Чорна бузина (CИ) - Шаграй Наталья Миколаївна "Шаграй". Страница 19

Я приїхав в лікарню, а мені говорять, що тебе виписали. Я дзвонив, дзвонив, а демонівський телефон приємним жіночим голосом все відповідав, що йому, щось там на жаль. – Якось розсіяно продовжував він говорити, розкладаючи їжу з сумок по кухні.

Як ти себе почуваєш? - Не дивлячись на мене запитав він.

Немов би по мені проїхала вантажівка.

Так, що ж з тобою?

Низький тиск, низький гемоглобін загальна перевтома. На два тижні я буду на лікарняному. Працювати буду в телефонному режимі.

Ти дуже бліда. Ти впевнена, що можеш залишитись сама? – При цьому питання і перевела погляд на нього, і якось побачила його. До того жило величезне відчуття провини, що я така бездарна, злості і тихої ненависті до себе, що я це дозволяю так зі мною робити. А тепер я його бачила, щетину на його блідому обличчі і якийсь невідомий мені вираз безпорадності. Соломатін осмикнув одяг.

Чай будеш ? З тим, що ти мені привіз?

Так. Тут їжа з ресторану, фрукти . – Він дістав контейнери. А я заварила дві чашки чаю. Я на нього злилась за те, що почувала. Я приготувала навіть образливі слова, про те, що хочу розірвати домовленість, але тільки побачила його такого засмученого і цей вираз жалю на обличчі, вся моя злість вщухла. Хотілось його втішити і розрадити. При таких думках, я відхилилась від нього . Від дзвінка в двері я навіть здригнулась.

Просто день відкритих дверей. – Пробурмотіла я, відкриваючи двері. На порозі стояв Женя.

Привіт. Я хвилювався. – І Женька мене обійняв. – Дещо бліда. А так в цілому все добре?

І тобі привіт! – І тут Женька побачив Соломатіна з таким скам’янілим лицем.

Доброго дня! – все ж таки Женька привітався, засунувшись в мою кухню. – Можна я теж собі чаю зроблю? – Женька по-господарські себе обслужив чашкою чаю. Соломатін всі Женькині метання не спускав з очей. І судячи як його лице все ж було перекошене Женьці він був не радий. Женька з щирою посмішкою теж свердлив його поглядом. І вже за 5 хвилин такого німого обміну своїм тестостероном вони мене втомили обоє.

Пробачте. Але я ще дуже погано себе почуваю. І хочу відпочити. – Терпець у мене увірвався і я їх виставила. Та відпочити в той день мені так і не дали. Приїхала бабуся з дідусем. Шпіони працюють справно і що я була в лікарні рідні доклали. Батьки приїхати не змогли, підтягнулось старше покоління. За ними заскочила Ярослава, і мої дівчатка з готелю. Хоча єдиною моєю мрією було, щоб мене залишили в спокою. Вмовивши рідних, що я не збираюсь помирати, правда в цю ж мить від бабусі отримала під затильника і переконавшись , що зі мною таки справді все добре, ми обмежились масою турботи про мене і дводенним візитом.

Я дивилась в онлайн режимі, що відбувається в готелі Соломатіна. Начебто все як зазвичай, адміністратори працюють, офіціанти бігають, прибиральниці прибирають. Соломатіна я побачила в ресторані, він сидів самотній в куточку і вертів в руках телефон. Опущені куточки губ і погляд на телефон. Вся його постать виражала печаль і розпач. Я бачила, як він зітхнув, однією рукою поправив волосся і набрав номер. Коли задзвонив мій телефон я здригнулась від несподіванки, на дисплеї був Соломатін. Я перевела погляд з телефону на монітор ноутбука, він нервово сковтнув, а я видихнула і відповіла.

Слухаю, Дмитро Олексійович.

Ганна. – Прозвучав його розгублений голос. – Я вибач, просто випадково тебе набрав.

Зрозуміло. В готелі все добре?

Так. Нормально. Тебе не вистачає. – Пауза. – А ти як?

У мене дома багато турботливих родичів, майже як на Різдво, тільки тепер вся їхня увага направлена на мене. Востаннє таке було тільки в дитинстві, коли в мене було запалення легень.

Це ж добре. Вони тебе люблять. – Він був подавлений і знову непрошені емоції навернулись на мене і замість того, щоб сказати, щось на кшталт, так , добре, мені потрібно йти. Я запитала.

А ти як?

А що зі мною станеться? Працюю, роботи багато. – Він зробив паузу. – З тобою це було легше. Так, що ти поправляйся будь-ласка і повертайся. – Прозвучало , майже як прохання. Я навіть не знала, що на це відповісти, все таки я леліяла думку з ним попрощатись. – Чому ти мовчиш? Все добре?

