Втрата - Барклей Лінвуд. Страница 53
Ковдра була відгорнута, ліжко порожнє.
Я міг би просто вигукнути ім’я своєї дружини або доньки, стоячи там нагорі сходів, але було ще дуже рано, і якщо в цьому домі були й інші, крім мене, вони спали, не хотів би розбудити їх.
Я просунув голову в кабінет, побачив, що він порожній, спустився на кухню.
Вона мала такий самий вигляд, як і вчора увечері. Усе помите й прибране. Тут ніхто не снідав перед раннім від’їздом.
Я відчинив двері до підвалу й цього разу визнав за можливе гучно покликати:
— Синті!
У відповідь — мертва тиша, я знав, що так і буде, адже її автомобіль не стояв на під’їзній алеї, та, оскільки ситуація здавалася мені безглуздою, на якомусь рівні я виходив із припущення, що його вкрадено.
— Ти там, унизу?
Я зачекав якусь мить, а тоді покликав:
— Ґрейс!
Коли я відчинив передні двері, вранішня газета вже чекала там на мене.
Тієї миті мені було важко не відчути, що я переживаю епізод із життя Синтії.
Але цього разу, на відміну від того ранку, який був двадцять п’ять років тому, я знайшов записку.
Вона була згорнута й стояла ребром на кухонному столі, засунута між сільничкою та перечницею. Я взяв її й розгорнув. Вона була написана від руки, і почерк безумовно належав Синтії. Я прочитав:
«Тері, я втікаю з дому.
Я не знаю, куди й на скільки. Знаю тільки, що не можу залишатися тут бодай ще на одну хвилину.
Я не маю ненависті до тебе. Та, коли у твоїх очах бачу сумнів, моє серце розривається. Я відчуваю, що втрачаю розум, бо ніхто не вірить мені. Здається, й Ведмор досі не знає, що думати.
Що станеться далі? Хто ще проникне в наш дім? Хто стежитиме за нами з вулиці? Хто помре наступним?
Я не хочу, щоб це була Ґрейс. Тому забираю її з собою. Сподіваюся, в тебе вистачить клепки доглянути за собою. Хто знає, можливо, коли мене не буде в домі, ти почуватимеш себе безпечніше.
Я хочу пошукати свого батька, але не маю ані найменшого уявлення, з чого мені почати. Я вірю, він живий. Можливо, саме це відкрив містер Ейбеґнел, коли подався шукати Вінса. Я просто нічого не знаю.
Я знаю тільки, що мені потрібен якийсь простір. Ґрейс і я маємо потребу в тому, щоб бути матір’ю й дочкою і щоб не турбуватися більше ні про що, крім як бути матір’ю та дочкою.
Я вмикатиму свій мобільний телефон не дуже часто. Я знаю, вони можуть знаходити людей, застосовуючи оту штуку — триангуляцію. Але іноді я перевірятиму, які мені надійшли повідомлення. Можливо, в якусь мить я відчую потребу поговорити й з тобою. Але не тепер.
Зателефонуй до школи і скажи їм, що Ґрейс якийсь час не буде. Я не телефонуватиму до крамниці. Нехай Памела думає що хоче.
Не шукай мене.
Я досі кохаю тебе, але не хочу, щоб ти знайшов мене тепер.
Я прочитав цього листа тричі, можливо, навіть чотири рази. Потім підняв телефонну слухавку й зателефонував на її мобільник, попри те, що вона мені написала. Телефон відразу переключився на письмові послання, і я залишив їй одне: «Боже, Синтіє. Зателефонуй».
А тоді я брязнув слухавкою, поклавши її на апарат.
— Прокляття! — вигукнув я. — Прокляття!
Я кілька разів пройшовся туди й сюди по кухні, не знаючи, що робити. Відчинив двері, пройшов до кінця під’їзної алеї, досі не маючи на собі нічого, крім джинсів, і подивився вгору та вниз по вулиці, так ніби в якийсь магічний спосіб міг відгадати, в якому напрямку поїхали Синтія й Ґрейс. Я повернувся в дім, знову схопив телефонну слухавку й ніби у трансі набрав номер, який я набирав завжди, коли хотів поговорити з кимось, хто любив Синтію не менше, аніж любив її я.
Я набрав телефонний номер Тес.
Коли телефон продзвонив тричі, й ніхто не підняв слухавку, я усвідомив нарешті, що я вчинив і якої немовірної помилки припустився. Поклав слухавку, сів за кухонний стіл і заплакав. Поставивши лікті на стіл, я обхопив голову руками й випустив усі свої почуття назовні.
