Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене. Страница 4

2

Народження моїх братів і сестер. – Я з’являюся на світ

Свого первістка матуся народила в Сен-Мало; його назвали Жоффруа, як майже всіх старших синів у нас у роду; він помер немовлям. Услід за ним на світ з’явилися ще один хлопчик і дві дівчинки – ніхто з них не прожив і року.

Всі четверо померли від крововиливу в мозок. Нарешті, моя мати народила третього хлопчика, якого назвали Жан-Батистом: це він згодом одружився з онучкою пана де Мальзерба. Після Жан-Батиста народилися чотири дівчинки: Марі Анна, Бенінь, Жулі і Люсіль, усі дивовижної краси; з них лише дві старші пережили бурі Революції. Краса – серйозна дурниця, довговічніша за всі інші дурниці. Я – остання, десята дитина. Цілком імовірно, що чотири мої сестри завдячують своєю появою на світ бажанню мого батька зміцнити свій рід народженням другого сина; я опирався, життя не приваблювало мене.

У своїх попередніх творах я припускався помилки: я народився не 4 жовтня, а 4 вересня; мене звуть Франсуа Рене, а не Франсуа Оґюст [6].

Будинок, у якому в ті часи жили мої батьки, стоїть на вузькій похмурій вуличці Сен-Мало, що має назву Єврейської: нині там заїжджий двір. З кімнати, де моя мати розродилася, видно безлюдну ділянку міської стіни, а за нею – неозоре море, яке хлюпоче, розбиваючись об рифи. Моїм хрещеним батьком, як видно із запису в парафіяльній книзі, став мій брат, а хрещеною матір’ю – графиня де Плуер, дочка маршала де Контада. Я народився ледве живий. Гомін хвиль, піднятих шквалом вітру, що провіщав осіннє рівнодення, заглушав мій лемент: мені часто розповідали ці сумні подробиці; вони назавжди запали в мою пам’ять. Не було дня, щоб, міркуючи про те, чим я був, я не побачив внутрішнім поглядом скелю, на якій народився, кімнату, де мати прирекла мене на існування, бурю, що виттям своїм колисала мій перший сон, нещасного брата, що дав мені ім’я, яке я через усе життя проніс із жалем. Здавалося, волею небес над колискою моєю з’явився прообраз моєї долі.

3

Планкуе. – Обітниця. – Комбурґ. – Батьків план щодо мого виховання. – Тітонька Вільнев. – Люсіль. – Панночки Куппар. – Я – поганий учень

Ледве покинувши материнське лоно, я дізнався, що таке вигнання: мене заслали до Планкуе, мальовничого села, розташованого між Дінаном, Сен-Мало і Ламбелем. Єдиний брат моєї матері, граф де Беде, збудував поблизу цього села замок Моншуа. Володіння моєї бабусі з материнського боку простягалися до містечка Корсель, Curiosolites із «Записок» Цезаря. Бабуся, яка рано овдовіла, жила разом із сестрою, мадемуазель де Буатейєль, у селі за мостом, яке називали Абатством через розташоване там бенедиктинське абатство, присвячене Назаретській Божій матері.

У моєї годувальниці не виявилося молока; знайшлася інша жаліслива селянка, яка й вигодувала мене. Вона обрала Назаретську Божу матір моєю заступницею і дала обітницю, що на її честь я до семи років носитиму білий і синій кольори. Не встиг я прожити й кількох годин, як тягар часу вже відбився на моєму чолі. Навіщо мені не дали вмерти? Воля Божа була на виконання бажань істоти невинної і невідомої зберегти життя, приречене на суєтну славу.

Обітниці нині не в моді, та все ж яке зворушливе заступництво Божої матері, яка, зглянувшись на благання бретонської селянки, стає посередницею між дитям і небесами й клопочеться за нього разом з матір’ю земною.