Так. Я просто…Просто у ліків є деякі побічні дії і вони здається на мені проявляються. Щось схоже на загальмовану реакцію. – Пробурмотіла я своєю слоновою делікатністю в посудній лавці.

Тоді відпочивай. Я тебе завтра наберу. Добре? – І вдруге за вечір я втратила дар мови. Він мене начебто запитував, про те, щоб подзвонити.

Так. Добре. – Я положила телефон і покрутила чашку в руці , злегка збентежена поведінкою Соломатіна. Ні, таки потрібно з ним розривати відносини, інакше я так скоро остаточно збожеволію. Бо на моніторі він взявся за голову, як тільки обережно положив телефон на стіл.

Внученька, чого це біля тебе Женька отирається ? – Налила собі чаю і присіла біля мене бабуся.

Ми з Женькою друзі, давно не бачились.

Ага, то справа в твоєму олігархові.

Олігарх, не мій. І він тут ні до чого.

Все село тільки про нього і тебе говорить.

Село завжди про щось говорить, на те воно і село. Це місто мовчить, воно навіть своїх сусідів не знає.

Не йди від відповіді. Вас часто бачать, як ви прогулюєтесь і ви весь час разом.

Бабусю, я щиро розумію, як тобі хочеться влаштувати моє життя. Але проблема в тому, що воно мені подобається саме таким, як є. Я обожнюю свою роботу. Я кожного дня вдихаю свіже Карпатське повітря і думаю, що мені шалено пощастило, що я народилась на цій землі. Знаю, зважаючи на наш уряд, іноді це звучить не зовсім адекватно. Та все ж мені зараз добре і напевне ще не час появи в моєму житті чоловіка і трьох діточок.

Маленька моя, ти ж це ж саме говорила мені і три роки тому.

Бачиш , деякі речі не змінюються. – Розсміялась я і посміхнулась бабуся.

Але ж і я хочу тобі тільки добра. Щоб і в твоєму житті був чоловік, що б ви любили один одного , підтримували. Робота, це ще не все. Є речі більш важливіші. Ти просто не уявляєш, яким щастям може бути почути вранці сміх твоєї дитини, яка тільки прокинулась і балуючись залізала в твоє ліжко. Яке це диво і радість. Яке це може бути щастя. Я тебе прошу не позбавляй себе можливості відчути це.

Галино, чому ти засмучуєш мою внучку? – В кухню зайшов дідусь. – Все в неї буде гаразд. – Авторитетно заявив він.

Та не засмучую я її. – Мені підморгнула бабуся.

Ну тоді ладно. Зроби і мені чаю. – І ми просто сиділи на кухні і неспішно пили чай, обговорюючи всілякі різні події і дрібниці.

А все таки, як же я за вами скучила. – Заявила своїм рідним. – І як же я вас сильно люблю.

І ми тебе внученько теж. – Відповіла бабуся.

Дмитро Олексійович зателефонував на другий день,але перелякавшись щось почути до чого моя нервова система не була готова, я обережно з ним поговорила на виключно робочі моменти і виробничі процеси. Положивши телефон я з явним полегшенням видихнула. За Соломатіним подзвонив Женька, відчувають вони один одного чи що, який сходу заявив, що йому зі потрібно поговорити і він уже біля мого дому. І я пішла відкривати двері. Женька життєрадісно посміхнувся і вручив мені цукерки.

Виглядаєш краще.

Чай чи каву? – Проявила я свої кращі навики гостинності.

Давай каву. – І Женька вмостився за стіл . А я зайнялась кавою.

І що в тебе сталося? – Все ж таки довелось поцікавитись, а то кращий друг дитинства, якось не поспішав поговорити, а його прямо таки як хом’ячка від цигарок розривало.

Ганна, ти не сердься будь-ласка.

Женька ти мене давно знаєш, тому здогадуєшся як тяжко, сказавши урагану вщухни, цього від нього чекати.

Та, так. – Тяжко зітхнув Женька. – Розумієш, так така справа. Я вчора зустрічався з твоїм олігархом.

Він не мій олігарх . – Терпеливо поправила я.

Угу. Так от з не твоїм олігархом. Сталось видно якесь непорозуміння.

Женя, переходь до справи. Терпіння то все таки зброя, але іноді хочеться, щоб вона була вогнепальна.

Коротше. Добре. Вчора він зачитав ціле досьє на мене він тепер знає про мене більше ніж я сам і навіть про Оксану мені розповів.