Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене. Страница 44

Коли моя чарівна співрозмовниця вимовляла ці слова, в ній було щось від мільтонівської Єви: вона не вийшла з лона іншої жінки; краса її мала на собі ознаку божественної десниці, що створила її.

Я поспішив до пана Каннінґа і лорда Лондондеррі; за одне нещасне місце вони почали маніритися, як роблять це і у Франції, але пообіцяли допомогти, як обіцяють і при французькому дворі. Я відзвітував леді Салтон про свої клопотання. Я приходив до неї тричі: коли прийшов учетверте, вона оголосила, що повертається до Бангею. Останнє побачення було болісним. Шарлотта знову заговорила про наше минуле сокровенне життя, про читані разом книги, про прогулянки, музику, колишні квіти, минулі надії. «Коли я познайомилася з вами, ніхто не чув вашого імені, – сказала вона, – а нині воно у всіх на вустах. Чи відомо вам, що я зберігаю один ваш твір і декілька листів? Ось вони». І вона передала мені пакет. «Не ображайтеся, що я не хочу нічого залишити на згадку про вас», – і вона заплакала. «Farewell! Farewell! [43] – сказала вона. – Не забудьте про мого сина. Більше ми не побачимося, адже ви не приїдете до мене в Бангей». – «Я приїду, – вигукнув я, – я привезу вам папір про призначення вашого сина на посаду». Вона недовірливо похитала головою і вийшла.

Повернувшись до посольства, я зачинився у себе в кабінеті і розкрив пакет. У ньому не було нічого, крім маловажних записок та плану навчальних занять з нотатками про англійських та італійських поетів. Я сподівався знайти там листа від Шарлотти, але його не було; щоправда, я помітив на берегах рукопису декілька поміток англійською, французькою і латиною, але, зроблені старим чорнилом і молодим почерком, вони були залишені давно.

Така історія моїх стосунків з міс Айвз. Я закінчую розповідь, і мені здається, ніби на тому самому острові, де я одного разу втратив її, я втрачаю її знову. Але між тим, що я почуваю до неї нині, і тим, що я відчував у часи, про які згадую з ніжністю, пролягла вся прірва непорочності: леді Салтон відділяють від міс Айвз пристрасті. Сьогодні щиросердна жінка вже не збудила б у мені чистих бажань любові майже казкової і солодкої своїм невіданням. У той час я писав про невиразні печалі, тепер життя моє визначилося. Що ж! якби стиснув в обіймах ту, що зустрілася мені дівою, але стала дружиною і матір’ю, то зробив би це з люттю, у надії затаврувати, отруїти і задушити ці двадцять сім років, обіцяних мені, але відданих іншому.

Почуття, яке я воскресив на цих сторінках, слід вважати першим подібним почуттям, що пробудилося в моєму серці; проте воно мало пасувало до моєї завзятої вдачі; воно погубило б його; дуже скоро воно перешкодило б мені зазнати священної насолоди. Саме тоді подорожнього, озлобленого нещастями, що повернувся із заморських країв і пустився в самотні мандри, охопили божевільні думки, що стали таємницею Рене, саме тоді я перетворився на найбільш бентежну істоту з усіх, що будь-коли жили на світі. Хоч би що там було, цнотливий образ Шарлотти, осяявши глибини моєї душі промінням справжнього світла, розсіяв на якийсь час зграю примар: моя чаклунка, немов злий геній, згинула, пірнула в безодню; вона вичікувала, поки цей образ потьмяніє, і лише потім з’явилася знов.

Книга одинадцята

Переглянуто в грудні 1846 року

1

Вада мого характеру

Я ніколи остаточно не поривав стосунків з Дебоффом, видавцем «Досвіду про революції», і мені слід було б якнайскоріше відновити їх, щоб отримати засоби для життя. Але чому сталося зі мною останнє нещастя? Щоб зрозуміти це, треба зрозуміти особливість мого характеру.

