Втрата - Барклей Лінвуд. Страница 74

Клейтон хоче вирватися на волю.

Але є щось таке в Ініді, така темрява довкола неї, що він не може навіть натякнути їй про розлучення, хай навіть тимчасове, бо не знає, як вона це сприйме і чого можна від неї чекати.

Одного разу, перед тим як поїхати в одне зі своїх тривалих відряджень, він сказав їй, що хоче поговорити з нею. На дуже серйозну тему.

«Я почуваюся нещасливим, — сказав він. — Вважаю, наш шлюб не вдався».

Вона' не заплакала. Вона не запитала в нього, що в них не так. Вона не запитала, що вона може зробити, аби допомогти їхньому шлюбу, аби зробити його щасливим.

Натомість вона підійшла до нього впритул, глибоко заглянула йому у вічі. Він хотів відвести погляд, але не міг, ніби заворожений її злом. Дивитися їй у вічі було те саме, що заглядати в душу диявола. Вона сказала тільки: «Ти ніколи не покинеш мене». І вийшла з кімнати.

Він довго міркував над цим під час своєї подорожі. Ми ще побачимо, сказав він собі. Ми побачимо.

Коли він повернувся, його пес не вибіг йому назустріч. Він відчинив двері гаража, щоб поставити там свій «Плімут», і побачив Фліна, який висів під бантиною на мотузці, що туго стягла йому шию.

«Поки що це був тільки собака».

Попри всю свою любов до Джеремі, вона натякнула Клейтонові, що він може втратити сина, якщо наважиться її покинути.

Клейтон Слоун змирився з цим життям, схожим на життя приниженого й жалюгідного кастрата. Отже, така його доля, і треба йому жити, як живеться. Він пройде через життя, як сновида, якщо інакше ходити йому не дозволено.

Він докладає всіх можливих зусиль, щоб не зненавидіти хлопця. Мати Джеремі привчила сина думати, що батько не гідний його любові. Він дивиться на батька як на щось непотрібне, як на чоловіка, що просто живе в одному домі з ним і матір’ю. Але Клейтон знає, що Джеремі така сама жертва Ініди, як і він сам.

Як він міг докотитися до такого життя, дивується він.

Не раз у Клейтона виникала можливість заподіяти собі смерть.

Так, одного разу він їхав серед ночі через сільську місцевість. Повертався з Чикаго, об’їхав озеро Мічиган, перетнув короткий відтинок шляху через штат Індіана. Він побачив опору моста попереду й натиснув на акселератор. Сімдесят миль за годину, потім вісімдесят, дев’яносто. «Плімут» почав розгойдуватися, наче на хвилях. Мало хто пристібує ремені безпеки, та навіть якщо інші водії це роблять, то він свого розстебнув, аби бути певним, що проб’є головою лобове скло й віддасть Богові душу. Автомобіль схилився на один бік, викидаючи з-під коліс гравій та пилюку, але в останню мить страх примусив Клейтона повернути його назад на шосе.

Іншого разу за дві милі на захід від Бетл-Кріка він не стримався, вискочив на узбіччя, крутнув кермо, щоб повернутися на дорогу, але на цій високій швидкості права передня шина зачепилася за горбок, який утворився там, де асфальт з’єднувався з узбіччям, і він утратив контроль над машиною. Вона обкрутилася й перелетіла через дві смуги, під самими колесами тягача з причепом-дачею у хвості й ударилася в центральний бар’єр, зупинившись у високій траві.

Що примушувало його в такі хвилини змінювати свій намір, то це Джеремі. Його син. Він боявся залишити його на самоті з нею на всю решту його життя. Незалежно від того, скільки це триватиме.

Одного разу йому довелося зупинитися в Мілфорді. Збирався пошукати там нових клієнтів, нові підприємства, що потребують постачання.

Він зайшов до аптеки, [41] щоб купити шоколадних цукерок, і побачив за прилавком жінку. На грудях у неї висів жетон із ім’ям Патрисія.

Вона була гарна. З рудим волоссям.

Вона здавалася такою милою. Такою природною.

Було щось особливе в її очах. Лагідність. Доброта. Провівши останні роки у відчайдушних зусиллях не дивитися в чорні очі Ініди, він ніби відтанув, побачивши двоє таких прекрасних очей.

Він згаяв дуже багато часу на те, щоб купити ті шоколадні цукерки. Завів із нею розмову про погоду, розповів, що лише два дні тому він був у Чикаго, що проводить дуже багато свого часу в дорозі. А потім сказав слова, значення яких усвідомив лише після того, як вони в нього вихопилися: «Ви не відмовитеся пообідати зі мною?»

