Втрата - Барклей Лінвуд. Страница 68

— Я й сам можу, — сказав він, схопив склянку й устромив у неї соломинку.

Він ухопив склянку набагато міцніше, ніж я сподівався від нього. Облизав губи й повернув мені склянку.

— Котра година? — запитав він.

— Десь по десятій, — сказав я. — Перепрошую, що розбудив. Ви спали досить міцно.

— Нехай вас це не турбує, — сказав він. — Вони тут завжди можуть розбудити тебе о будь-якій годині ночі чи дня.

Він глибоко втягнув носом повітря й повільно видихнув.

— Отже, — сказав він, — ви дозволите мені поцікавитися, про що ви говорите?

— Гадаю, ви знаєте, про що я кажу, — відповів я. — Ви Клейтон Бідж.

Ще один глибокий вдих. Потім:

— Я Клейтон Слоун.

— Вірю, що ви ним є, — сказав я. — Але я думаю, що ви також Клейтон Бідж, який був одружений із Патрисією Бідж, яка мала сина на ім’я Тод і дочку на ім’я Синтія, й ви жили в Мілфорді, штат Коннектикут, аж поки однієї ночі в 1983 році не трапилося щось жахливе.

Він відвернув погляд від мене і втупив його в завісу. Зігнув пальці в кулак на руці, яка лежала ближче до мене, розігнув їх, знову зігнув.

— Я помираю, — сказав він. — Не знаю, як ви мене знайшли, але дайте мені померти в мирі.

— Тоді, мабуть, настав вам час зняти зі своїх грудей великий тягар, — сказав я.

Клейтон обернув голову на подушці й знову подивився на мене.

— Скажіть мені, як вас звати.

— Тері. Тері Арчер. — Я на мить завагався. — А як звати вас?

Він знову проковтнув слину.

— Клейтон, — сказав він. — Я завжди був Клейтоном. — Його погляд опустився вниз. Він дивився на складки в лікарняних простирадлах. — Клейтон Слоун, Клейтон Бідж. — Він зробив паузу. — Це залежало від того, де я на той час був.

— Дві родини? — запитав я.

Я зумів розплутати цей вузол. Адже Синтія багато розповідала мені про батька. Весь час у дорозі. Туди й назад по країні. Кілька днів удома, кілька днів у від’їзді, знову повернення на кілька днів. Половину свого життя прожив в іншому місці.

Несподівано обличчя його освітилося, коли йому сяйнула одна думка.

— Синтія, — сказав він, звертаючись до мене. — Вона тут? Вона з вами?

— Ні, — сказав я. — Не знаю. Я не знаю, де вона тепер. Можливо, вона вже повернулася додому, в Міл форд, я можу це лише припускати. З нашою донькою Ґрейс.

— Ґрейс, — сказав він. — Моя онука.

На мить Клейтон заплющив очі, ніби йому стало боляче. Але я не думаю, що то був фізичний біль.

— Мій син, — сказав він. — Де мій син?

— Тод? — запитав я.

— Ні, ні, — сказав він. — Не Тод. Джеремі.

— Я думаю, він саме повертається додому з Мілфорда.

— Що ви сказали?

— Він повертається додому. Принаймні я так думаю.

Клейтон, схоже, стривожився, його очі широко розплющилися.

— Що він робив у Мілфорді? Коли він туди поїхав? Тому він і не приїздив сюди зі своєю матір’ю?

Потім його очі заплющилися й він забурмотів:

— Ні, ні, ні.

— Що з вами? — запитав я.

Він підняв стомлену руку і спробував відмахнутися від мене.

— Залиште мене, — попросив він, не розплющуючи очей.

— Я не розумію, — сказав я. — Хіба Джеремі й Тод не одна й та сама особа?

Його повіки повільно піднялися — так підіймається завіса на сцені.

— Цього не могло трапитися… Я такий стомлений.

Я нахилився до нього ближче. Мені було вкрай прикро тиснути на старого, хворого чоловіка, не менш прикро, аніж дивитися, як Вінс тримає в’язнем стару, калічну жінку, а проте були речі, які мені конче було потрібно знати.

— Скажіть мені, — повторив я. — Чи Джеремі й Тод одна й та сама особа?

Він повільно обернув голову на подушці й подивився на мене.

— Ні. — Він зробив паузу. — Тод мертвий.

— Коли? Коли Тод помер?

— Тієї ночі, — покірно відповів Клейтон. — Разом зі своєю матір’ю.

Отже, то були вони. В автомобілі, на дні затопленого кар’єру. Коли стануть відомі результати тестів, які порівнюватимуть ДНК Синтії з тими зразками, які було взято зі знайдених в автомобілі тіл, необхідний зв’язок буде встановлено.