Я геть не здатний подолати стриманість і внутрішню замкнутість, які заважають мені говорити про те, що стосується мене самого. Ніхто не може стверджувати, не збрехавши, ніби я поділився з ним тими почуттями, якими більша частина людей ділиться у нападі відчаю, захоплення або марнославства. Заповітне ім’я, більш-менш серйозне визнання ніколи чи майже ніколи не зриваються з моїх вуст. Я ніколи не обговорюю з випадковими знайомими свої інтереси, наміри, праці, думки, прихильності, радості і жалі, бо переконаний, що людям надзвичайно нудно слухати розповіді про чужі справи. Я щирий і правдивий, але мені бракує відвертості серця: душа моя прагне зберегти свою таємницю; я ніколи не говорю все до кінця, і повністю життя моє висловлено тільки в цих записках. Якщо я починаю розповідь, думка про її тривалість раптом жахає мене; сказавши три слова, я відчуваю, що для мене нестерпним є звук власного голосу, і замовкаю. Оскільки я не вірю ні в що, крім релігії, я всього остерігаюся: недоброзичливість і лихослів’я – дві відмінні риси французького духу; насмішки і наклеп у нас вважаються нагородою за відвертість.

Але що дала мені моя стриманість? Хіба що репутацію людини абсолютно безглуздої, що не відповідає дійсності і породжена моєю непроникністю. Навіть мої друзі помиляються, коли, бажаючи краще познайомити зі мною оточення, з якнайкращих міркувань прикрашають мій образ. Усі нездари, що вештаються в приймальнях знаті, в конторах, редакціях і кафе, приписували мені честолюбство, якого в мене ніколи не було. Холодний і стриманий у буденному житті, я анітрохи не схильний до якихось надпоривів і сентиментальності: швидко й чітко осягнувши суть діянь і характерів, я скидаю їх з п’єдесталу. Уява моя, далека від того, щоб спонукати мене ідеалізувати позитивні істини, применшує найвищі події, опускає мене з небес на землю; перш за все я помічаю ницість і комічність природи речей; великих геніїв і великих діянь для мене майже не існує. Маючи справу з чваньками, що оголошують себе найвищим розумом, я завжди чемний, улесливий, захоплений, але в душі зневажаю їх і сміючись надягаю на всі ці обличчя, перед якими сам же кадив фіміамом, маски Калло. У політиці палкість моїх переконань незмінно обмежувалася рамками промови або брошури. У житті внутрішньому і теоретичному я людина мрії; у житті зовнішньому і практичному – людина дійсності. Відважний і розсудливий, пристрасний і педантичний, я найбільший мрійник і найбільший скептик, істота найбільш полум’яна і найбільш крижана, дивний гермафродит, плід змішування крові мого батька і моєї матері, таких несхожих одне з одним.

Портрети мої ніскільки на мене не схожі, а все через мою небагатослівність. Натовп занадто легковажний, занадто неуважний, щоб взяти на себе труд пригледітися до людини, про яку йому мало що відомо, і бачити людей такими, які вони є. Коли я необачно спробував спростувати деякі з помилкових думок на мій карб у моїх передмовах, мені не повірили. Оскільки зрештою мені все байдуже, я не наполягав; фраза «як хочете» беззмінно позбавляє мене від нудних старань кого-небудь у чому-небудь переконувати або намагатися відновити істину. Я ховаюся в надра своєї душі, як заєць у глибоку нору: там я поринаю в споглядання тремтячого листка або схиленої билинки.

Я не вважаю свою обачливість, таку ж незбориму, як і мимовільну, заслугою; вона аж ніяк не вдавана, хоча може здаватися, що це саме так; люди, які мають вдачу більш щасливу, привітну, більш легку, простодушну, красномовну, більш товариську, ніж моя, вільні від подібної обережності. Часто вона шкодила мені у почуттях і справах, бо я терпіти не можу довгих розмов, заприсягань та з’ясування стосунків, нарікань і сліз, марнослів’я і докорів, зведення дріб’язкових рахунків і нестримних вихвалянь.

У випадку з родиною Айвз моє уперте мовчання виявилося згубним. Мати Шарлотти двадцять разів розпитувала мене про моїх рідних, бажаючи, щоб я був відвертий з нею. Не знаючи наперед, куди заведе мене скритність, я, за звичаєм, обмежувався відповідями короткими і розпливчастими. Якби я не мав цієї поганої риси, непорозуміння скоро виправилося б і я не справляв би враження людини, яка бажає зрадити найвеликодушнішу гостинність; певна річ, коли настала рішуча мить, я сказав правду, та цим не можна спокутувати моєї провини: зло, яке я заподіяв, не перестало бути злом.