Патрисія усміхнулася йому і сказала, що якщо він захоче повернутися сюди через тридцять хвилин, то вона матиме вільну годину.

Протягом тієї півгодини він блукав по крамницях ділового центру Мілфорда й запитував себе, що він, у біса, робить. Він одружений. Він має дружину й сина, має свій дім і роботу.

Але, хоч він і має все це, але не має життя. А йому потрібне саме воно. Життя.

Патрисія сказала йому, коли вони їли сандвічі з тунцем у найближчій кав’ярні, що вона не приймає запрошення на обід від чоловіків, яких вона щойно зустріла, але він має в собі щось таке, що заінтригувало її. «Що саме?» — запитав він. «Гадаю, я розгадала вашу таємницю, — сказала вона. — У мене передчуття щодо людей, і я маю передчуття щодо вас».

Святий Боже. Невже це так очевидно? Невже вона вгадала, що він одружений? Невже вона вміє читати думки? Адже, коли він її зустрів уперше, він був у рукавичках, а тепер запхав свою обручку до кишені. «А що це за передчуття?» — запитав він. «Ви здаєтеся мені стривоженим. Чи не тому ви мандруєте сюди-туди по країні? Ви шукаєте чогось?» — «У мене просто така робота», — пояснив він. А Патрисія всміхнулася йому у відповідь: «А я ось про що подумала. Якщо ваша дорога привела вас сюди, до Мілфорда, то, можливо, для цього існує причина. Можливо, ви їздите по країні, бо шукаєте щось. Я не кажу, що ви шукали мене. Але щось-таки ви шукаєте».

Але він шукав саме її. Він у цьому не сумнівається.

Він сказав їй, що його звуть Клейтон Бідж. Це ім’я спало йому на думку, перш ніж він устиг усвідомити, що воно спало йому на думку. Можливо, спершу він подумав тільки про те, щоб завести інтрижку й для цього назвати вигадане прізвище, а вигадане прізвище завжди могло згодитися, а для інтрижки й поготів.

Протягом кількох наступних місяців, якщо ділові відрядження не примушували його їхати південніше від Торингтона, він долав зайву відстань на південь до Мілфорда лише для того, щоб побачитися з Патрисією.

Вона обожнювала його. Вона допомагала йому відчути себе важливим. Завдяки їй він почував себе так, ніби чогось вартий.

Їдучи назад по швидкісній автомагістралі штату Нью-Йорк, він обміркував деякі практичні аспекти.

Його компанія змінювала деякі зі своїх торговельних маршрутів. Він міг узяти той, який пролягав між Гартфордом і Буфало. Припинити поїздки до Чикаго. На обох кінцях цього нового маршруту…

Залишалося питання грошей.

Але Клейтон заробляв добре. Навіть вжив надзвичайних заходів, щоб приховати від Ініди, скільки грошей він зумів наскладати. Бо хоч би скільки він заробляв, їй завжди буде мало. Вона завжди його принижуватиме. І завжди розтринькуватиме стільки, скільки отримає від нього. Тож було розумно зробити якісь заощадження.

Їх може вистачити, подумав він. Їх якраз вистачить для того, щоб завести другу родину.

Як це буде чудово — бодай протягом половини свого часу бути щасливим.

Патрисія дала згоду, коли він попросив її вийти за нього заміж. Її мати, здавалося, була рада, але її сестра Тес завжди ставилася до нього досить холодно. Так ніби відчувала, що з ним щось не те, але так ніколи й не змогла з’ясувати, що саме з ним було не те. Він знав, що вона не довіряє йому, що ніколи йому не довірятиме, а тому намагався бути з нею особливо обережним. І він також знав, що Тес сказала Патрисії про свої побоювання, але Патрисія кохала його, вона щиро його кохала і завжди боронила.

Коли вони з Патрисією пішли купувати обручки, він зумів схитрувати так, що вона вибрала для нього таку саму обручку, яка вже лежала у нього в кишені. Згодом він повернувся до магазину, віддав куплену обручку й забрав свої гроші, й тепер міг носити свою давню обручку весь час. Він написав фальшиві заяви з метою одержати безліч усіляких державних та муніципальних посвідчень, від посвідчення на право водіння автомобіля й до бібліотечної картки — тоді це було зробити набагато легше, аніж у тому світі, яким він став після 9/11, [42] — тож йому вдалося одурити й ту контору, де видавали посвідчення про шлюб, коли надійшов час.