Клейтон слабко підняв руку, показав на маленький столик.

— Ще води? — запитав я.

Він кивнув. Я подав йому склянку, й він зробив довгий ковток.

— Насправді я не такий слабкий, яким здаюся, — сказав він, тримаючи склянку з таким виглядом, ніби це було казна-яке досягнення. — Іноді, коли приходить Ініда, вдаю, ніби я в комі, щоб мені не треба було говорити з нею і щоб вона менше нарікала тут на свої проблеми. Я ще можу трохи ходити. Я ще можу дійти до унітаза. Іноді я навіть доходжу туди вчасно.

Він показав рукою на зачинені двері в протилежному кінці кімнати.

— Патрисія й Тод, — сказав я. — Отже, вони обоє мертві.

Очі Клейтона знову заплющилися.

— Ви повинні розповісти мені, що Джеремі робив у Мілфорді.

— Точно не знаю, — сказав я. — Але, думаю, він стежив за нами. Стежив за нашою родиною. Гадаю, він таємно проникав у наш дім. Я не можу сказати напевне, але думаю, що він убив тітку Синтії, Тес.

— О Боже… — промовив Клейтон. — Сестру Патрисії. Вона мертва?

— Її закололи ножем, — сказав я. — І чоловік, якого ми найняли, щоб він розслідував для нас деякі справи, теж вбитий.

— Цього не може бути. Вона сказала, що він знайшов собі роботу. На заході.

— Що ви кажете?

— Ініда. Вона сказала мені, що Джеремі знайшов роботу в… в Сієтлі чи десь там. Що то була для нього велика нагода й він мусив туди поїхати. Що незабаром він приїде побачитися зі мною. Що саме тому він жодного разу не приїхав до мене. Я думав… Власне, я не надавав цьому великої ваги, то була, як мені здавалося, цілком істотна причина. — Здавалося, він на мить задрімав. — Джеремі, він… він просто не може не бути таким, який він є. Це вона зробила його таким, який він є. Він робить усе, що вона йому скаже. Вона отруїла його ненавистю до мене в той день, коли він народився. Я навіть не знаю, чого вона приїздить сюди. Вона каже мені: тримайся, лише протримайся трохи довше. Схоже, її мало турбує, що я помру. Проте вона ще не хоче, щоб я помер. Вона щось надумала, я це відчуваю. Вона брехала мені. Вона брехала мені про все, брехала мені про Джеремі. Вона не хотіла, щоб я знав, куди він поїхав.

— А чому вона не хотіла, щоб ви знали? Чому Джеремі їздив до Мілфорда?

— Вона, мабуть, його бачила. Якось його знайшла.

— Що вона бачила?

— Святий Боже, — слабко прошепотів він і знову поклав голову на подушку, заплющив очі. Він повільно хитав головою з боку в бік. — Ініда знає. Святий Боже, якщо Ініда знає…

— Якщо Ініда знає що? Про що ви говорите?

— Якщо вона знає, важко навіть уявити собі, на що вона здатна.

Я нахилився ближче до Клейтона Слоуна, чи то до Клейтона Біджа, й наполегливо прошепотів за кілька дюймів від його вуха:

— Якщо Ініда знає що?

— Я помираю. Вона… вона, певно, кликала адвоката. Я не хотів, щоб вона побачила мій заповіт раніше, ніж я помру… Мої настанови були дуже конкретними… Певно, він їх порушив… А я усе обміркував і передбачив.

— Заповіт? Який заповіт?

— Мій заповіт. Я змінив його. Вона не повинна була знати про це… Якщо вона довідалася… Там було все влаштовано. Коли я помру, весь мій статок, усе має дістатися Синтії… Ініду й Джеремі я викинув зі свого заповіту, вони залишаться ні з чим, як того й заслуговують, як вона того заслуговує… — Він подивився на мене. — Ви не маєте уявлення, на що вона здатна.

— Вона тут. Ініда тут, у Янґстауні. Це Джеремі їздив до Мілфорда.

— То вона послала його. Вона в інвалідному кріслі. Вона не зможе зробити це сама, цього разу…

— Зробити що?

Він пустив повз вуха моє запитання. Він сам мав так багато сказати.

— Отже, він повертається? Джеремі уже в дорозі додому?

— Так сказала Ініда. Сьогодні вранці він покинув готель у Мілфорді. Я думаю, ми перестрінемо його тут.

— Ми? Але ж ви сказали, що Синтії з вами нема.

— Її нема. Я приїхав сюди з чоловіком, якого звуть Вінс Флемінґ.