Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене. Страница 10

Батько взимку і влітку вставав о четвертій ранку: спустившись у внутрішній двір, він підходив до дверей сходової вежки й будив свого слугу. О п’ятій йому подавали маленьку чашку кави; потім він до полудня працював у себе в кабінеті. Мати і сестра снідали кожна у себе в спальні о восьмій ранку. У мене не було певного розпорядку дня – я вставав і снідав, коли хотів; вважалося, що до полудня я навчаюся; більшу частину часу я тинявся без діла.

О пів на дванадцяту дзвінок скликав усіх до обіду, який подавали опівдні. Велика зала правила і за їдальню, і за вітальню: ми обідали й вечеряли в східному її кінці, а потім переходили до іншого, західного кінця, і влаштовувалися перед величезним каміном. Велика зала була обшита деревом, на світло-сірих стінах висіли старовинні портрети – історія Франції в особах від Франциска I до Людовіка XIV; серед них виділялися зображення Конде і Тюренна; над каміном красувалась картина, що зображала смерть Гектора від руки Ахілла під стінами Трої.

По обіді ми не розходилися до другої години. Потім, якщо стояло літо, батько йшов ловити рибу, обходив городи, прогулювався, намагаючись, проте, не переступати меж своєї вотчини; якщо ж дія відбувалася восени або взимку, він вирушав на полювання, а мати, зачинившись у каплиці, присвячувала пополудні години молитвам. Каплиця ця була похмурою молільнею, яку прикрашали чудові картини великих майстрів, що невідь-як потрапили до феодального замку, загубленого в бретонській глушині. Я дотепер зберігаю гравюру на міді «Свята родина» Альбані – це все, що залишилось у мене від Комбурґа.

Поки батька не було вдома, а мати молилася, Люсіль зачинялась у себе, а я йшов до своєї келії або ж вештався околицями.

О восьмій вечора дзвін скликав усіх на вечерю. По вечері погожої днини всі виходили на ґанок. Батько, взявши рушницю, стріляв по совах, що вилітали з бійниць з настанням ночі. Мати, Люсіль і я дивилися на небо, на ліси, на призахідне сонце і перші зірочки. О десятій годині всі поверталися в дім і лягали спати.

Осінніми і зимовими вечорами все було інакше. Коли вечеря закінчувалася й четверо співтрапезників переходили від столу до каміна, матуся крекчучи влаштовувалася на оббитому мінливим сіамським шовком дивані; перед нею ставили круглий столик зі свічкою. Ми з Люсіль сідали біля коминка: слуги прибирали зі столу і зникали. Тоді батько починав снувати вперед і назад по залі й ходив так аж до ночі. Він носив халат з білого ратину, точніше, свого роду пальто, якого я ні в кого ніколи не бачив. Лисувату голову його вінчав великий білий ковпак, що стояв сторчма. Зала була простора, і, коли він одходив од вогнища, у тьмяному світлі єдиної свічки його зовсім не було видно; ми чули тільки його кроки в мороці; потім він повільно повертався до світла і поступово виступав з пітьми, як привид, у білому одіянні, білому ковпаку, з довгим блідим обличчям. Поки він був в іншому кінці зали, ми з Люсіль устигали тихо перекинутися кількома словами; коли він наближався, ми замовкали. Не зупиняючись, він питав: «Про що це ви говорили?» – і йшов далі. Охоплені жахом, ми нічого не відповідали; і весь вечір тишу порушував лише розмірений шум батькових кроків, зітхання матері та завивання вітру.

Нарешті годинник на вежі бив десяту: батько завмирав на місці, немов та сама пружина, що пускала в хід молоточок годинника, зупинила його кроки. Він виймав свій кишеньковий годинник, заводив його, брав масивний срібний канделябр з великою свічкою, на хвильку заглядав до західної вежки, потім повертався і, як і раніше, з канделябром у руці, йшов у свою спальню, що притикала до східної вежки. Він проходив повз мене й Люсіль: ми цілували його і бажали йому доброї ночі. Він мовчки підставляв свою суху запалу щоку і зникав у вежі, двері якої з шумом зачинялися.

Струсивши чаклунські чари, мати і ми з сестрою, що німіли у присутності батька, поверталися до звичайного життя. Першим наслідком руйнування чарів ставала наша балакучість. Що гнітючішим було мовчання, то охочіше поспішали ми надолужити згаяне.

