Втрата - Барклей Лінвуд. Страница 2

Вона подивилася на своє завдання з математики для дев’ятого класу в розгорнутому зошиті, що лежав на її столі. Вона розв’язала лише половину задач, перед тим як вийшла на прогулянку вчора увечері, наївно повіривши в те, що завтра вранці прокинеться рано й встигне їх закінчити.

Тод зазвичай вештався по будинку цієї вранішньої пори. Заходив до туалетної кімнати й виходив, ставив платівку «Led Zeppelin» на свій стереопрогравач, гукав до матері, яка була внизу, запитуючи, де його штани.

Вона не пригадувала, щоб він казав, ніби йому треба сьогодні дуже рано до школи, та й чому би мав це казати? Вони не часто ходили удвох до школи. Сестра була для нього не більш як пришелепуватою дев’ятикласницею, хоч вона докладала всіх зусиль, аби набратися всілякої гидоти не менше за нього. Подивимося, що він скаже, коли вона розповість йому, як напилася уперше в житті. Але годі й сумніватися, що в цьому змаганні він завжди буде попереду й, коли треба, набере набагато більше очок.

Окей, можливо, Тод сьогодні справді дуже рано пішов до школи, але куди заподілися мати з батьком?

Щодо батька, той міг поїхати у своє чергове ділове відрядження ще на світанку. Він завжди кудись поспішав, і відстежити його було неможливо. Нічого дивного не сталося б, якби він від’їхав ще вчора увечері.

А мати, можливо, пішла провести Тода до школи або щось таке.

Синтія вдяглася. Натягла джинси, светр. Намастила губи помадою, підмалювалася рівно настільки, щоб не здаватися лайном і щоб не дати матері приводу звинуватити її в намаганнях «перетворити себе на казна-що».

Коли вона спустилася на кухню, то стала там як укопана.

Вона не побачила ані виставлених коробок із пластівцями, ані соків, ані зерен кави у млинку для кави. Не було ані тарілок, ані хліба в тостері, ані кухлів або чашок. Не було чаші з рештками молока, не було намочених «Райс-Кріспіз» [1] у зливальниці. Кухня мала достоту такий самий вигляд, якою вона була вчора, коли мати прибрала в ній після вчорашньої вечері.

Синтія роззирнулася навколо, чи немає де-небудь записки. Її мати мала незрівнянний талант до складання записок, коли їй треба було кудись вийти. Навіть тоді, коли сердилась. То були записки досить довгі, щоб повідомити: «Сьогодні ти живеш самостійно». Або: «Зроби собі яєшню, мені треба відвезти Тода», або: «Я скоро повернуся». Якщо вона була справді сердита, то замість підписатися: «З любов’ю, мама», підписувалася: «З л., мама».

Але записки ніде не було.

Синтія напружила нерви й зважилася погукати:

— Мамо!

Її власний голос здався їй якимось дивним. Мабуть, у ньому було щось таке, чого вона сама не хотіла визнати.

Коли мати не відповіла, вона погукала знову:

— Тату!

І знову нічого.

Вона припустила, що це її покарання. Вона дістала своїх батьків, розсердила їх, і тепер вони вирішили поводитися так, ніби її не існує. Покарання мовчазне, але за своїми масштабами космічне.

Гаразд, вона його витримає. Отже, сьогоднішній ранок починається для неї із грандіозної конфронтації з батьками.

Синтія відчула, що не зможе проковтнути сьогодні ніякого сніданку, тому згребла докупи книжки, потрібні для школи, й попрямувала до дверей.

Газета «Джорнел Кур’єр», згорнута в рурочку, скріплену гумкою, лежала на ґанку.

Синтія буцнула газету носаком, відкинувши з дороги й навіть не подумавши про неї, й пішла під’їзною алеєю, яка була порожня: батьків «Додж» і материн «Форд-Ескорт» обидва від’їхали — у напрямку Мілфордської південної середньої школи. Можливо, якщо вона знайде брата, то зможе довідатися, що відбувається і в яку халепу втрапила.

«У велику», — подумала вона.

Учора вона не повернулася додому о восьмій вечора. То був шкільний день передусім, а перед тим зателефонувала місіс Асфодел, повідомивши, що коли вона не виконає назавтра своє завдання з англійської мови, її не переведуть до наступного класу. Синтія сказала батькам, що піде робити своє домашнє завдання до Памели, бо та пообіцяла допомогти їй із тією англійською писаниною, хоч це й було дурним марнуванням часу.