Я не знаю, скільки часу я так сидів, сам-один, за своїм кухонним столом, дозволивши сльозам стікати по моїх щоках. Гадаю, доти, доки всі вони не витекли. Після того, як я вичерпав весь свій запас, я не мав іншого вибору, як опрацювати інший план дій.
Я повернувся нагору, закінчив одягатися. Я відчував гостру потребу повторювати собі деякі речі.
По-перше, я твердив собі, що з Синтією та Ґрейс усе окей. Адже їх не було викрадено чи щось таке. А по-друге, я не міг собі уявити, що Синтія допустить, аби щось погане сталося з Ґрейс, незалежно від того, як їй погано буде самій.
Вона любила Ґрейс.
Але що має тепер думати моя донька? Мати будить її посеред ночі, примушує спакувати свої речі, й вони вислизають із дому так тихо, щоб батько нічого не чув.
Синтія, певно, вірила у своєму серці, що вона чинить добре, але насправді було не так. Це було погано, і не слід було піддавати Ґрейс такому випробуванню.
І саме тому я не відчував жодних докорів сумління, порушуючи наказ Синтії, що вимагав від мене не шукати їх.
Ґрейс була моєю донькою. Вона зникла. І я мав усі паскудні підстави розпочати її пошуки. І спробувати залагодити справи зі своєю дружиною.
Я понишпорив на книжкових полицях, знайшов там мапу Нової Англії та штату Нью-Йорк і розгорнув її на кухонному столі. Я послав свій погляд від Портленда на південь до Провіденс, від Бостона на захід до Буфало, запитуючи себе, куди могла податися Синтія. Я подивився на кордон між Коннектикутом і Массачусетсом, на містечко Отіс, околиці кар’єру. Я не міг собі уявити, щоб вона поїхала туди. Ні, вона туди не поїде з Ґрейс на буксирі. Який був би в цьому сенс? Що вона могла б довідатися, повернувшись туди?
Мій погляд натрапив на село Шейрон, із якого була родом Коні Ґормлі, жінка, вбита в інсценізованому дорожньому інциденті, але в цьому також не було б ніякого сенсу. Синтія ніколи не звертала особливої уваги на цю вирізку з газети, вона для неї нічого не означала, на відміну від мене. Я не міг припустити, що вона поїхала туди.
Можливо, відповідь треба було шукати якось інакше, а не дивлячись на мапу? Можливо, мені слід перебрати в пам’яті імена? Імена людей з її минулого. Людей, до яких Синтія могла звернутися в цей розпачливий для неї час у пошуках відповідей?
Я пішов до вітальні, де знайшов дві коробки з-під черевиків, наповнені спогадами з дитинства Синтії. З огляду на те, якими були для нас ці останні тижні, коробки так і не повернулися до своєї звичайної схованки, на дно нашої стінної шафи.
Я став швидко й навмання переглядати речі, що зберігалися в коробках, викладаючи старі квитанції та вирізки на столик для кави, але вони не мали для мене ніякого сенсу. Вони утворювали одну велику головоломку без чітко означеної структури.
Я повернувся на кухню, зателефонував Ролі додому. Для нього було ще рано їхати до школи. Мені відповіла Мілісента.
— Привіт, Тері, — сказала вона. — У чому річ? Ти сьогодні не вийдеш на службу?
— Ролі вже надав мені кілька днів відпустки, — сказав я. — Мілі, ви часом не маєте якихось відомостей про Синтію?
— Про Синтію? Ні. Тері, що відбувається? Синтія вдома?
— Вона кудись поїхала. І забрала з собою Ґрейс.
— Зараз покличу Ролі.
Я почув, як вона поклала слухавку, й через кілька секунд Ролі запитав:
— Синтія покинула дім?
— Так. І я не знаю, що мені робити.
— Прокляття. А я саме збирався зателефонувати їй сьогодні, розпитати, як їй ведеться, якби вона захотіла розмовляти зі мною.
— Вона не сказала тобі, куди їде?
— Ролі, якби я знав, куди вона поїхала, то не телефонував би вам у таку ранню пору, хай йому грець!
— Окей. Окей. О Господи, я не знаю, що тобі сказати. Чому вона поїхала? Ви що, люди, посварилися чи щось таке?
— Схоже на те. Я трохи дав маху. І, думаю, цей намір виник у неї цілком несподівано. Вона не почувала себе тут у безпеці, вона хотіла захистити Ґрейс. Але їй не слід було робити це в такий спосіб. Якщо ви щось почуєте про неї, якщо її побачите, повідомте мене, гаразд?