Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович. Страница 10

Було від чого розгубитися!

Себе Альошка вважав більшовиком. По-перше, більшовиком був його батько, найвизначніша для нього людина на землі. По-друге, чомусь саме серед більшовиків траплялися люди, які викликали в ньому найбільше довір'я, — такі, наприклад, як Силін, — і те, що вони говорили про революцію, здавалося найпереконливішим з усього того, що йому доводилось чути на численних мітингах. Це була революція для нього, для Пантюшки, для Пантюшчиного батька, і разом з тим вона не підходила для Глущенка, що також говорило на її користь. У цієї революції був запаморочливий розмах. Весь світ повинен був запалати від неї. І Альошка з усією пристрастю молодої душі вірив у світову більшовицьку революцію.

В ті часи у Херсоні подвизалося багато різних партій, члени яких ладні були горло перегризти одне одному, доводячи, що саме вони і є єдині справжні революціонери.

Багато хлопчаків у Херсоні вважали себе есерами. Кожному лестило називатися революціонером, та ще й соціалістом. Альошка не дуже розбирався у партійних програмах. Він негативно ставився до есерів головним чином тому, що так до них ставилися дорослі більшовики. Але в глибині душі Альошка і есерам не міг відмовити в революційності: надто вже бучно виступали вони на мітингах.

І от виявилось, що есерівський прихвостень Марков працює на німців.

Слід було б добре подумати, порадитися із знаючими людьми… Але зараз Альошка твердо знав одне: ким би не був Марков, він — ворог, він зраджує людей, які проливають кров за революцію. І цього не можна допустити!

Коли хвилин через п'ятнадцять після зустрічі на сходах Марков вийшов із штабу, Альошка сидів на кам'яній тумбі біля воріт і складаним ножем стругав палицю. Він був без гвинтівки, револьвер висів у нього під шинелею.

— Ти тут? — сказав Марков. — Знаєш, я вирішив не чекати. Начальство, кажуть, не скоро прийде. Краще зайти ще раз. Тобі, звичайно, щиро дякую. Тепер я принаймні знаю, до кого звертатися…

Він заходився палко дякувати Альошці за співчуття, почав базікати про те, що колишні гімназичні товариші повинні допомагати один одному, особливо в такий важкий час… В очах у нього Альошка розглядів колючі насмішкуваті іскорки,

— Так я пізніше зайду… А можливо, завтра.

Альошка байдуже знизав плечима.

— Ну, бувай, спасибі тобі! Хороший ти хлопець!

— Будь ласка, — сказав Альошка.

Дійшовши до рогу, Марков ще раз озирнувся. Він навіть помахав Альошці рукою.

«Задоволений, — подумав Альошка, — обдурив мене!..»

Нахилившись, він зосереджено вистругував набалдашник палиці. Марков завернув за ріг, а за кілька секунд вулицю в кінці кварталу зигзагом перебіг Пантюшка, на розі почекав трохи і зник. Тоді Альошка скочив з тумби, засунув ножик у кишеню і, забувши про палицю, помчав слідом за ним.

ЧОЛОВІК У ШИНЕЛІ

Марков зустрівся з чоловіком у фронтовій шинелі біля великого кам'яного будинку під навісом для візників. Те, що гімназист передав йому, здалеку здавалось акуратно згорнутою чорною ганчіркою. Обмінявшись кількома словами, вони розійшлися. Марков пішов прямо, незнайомий попрямував у протилежний бік.

Біля замкнених воріт одного з дворів на звалених купою, темних від часу колодах сиділи два хлопчаки: один — гімназист-старшокласник, другий — з підмайстрів, у чорній куртці і великому кашкеті. Гімназист крутив у повітрі монету. Хлопчик у куртці з цікавістю глянув на незнайомого. Той закашлявся, прикриваючись долонею.

— Дивись сюди! — закричав гімназист. — Орел чи решка?

Хлопчаки нахилилися над монетою, що впала на землю. Забувши, здавалось, про все на світі, вони грали в орлянку. Незнайомий не поспішаючи пройшов повз них.

Коли він був досить далеко, Альошка люто зашипів:

— Що ти вирячився на нього! Завалити все хочеш?

— Альошко, я цього типа десь бачив! Морда знайома…

— Де ти його бачив?

Пантюшка засунув п'ятірню під кашкет і кілька секунд з такою силою тер голову, наче хотів видавити з неї спогади.