Через три роки мене привезли назад у Сен-Мало; минуло сім років з того часу, як батько придбав маєток Комбурґ. Він хотів відкупити володіння, що належали колись його предкам; оскільки мова не могла йти ні про садибу Бофор, що дісталася родині Гуайон, ані про баронський маєток Шатобріанів, що відійшов до дому де Конде, він звернув погляд на Комбурґ, чи, як писав Фруассар, Комбур: декілька гілок мого роду володіли ним завдяки шлюбам з панянками з роду Коеткан. Комбурґ розташований на підступах до Бретані з боку Нормандії та Англії: Жюнкен, єпископ Дольський, побудував його в 1016 році; головну вежу зведено в 1100 році. Маршал де Дюрас, який дістав Комбурґ як посаг за дружиною, Макловією де Коеткан, чия мати була уроджена де Шатобріан, продав його моєму батькові. Маркіз дю Алле, офіцер кінних гренадерів королівської гвардії, відомий своєю безмежною відвагою, – останній нащадок гілки Коеткан-Шатобріан: у пана дю Алле є брат. Той-таки маршал де Дюрас як наш свояк відрекомендував згодом мене і мого брата Людовікові XVI.

Мене готували до королівського флоту: батько мій, як усі бретонці, почував неприязнь до придворного життя. Місцева аристократія зміцнила в ньому це почуття.

Коли я знов опинився в Сен-Мало, мій батько був у Комбурзі, брат у Сен-Брієнському колежі; четверо моїх сестер жили з матір’ю.

Любов моєї матері неподільно належала старшому синові; звичайно, вона піклувалася й про інших дітей, але віддавала сліпу перевагу молодому графові де Комбурґу. Щоправда, як хлопчик, до того ж наймолодший у сім’ї і шевальє (так мене називали), я мав деякі переваги перед сестрами, але кінець кінцем я виріс на чужих руках. На додачу матуся, сповнена розуму й доброчесності, ділила свій час між світськими справами і релігійними обов’язками. Її близькою подругою була моя хрещена, графиня де Плуер; зналася вона також з ріднею Мопертюї та абата Трюбле. Вона любила політику, гамір, світ: бо мешканці Сен-Мало, подібно до савських ченців у долині Кедрону, займалися політикою; вона взяла активну участь у справі Ла Шалоте. Її одвічне бурчання, навіженість, скупість спочатку заважали нам оцінити її чудові достоїнства. Вона любила порядок, але у вихованні дітей ніякого порядку не дотримувалась; вона була щедра, але видавалася скнарою; вона мала ніжну душу, але без кінця буркотіла: батько наганяв на домашнім жах, мати була їхнім бичем.

Характери батьків визначили мої перші прихильності. Я полюбив жінку, яка ходила за мною, чудове створіння, яке всі називали тітонька Вільнев, – я виводжу це ім’я з теплим почуттям і зі сльозами на очах. Тітонька Вільнев заправляла господарством, вона носила мене на руках, нишком напихала чим попало, витирала мені сльози, цілувала мене, ставила в куток, знову брала на руки і весь час бурмотіла: «Ось хто не буде гордієм! ось у кого добре серце! ось хто ніколи не цуратиметься бідних! Їж, малий!» – і пригощала мене вином і цукром.

Мою дитячу прихильність до тітоньки Вільнев незабаром витіснила дружба більш гідна.

Люсіль, четверта з моїх сестер, була на два роки старша за мене. Молодша, вона росла без догляду і ходила в обносках сестер. Уявіть собі худеньку дівчинку, дуже високу для своїх років, незграбну, боязку, яка затинається в розмові й відстає в навчанні, у платті не на зріст, у жорсткому пікейному корсеті, що впивається в шкіру, і негнучкому стоячому комірці, обшитому коричневим оксамитом, із зачесаним назад волоссям, у чорному капелюшку – і перед вами постане нещасне створіння, яке вразило мій погляд, коли я повернувся під отчу стріху. Дивлячись на миршаву Люсіль, ніхто б не подумав, що настане час, коли вона блищатиме красою і талантами.

Її віддали в моє розпорядження як іграшку; я нітрохи не зловживав своєю владою; замість попихати нею, я зробився її захисником. Щоранку нас обох відводили до сестер Куппар, двох старих, одягнених у чорне горбунок, – вони вчили дітей читати. Люсіль читала з рук дуже погано, а я ще гірше. Її сварили; я дряпав кривдниць: горбунки сердились і скаржилися матері. Дуже скоро я зажив слави лобуря, неслухнянця, ледащо, нарешті, осла. Батьки не сперечалися: батько говорив, що всі шевальє де Шатобріани тільки те й робили, що ганяли зайців, пиячили та бешкетували. Мати зітхала і лаяла мене за порвану курточку. Хоч який був я малий, батькові слова обурювали мене, а коли мати завершувала свої докори похвалою моєму братові, якого називала Катоном, героєм, у мене виникало бажання вчинити все зло, якого від мене чекали.