Коли потік слів вичерпувався, я кликав покоївку і проводжав матір і сестру до їхніх покоїв. Вони просили мене заглянути під ліжка, в камін, за двері, обійти сусідні сходи, проходи і коридори й лише після цього відпускали спати. Вони пам’ятали всіх злодіїв і привидів, які, як переказують, водилися в Комбурзі. Слуги розповідали, що якийсь граф де Комбурґ з дерев’яною ногою, який помер триста років тому, іноді ходить по замку, і вони зустрічали його в сходовій вежці; часом, говорили вони, його дерев’яна нога розгулює сама у супроводі чорного кота.

4

Моя вежа

Монбуассьє, серпень 1817 року

Розмови про привидів притягали увагу моєї матусі і сестри весь час, поки вони готувалися до сну: обидві лягали в ліжко, вмираючи від страху; я підіймався на свою вежу; куховарка йшла до високої вежі, а слуги спускалися в підземелля.

Вікно моєї вежки виходило у внутрішній двір; удень мені відкривався вид на протилежну куртину, де крізь каміння пробивався листовик, а в одному місці росла дика слива. Кілька стрижів, які влітку з криками влітали в щілини між каменями, були єдиними моїми товаришами. У безмісячні ночі я бачив у вікні тільки маленький клаптик неба, на якому світилися декілька зірок. Якщо ж на небосхилі з’являвся місяць, промені його перед заходом дотягувалися крізь ромбоподібні вікна до мого ліжка. Сови, перелітаючи з вежі на вежу, раз у раз затуляли від мене місяць, і тіні їхніх крил малювали на моїх завісках рухливі узори. Живучи на відшибі, біля входу на галереї, я жадібно ловив усі нічні шерехи. Іноді вітер немов біг легкими кроками; деколи в нього виривалися стогони; несподівано двері мої дуже стрясалися, з підземелля долинало завивання, трохи згодом шум затихав, але незабаром повторювався знову. О четвертій годині ранку голос господаря замку, що з-під вікових склепінь кликав слугу до себе, здавався голосом останнього нічного привида. Цей голос замінював мені ніжні звуки музики, якими батько Монтеня будив свого сина.

Затятість, з якою граф де Шатобріан змушував дитину спати саму у високій вежі, могла мати сумні наслідки, але мені вона дала користь. Суворе поводження виховало в мені хоробрість дорослого чоловіка, не позбавивши мене жвавої уяви, яку хочуть відібрати у нинішньої молоді. Мене не переконували, що привидів не існує, – мене змусили їх не боятися. Коли батько з іронічною посмішкою запитував: «Невже панові шевальє страшно?» – я готовий був лягти спати поряд з небіжчиками. Коли добра матуся говорила мені: «Дитино моя, на все воля Божа: вам нічого боятися злих духів, доки ви шануєте Господа», – це заспокоювало мене більше, ніж усі філософські доводи. Я здобув над своїми страхами перемогу таку рішучу, що нічні вітри, домуючи в моїй безлюдній вежі, зробилися всього лише іграшкою моєї фантазії і крилами моїх мрій. Моя розбурхана уява, що всюди шукала поживу й ніде не знаходила її вдосталь, ладна була поглинути небо і землю. Настала черга описати цей стан духу. Повернувшись до своєї молодості, я намагаюся змалювати себе таким, яким був тоді і яким, незважаючи на пережиті муки, вже не є, про що, можливо, і шкодую.

5

Перехід від дитинства до зрілості

Не встиг я повернутися з Бреста до Комбурґа, як в існуванні моєму відбувся переворот: дитина зникла, і місце її зайняв чоловік зі своїми короткими радощами і довгими прикрощами.

Спочатку, чекаючи на справжні пристрасті, все в мені оберталося в пристрасті. Коли після безмовного обіду, де я не смів розкрити рота ні для того, щоб сказати слово, ні для того, щоб проковтнути шматок, мені вдавалося вислизнути, захопленню моєму не було меж: якби я одразу кинувся вниз по сходах, то неодмінно скрутив би в’язи. Досить було мені дістатися до Зеленого двору або до лісу, як я починав бігати, стрибати, скакати, дуріти, тішитися, і це тривало доти, аж поки я падав без сил, з калатанням серця у грудях, сп’янілий від забав і свободи.