— Бий мене сила божа, забув.

— Біжи за Марковим, — наказав Альошка. — Стеж, куди він піде, а я за цим. Потім у штабі зустрінемось…

І вони розійшлися.

… Чоловік у фронтовій шинелі довго кружляв по місту. Він ішов неквапливо, перевальцем, ходою незайнятої людини, час від часу зупинявся біля рекламних тумб, з яких звисало клоччя старих плакатів, і скоса поглядав назад. Якщо попереду нього з'являлися перехожі, він заздалегідь переходив на інший бік вулиці.

Біля однієї з вулиць, куди звернув незнайомий, був прохідний двір. Пробігши через нього, можна було зрізати кут. Альошка так і зробив. Він переліз через паркан, поминув якісь комори і вибрався до воріт. Ставши за ними, Альошка припав до вузької щілини над іржавою чавунною завісою.

Минуло з півхвилини, і він знову побачив чоловіка в шинелі. Той швидко йшов по протилежному боці тротуару. Порівнявшись з воротами, за якими причаївся Альошка, він раптом зробив крок убік і притиснувся до стіни за виступом одного з будинків.

«Що таке?» подумав Альошка, здивований і наляканий незрозумілими діями незнайомого.

Тепер він добре міг розглядіти його гладеньке, довгобразе обличчя, на якому найпримітнішим був рот — прямий і безгубий.

Почекавши хвилину, другу, незнайомий вийшов з свого укриття і оглянувся. Побоюючись, що за ним стежать, він явно хотів перехитрити свого можливого переслідувача. Якби Альошка йшов за ним, вони зараз обов'язково зустрілися б лице в лице. Спритно!..

Наука пішла Альошці на користь. Незнайомий ще кілька разів повторював свій маневр. Іноді він заходив у підворіття і подовгу затримувався там, Альошка терпляче чекав, стоячи в якомусь під'їзді. Знаючи, що поблизу більше нема прохідних дворів, він не боявся, що незнайомий зникне. Він почував себе мисливцем, який переслідує звіра. Це було схоже на гру, і чим більше хитрував незнайомий, тим глибше Альошка проймався свідомістю важливості того, що відбувається…

Попетлявши провулками, чоловік у шинелі вийшов на Потьомкінський бульвар і затримався біля пам'ятника Потьомкіну. Він обійшов його навколо, оглядаючи бульвар. Альошка сховався за дерев'яною крамничкою, що стояла на перехресті. Коли він виглянув, чоловік був уже в кінці вулиці. Очевидно, впевнений у своїй безпеці, він спокійно вийшов на Лютеранську і зник за чавунними ворітьми багатого білого особняка, який належав іноземному консульству.

Тепер можна було повертатися в штаб, але, поміркувавши, Альошка вирішив цього не робити. Марков щось передав іноземцеві, безперечно, шпигунські відомості. А для чого вони тому? Для німців? Тоді, значить, він або сам понесе їх, або пошле когось. Найправильніше було б нікуди не йти і подивитися, що буде далі!..

З другого боку, вештатись тут одному теж не годилося… День уже кінчався. Сизі димчаті сутінки обволокли місто. Вітер стих, і навколо стояла цілковита тиша, що не порушувалась навіть звичним гарматним гуркотом: німці вночі не воювали.

Альошка обережно обійшов особняк. Що робити? Де примоститися?

В особняку було два під'їзди: парадний — на Лютеранській, і чорний, який виходив у невеликий сад. Альошка вирішив спостерігати за тим під'їздом, який позаду будинку, і місце тут відлюдне та й незнайомий, здається, звернув саме сюди.

Поки Альошка вагаючись ходив біля особняка, в нього виникла думка, яка ще більше зміцнила його намір нікуди звідси не йти: коли відомості, одержані Марковим, потраплять до німців, у тому буде і його, Альошчина, провина. Адже це він сам, бажаючи переконатися, що Марков — зрадник, допоміг йому зустрітися з фон-Гревеніц! А відомості, напевне, важливі. Недарма цей іноземець ними зацікавився.

Позаду консульства, між деревами, стояла напівзгнила сторожова будка. Альошка зручно влаштувався в ній і через кругле віконце почав стежити за особняком.

Він чекав довго, може з півгодини, а може й з годину. Сутінки згустилися. Коли стало зовсім темно, Альошка помітив, що вікна особняка ледь-ледь червоніють: за щільними шторами горіло світло.