Втрата - Барклей Лінвуд. Страница 14

Ґрейс не озиралася. Вона побігла, наздоганяючи своїх подруг із криком: «Зачекайте!» Я засунув руки в кишені й подумав про те, що тепер мені можна повернутися додому й побути кілька хвилин наодинці з Синтією.

І тут повз мене проїхав коричневий автомобіль.

Це була давня північноамериканська модель, досить поширена, мабуть, «Імпала» з дещо заіржавілими нішами шасі. Вікна були затемнені, але скло дешеве й покрите повітряними бульбашками, так ніби автомобіль був хворий на кір абощо.

Я стояв і дивився, як він поїхав униз по вулиці до останнього перехрестя перед школою, де Ґрейс базікала з двома своїми подругами.

Автомобіль зупинився на розі, за кілька ярдів від Ґрейс, і на мить моє серце мало не вистрибнуло мені в рот.

А потім один із задніх хвостових ліхтарів автомобіля став блимати, автомобіль завернув праворуч і зник за рогом вулиці.

Ґрейс та її подруги за допомогою працівника дорожньої служби в яскравому помаранчевому одязі й з величезним знаком STOP у руці перейшли через дорогу й попрямували до шкільного подвір’я. На мій подив, Ґрейс озирнулася й помахала мені рукою. Я підняв руку й помахав їй у відповідь.

Отже, коричневий автомобіль існує справді. Але жоден чоловік не вистрибнув із нього й не погнався за нашою донькою. Жоден чоловік також не вистрибнув із нього й не погнався за якоюсь іншою дитиною. Якщо його водієм і справді був якийсь божевільний серійний убивця — на відміну від серійного вбивці з досконало ясним розумом, — то цього ранку він не був налаштований на серійні вбивства.

Схоже, то просто якийсь чоловік їхав на свою роботу.

Я постояв там іще одну мить, спостерігаючи, як Ґрейс поринула в потік інших школярів, і відчув, як мене огортає смуток. У світі Синтії усі змовлялися, щоб викрасти близьких їй людей.

Можливо, якби мене не обсідали такі думки, я повертався б додому з більшим вистрибом. Але що ближче я підходив до нашого будинку, то більших зусиль докладав, щоб позбутися свого похмурого настрою. Адже моя дружина чекала на мене, й вельми можливо, вона вже лежала на ліжку під ковдрою. Тож я спринтом подолав останній квартал, який відокремлював мене від нашого дому й, увійшовши через передні двері, голосно гукнув:

— Я пове-е-е-е-рнувся!

Відповіді не було.

Я подумав, це означає, що Синтія уже в ліжку й чекає мене нагорі, та тільки-но я поставив ногу на нижню сходинку, як почув її голос із кухні.

— Я тут, — сказала Синтія.

У її голосі мені вчувся якийсь пригнічений розпач.

Я стояв у дверях. Вона сиділа за кухонним столом, телефон стояв перед нею. На її обличчі не було ані кровинки.

— Що сталося? — запитав я.

— Був телефонний дзвінок, — тихо відповіла Синтія.

— Від кого?

— Він не сказав, хто він.

— Чого він хоче?

— Він лише сказав, що має послання.

— Яке послання?

— Він сказав, вони мені прощають.

— Прощають? Хто?

— Моя родина. Він сказав, вони прощають мені те, що я зробила.

Розділ сьомий

Я сидів біля Синтії за кухонним столом. Я поклав долоню на її руку й відчув, що вона тремтить.

— Ну, гаразд, — промовив я. — Спробуй-но пригадати точно, що він сказав.

— Я вже тобі сказала, — відповіла вона, заникуючись на кожному слові. Вона прикусила верхню губу. — Він сказав — стривай-но, я опаную себе. — Вона спробувала зосередитися. — Задзвонив телефон, і я сказала: «Алло!», а він запитав: «Це Синтія Бідж?» Я вся стрепенулася, коли мене назвали цим ім’ям, але відповіла, що це я. Я не могла повірити своїм вухам, але він сказав: «Твоя родина, вони тобі прощають. — Вона на мить замовкла. — Те, що ти зробила». Я не знала, що йому сказати. Я лише запитала, хто він такий і про що він говорить.

— А він?

— А він не сказав більше нічого. Він просто поклав слухавку. — Одинока сльозинка потекла по щоці Синтії, коли вона подивилася мені в обличчя. — Навіщо він таке говорить? Що він хоче сказати цим «вони прощають мені»?

