Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене. Страница 30

На березі струмка стояв американський будинок, заразом фільварок і млин. Я увійшов, попросився на нічліг, мене приязно пригостили.

Господиня провела мене сходами до помешкання, розташованого просто над гідравлічною машиною. Кімната була затишна, з маленьким віконцем, увитим плющем та кобеями з ліловими дзвіночками, – на неширокий струмок, який самотньо тік, оточений обабіч хащами верб, вільхи та каролінських тополь. Замшіле колесо оберталося у їхній тіні, скидаючи воду довгими стрічками. Окуні та форелі жирували в пінистому потоці, трясогузки перелітали з берега на берег, а якісь інші птахи, схожі на рибалочок, махали своїми синіми крилами при самій воді.

Добре було б опинитися тут разом із сумною індіанкою, якби вона була мені вірною; я б поринав у мрії, сидячи коло її ніг, поклавши голову їй на коліна, слухаючи, як шумує водоспад, як крутиться колесо, як обертається млинове жорно, як сиплеться крізь сито зерно, як рівномірно злітає і падає млиновий кулачок, і вдихаючи річкову прохолоду та запах свіжозмолоченого ячменю.

Настала ніч. Я спустився вниз, до господарів. Кімнату освітлювало тільки вогнище, де палало сухе листя маїсу та лушпиння кінських бобів. Рушниці млинаря, що лежали на підставці, поблискували у відсвітах полум’я. Я сів на табурет у кутку біля каміна; поряд пустувала білка, стрибаючи то на спину гладкого пса, то на прядку. На колінах у мене вмостилося кошеня, що стежило за її грою. Дружина млинаря поставила на вогонь великий казан – полум’я обхопило його чорне дно, немов короною із золотих променів. Наглядаючи, як википають батати, що варилися мені на вечерю, я знічев’я схилився до англійської газети, що валялася у мене під ногами, і при світлі вогнища помітив надрукований великими літерами заголовок: «Flight of the King» (Втеча короля). Це була оповідь про втечу Людовіка XVI та про арешт бідолашного монарха у Варенні. Газета повідомляла також про зростання еміграції та об’єднання армійських офіцерів під прапором французьких принців.

У думках моїх стався блискавичний переворот. Ринальд у садах Арміди побачив свою слабкість у дзеркалі честі; я не герой Тассо, але у тіні американського вертограду я побачив свій образ у тому ж дзеркалі. Під солом’яним дахом млина, загубленого в невідомих лісах, я раптом виразно почув брязкіт зброї та столичний гамір. Я негайно перервав подорож і сказав собі: «Повернися до Франції».

Таким чином, те, що я вважав своїм обов’язком, зруйнувало мої первинні наміри і зумовило перший з несподіваних поворотів мого життєвого шляху. Бурбони теж мало потребували послуг дрібного бретонського дворянина, коли той з’явився із-за моря віддати їм данину своєї безвісної відданості, як і пізніше, коли він вийшов з невідомості. Якби я скористався газетою, яка круто змінила мою долю, на те, щоб розкурити люльку, а далі продовжив свій шлях, ніхто у Франції не помітив би моєї відсутності; життя моє на той час не привертало нічиїх поглядів і важило не більше, ніж дим моєї індіанської люльки. На театр світу мене кинуло не що інше, як незлагода між мною і моєю совістю. Я міг чинити, як бажав, адже в цій суперечці не було інших свідків, крім мене; та саме в очах цього свідка я найбільше боявся власного приниження.

Чому нині моя пам’ять наділяє безлюдні береги Ері та Онтаріо чарівністю, якої геть позбавлений для мене спогад про пишновеличний Босфор? Тому, що під час моєї подорожі до Сполучених Штатів я був сповнений ілюзій; смута у Франції настала саме тоді, коли почалося моє життя; і в мене, і у моєї вітчизни все ще було попереду. Ці дні дорогі мені, бо нагадують про чистоту тієї втіхи, якої випало щастя зажити в лоні родини, та радощі юності.

