. То були лише вовки, правда старожили розповідали, що вони часто заходили під саму хату, а по ночам розносилося їхнє моторошне виття. А самі вовки виносили птицю, худобу і навіть людей, була серед них одна вовчиця, яка лазила по хатам і виносила дітей. Тоді люди влаштували страшну облаву і те, що вони знайшли в логові було жахітливе. Чоловік, що туди заліз першим весь посивів.

Ти навмисне розповідаєш такого чудового дня такі страшилки?

Ні, це вийшло мимо волі, просто дивлячись на ці ще чорні дерева, виникають не самі радужні історії в голові. А взагалі я люблю будь-яку пору року. І засніжені вершини гір і період коли все оживає, і прямо на очах зеленіє, кожна мить наповнена п’янким ароматом весни і жагою до життя, усе починає квітнути , дерева вкриваються смарагдовою зеленню і все перетворюється на неймовірно гарну казку. І той період, коли повітря наповнюється туманом,а дерева вбираються в жовті, багряні кольорі і все поринає в якусь тишу. Карпати неймовірні осінню. До речі це місце де шанують традиції. До якого коліна ви знаєте своїх родичів?

Ну, діда і бабу пам’ятаю. – Задумався він.

У деяких сімей є цілі сімейні архіви. Я про свою родину вияснила тільки про діда свого діда. Знаю як його звали і що він був знахарем. Не можливо не знаючи історії будувати своє майбутнє.

А що це змінить?

Це змінить все.

Як?

Розумієте, коли виникає певне уособлення хто ти і живе певне відчуття причетності і гордості за свою країну. Це змінить, хоча б те, що ти не емігрант в душі з готовністю змінити країну на простіше, зрозуміліше , соціально захищене місце проживання. Але іноді зміна місця проживання не змінює тебе і тоді людина продовжує бути нещасливою, але в кращих життєвих умовах.

А ви щасливі? – Задав він запитання.

Я стояла на роздоріжжі. Я хотіла поїхати в Польщу. Моя мрія була жити в Австралії. Але я обрала стежину менш ходжену і це змінило все. Я не шкодую про своє рішення. Я прокидаюсь з відчуттям повноти життя, з почуттям цікавості, радості. Так, я щаслива. Все таки щастя це емоції відчуття, почуття,а не доводи розуму. І щасливим можна бути тільки ту т і зараз, а не десь там і колись. Коли в мене буде, чи було щастя не буває вчорашнім і завтрашнім . Воно або є, або його немає. А ви щасливі?

В мене є чудовий дім, можливість їздити по всьому світові, колекція автомобілів, картин.

Ви щойно описали набір матеріальних цінностей.

А ви хочете сказати, коли вам хліба не буде за що купити, ви будете відчувати щастя?

Переважно голод, розпач…- Спробувала я чесно пригадати свої почуття.

Не зрозумів?

Я була досить впертою дитиною і коли поступила навчатись не зовсім туди де моє світле майбутнє бачили родичі, заявила сім’ї, що сама подбаю про себе. Як виявилося мої спроби самостійного життя не завжди призводили до того, що у мене були гроші. Будь які великі покупки, там пальто чи взуття призводили до того, що я залишалась з порожнім гаманцем.

А що твої батьки?

А хто ж їм жалівся? У мене все було добре. Потім я почала ходити на роботу в Макдонадс, писати дипломи, курсові і жити стало краще. А ви? Як ви жили в студентські роки? – Він враз став сумнішим.

Спочатку лоботрясом, який проживав життя за рахунок батьків. Мої батьки були досить забезпечені люди і я робив здається усе можливе , щоб зіпсувати їм життя. Зв’язувався з поганими хлопцями,попадав в погані компанії, і погані історії. – Він замовк, його погляд був видно направлений ще в минулий час.