— Не знаю, — відповів я. — Певно, якийсь придурок. Якийсь придурок, що бачив шоу.

— Але навіщо якомусь чоловікові телефонувати мені й таке говорити? Чого він хоче цим досягти?

Я підтягнув телефон ближче до себе. Це був єдиний телефон високих технологій, який ми мали у себе в домі, з невеличким ідентифікатором абонента, який телефонує, та дисплеєм.

— Чому він каже, що моя родина прощає мені? Що я зробила своїй родині? Я нічого не розумію. Але якби я справді їм щось зробила, то як вони могли б повідомити мене про те, що прощають мені? Це не має жодного сенсу, Тері.

— Звичайно, не має. Це якесь божевілля. — Я подивився на телефон. — Ти бачила, звідки надійшов виклик?

— Я дивилася, але нічого не було, а коли він поклав слухавку, то я спробувала з’ясувати номер.

Я натиснув кнопку, що показувала історію викликів. Ніякого запису про виклик протягом останніх хвилин не було.

— Дисплей нічого не показує, — мовив я.

Синтія шморгнула носом, витерла сльозу зі щоки й нахилилася над телефоном.

— Я, здається… що ж я зробила? Коли я вирішила з’ясувати, звідки надійшов виклик, то натиснула ось цю кнопку, щоб зберегти його..

— Ось так ти його стерла.

— Що ти сказав?

— Ти стерла останній виклик з історії викликів, — сказав я.

— О, прокляття, — промовила Синтія, — я була така стривожена, така схвильована, я просто не знала, що роблю.

— Нічого дивного, — мовив я. — Але принаймні як звучав голос того незнайомця?

Синтія не почула мого запитання. Погляд у неї був цілком відсутній.

— Не можу повірити, що я це зробила. Не можу повірити, що я стерла номер. Але на екрані все одно нічого не було. Ти ж знаєш, іноді вони кажуть, що це невідомий номер.

— Гаразд, облишмо цим перейматися. Але голос того чоловіка, як він звучав?

Синтія підняла обидві руки жестом безпорадності.

— То був просто чоловік. Він говорив якимсь неприродно низьким голосом, можливо, хотів приховати його справжнє звучання. А більше я нічого не можу сказати. — Вона замовкла на мить, але потім в її очах спалахнула іскра надії. — Можливо, нам треба подзвонити в телефонну компанію? Можливо, вони записали цей дзвінок, можливо, навіть зберегли запис?

— Вони не зберігають записів усіх дзвінків, — сказав я. — Їм байдуже до того, що там говорять і що думають люди. І що ми їм скажемо? То був один окремий дзвінок від ідіота, який, певно, бачив шоу. Він же тобі не погрожував, він навіть не говорив непристойності.

Я обняв Синтію за плечі.

— Ти… просто не хвилюйся через це. Надто багато людей знають, що з тобою трапилось. Це може перетворити тебе на мішень. Ти знаєш, що нам треба зробити?

— Що?

— Замовити собі номер, не внесений до загального каталогу. Тоді ми не будемо одержувати таких дзвінків.

Синтія похитала головою.

— Ні, ми цього не зробимо.

— Я не думаю, що це коштуватиме нам набагато більше, а крім того…

— Ні, ми цього не зробимо.

— Чому ні?

Вона проковтнула слину.

— Бо коли вони будуть готові зателефонувати мені, коли моя родина нарешті вирішить сконтактуватися зі мною, треба, щоб вони мали таку можливість.

Я мав вільний урок після обідньої перерви, тож вислизнув зі школи, перетнув усе місто до крамниці Памели й увійшов туди з чотирма паперовими чашками купленої на винос кави.

То не була крамниця елітного одягу, й Памела Форстер, колись найліпша шкільна подруга Синтії, не прагнула привабити до себе молоду і стильну клієнтуру. Полиці були заповнені досить консервативним вбранням, таким, що йому (мав я звичай жартувати із Синтією) віддавали перевагу жінки, які носять прості й зручні черевики.

— Ну, це, звичайно, не «Аберкромбі & Фіч», [9] — мала звичай казати Синтія, — але «Аберкромбі & Фіч» не відпускали б мене зі служби в ті години, коли мені треба забирати Ґрейс зі школи, а Памела відпускає.