За п’ятнадцять років по тому, коли я повернувся з подорожі на Схід, республіка, переповнена уламками і слізьми, вийшла з берегів і виформувалася в деспотизм. Я вже не заколисував себе нездійсненними мріями; мої спогади, що надихаються відтепер суспільством і пристрастями, втратили простодушність. Обидва мої паломництва – на Захід і на Схід – не принесли мені успіху; я не відкрив шляху до полюса, не зажив бажаної слави на берегах Ніагари: так само не знайшов я її й серед афінських руїн.

Поїхавши до Америки мандрівцем, повернувшись до Європи солдатом, я не довів до кінця ні одну, ні другу справу: злий геній відібрав у мене і патерицю і шпагу, вклавши мені до рук перо. Через п’ятнадцять років, опинившись у Спарті, я вдивлявся у нічне небо, згадуючи країни, де мені вже доводилося спати мирним і тривожним сном: цим зорям, що сяють над вітчизною Єлени та Менелая, я вже посилав свій привіт з лісів Німеччини, з вересових заростів Англії, з полів Італії, з корабля, що пливе у відкритому морі, з канадських пущ. Тож який сенс виливати свою душу світилам, нерухомим свідкам моєї мандрівної долі? Настане день, коли їм більше не доведеться стомлювати себе, спостерігаючи за мною: збайдужілий до власної долі, я вже не проситиму світила про поблажливість, не благатиму їх повернути мені ті частинки життя, які залишає мандрівець на своєму шляху.

Якби я знов опинився сьогодні в Сполучених Штатах, я б не впізнав їх: там, де раніше були ліси, я побачив би оброблені поля; там, де я пробирався стежиною крізь гущавину, переді мною пролягла б проїзна дорога; там, де мешкали начези і стояла хатина Селюти, виросло місто, у якому нині близько п’яти тисяч містян; Шактас сьогодні міг би стати депутатом конгресу. Нещодавно я одержав брошуру, яку видали індіанці черокі: захисники дикунів надіслали її мені – захисникові свободи друку.

Мускогульги, семіноли, чикасаси мають свої Афіни, свій Марафон, свій Карфаген, свій Мемфіс, свою Спарту, свою Флоренцію; так само вони мають графство Колумбію і графство Маренго: кожна з країн дала хоча б по одному славному імені цим пустелям, де я зустрів отця Обрі і нікому не відому на той час Атала. Кентуккі пишається своїм Версалем; округ під назвою Бурбон іменує свою столицю Парижем.

Усі вигнанці, всі пригноблені, що вирушили до Америки, принесли з собою пам’ять про батьківщину.

У своєму лоні, під заступництвом свободи Сполучені Штати зберігають пам’ять про багато історичних місць стародавньої та сучасної Європи: Адріан наказав збудувати в саду свого заміського маєтку споруди, що повторюють визначні пам’ятки його імперії.

Тридцять три широкі шляхи розходяться з Вашингтона в різні боки, як колись ішли від Капітолія римські дороги; вони тягнуться, розгалужуючись, аж до кордону Сполучених Штатів і утворюють мережу завдовжки 25 747 миль. На багатьох з них є поштові станції. Тепер, щоб дістатися штату Огайо або Ніагари, винаймають диліжанс, як винаймали у ті часи, коли я там бував, провідника або тлумача з індіанців. Є й інші транспортні засоби: всі озера та річки сполучені каналами; уздовж сухопутних доріг можна плисти на веслових і вітрильних кораблях, або на вантажопасажирських суднах, або на пароплавах. Там, де всюди ростуть гігантські ліси, а під ними майже врівні з поверхнею землі є багатющі поклади вугілля, пального достатньо.

З 1790 по 1820 рік населення Сполучених Штатів за кожні десять років збільшувалося на 35 відсотків. Очікується, що до 1830 року воно становитиме 12 875 тисяч душ. Продовжуючи подвоюватися кожні 25 років, воно до 1855 року виросте до 25 750 тисяч душ, а ще через 25 років, у 1880 році, перевищить 50 мільйонів.

Це могутнє плем’я перетворює пустища на квітучі сади. Канадські озера, які ще недавно не знали, що таке вітрило, схожі сьогодні на доки, де фрегати, корвети, катери, човни зустрічаються з індіанськими пірогами і каное, подібно до того, як великі кораблі та галери сусідять із пінками, баркасами і каїками на константинопольському рейді.