— Гаразд, але о восьмій ти повинна бути вдома.

— Та ви що? На той час я й одного завдання не встигну зробити. Ви хочете, щоб я провалилася?

— О восьмій, — сказав батько. — Не пізніше.

«Та пішов ти! — подумала вона. — Я повернуся додому тоді, коли повернуся».

Коли Синтія не повернулася додому о чверть на дев’яту, мати зателефонувала в дім Памели. До телефону підійшла Памелина мати, й мати Синтії сказала:

— Хелоу, це Патрисія Бідж. Мати Синтії. Можна мені поговорити з Синтією?

Мати Памели відповіла, що не тільки Синтії в них немає, а й Памела досі не повернулася додому.

Тоді батько Синтії надів вилинялого фетрового капелюха, без якого нікуди не виходив, сів у свого «Доджа» й став їздити по навколишній місцевості, шукаючи дочку. Він здогадувався, що вона могла поїхати з Вінсом Флемінґом, сімнадцятирічним хлопцем з одинадцятого класу, який нещодавно одержав права водія і тепер гасав на своєму іржавому червоному «Мустангу» зразка 1970 року. Клейтон і Патрисія Бідж були невисокої думки про нього. Брутальний хлопець, проблемна родина, поганий вплив. Синтія підслухала, як одного вечора її батьки говорили про батька Вінса, говорили про те, що він чоловік поганий чи щось таке, але вирішила, що то порожнє базікання.

Лише випадкове щастя допомогло її батькові помітити автомобіль Вінса в далекому кутку паркувального майданчика, біля вулиці Пост-Роуд, неподалік від театрів. «Мустанґ» стояв біля самого узбіччя дороги, і її батько припаркував свого автомобіля перед ним, перекривши йому виїзд. Синтія відразу зрозуміла, що це він, коли побачила знаменитого фетрового капелюха.

— От фігня! — сказала Синтія.

Добре, хоч він не з’явився раніше на дві хвилини, коли вони обіймалися, або коли Вінс показував їй свого ножа з кнопкою. Господи, досить було натиснути на ту кнопку — і клац! Шість дюймів блискучої сталі з’являлися вмить. Вінс тримав ножа в себе між ногами, обертаючи лезо та посміхаючись, так ніби то був не ніж, а щось інше. Синтія схопила ножа і, хихочучи, почала ним рубати повітря.

— Обережніше, — сказав Вінс з острахом у голосі. — Ти можеш накоїти ним багато лиха.

Клейтон Бідж відразу підійшов до дверцят із боку пасажира й розчинив їх навстіж. Ті заскрипіли на своїх іржавих завісах.

— Обережніше, чувак! — застеріг Вінс.

Ножа у нього в руці вже не було, але він тримав у ній пляшку з пивом, що теж було не набагато краще.

— Ти мене не чувач! — гарикнув на нього Клейтон.

Він уже схопив дочку за руку й потяг її до власного автомобіля.

— Господи, та від тебе тхне, — сказав він їй.

Тієї хвилини вона хотіла померти.

Вона була не здатна ні подивитися на нього, ні щось йому сказати, навіть тоді, коли він почав їй вичитувати і сказав, що останнім часом вони мають із нею лише клопіт, і якщо вона негайно не прочистить собі мізки, то спаскудить усе своє наступне життя, що він не знає, що зробив не так, він лише бажав, щоб вона виросла й була щасливою, і все таке, все таке, все таке, й — о святий Боже! — навіть тоді, коли він був геть розлючений, то вів машину так, ніби складав іспит на права водія, жодного разу не перевищивши швидкості, і завжди вмикаючи сигнал повороту, цей чоловік був просто неймовірний.

Коли вони звернули на під’їзну алею до свого будинку, вона вискочила з машини ще на ходу, відчинила двері й увійшла, намагаючись не хитатися, її мати вже стояла там і здавалася не так сердитою, як стурбованою.

— Синтіє! Де це ти… — почала вона.

Синтія проминула її твердою ходою й попрямувала до своєї кімнати. Батько гукнув знизу, від сходів:

— Стривай-но, дівчино! Нам треба поговорити про дещо!

— Щоб ви всі пропали! — зойкнула вона і з виляском зачинила за собою двері.

Усе це пригадалося їй, коли вона йшла до школи. Решта вечора була дещо затягнута туманом.