Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович. Страница 53

Взявши Діну за плечі, Олексій вивів її до цілого і неушкодженого приміщення штабу…

… Повз бійців, які здивовано розступилися, повз вартових по довгому гімназичному коридору, де було чадно від великих масляних світильників, через заставлену столами штабну канцелярію Олексій майже на руках приволік дівчину. Вона пручалася і кричала від жаху. Хтось допоміг внести її в кімнату Саковніна.

Коли Олексій розняв руки, вона опустилася на підлогу, відповзла до стіни і притиснулася до неї спиною. Хустка її впала, коса розплелася, сукня була зім'ята, щось знайоме, колись уже бачене, на мить привиділося в ній Олексієві…

Поглядом, в якому не було нічого розумного, вона обвела людей, що стояли перед нею.

— Федосова? — спитав Величко.

— Вона, — важко дихаючи, відповів Олексій.

Почувши голос, Федосова здригнулась, як від електричного удару, і раптом, не зводячи з Олексія побілілих, висушених ненавистю очей, почала гарячково шарити на грудях під сукнею. Туляковський, який стояв поруч, встиг вихопити з її рук маленький, блискучий і загалом не страшний дамський револьвер системи «Бульдог».

Тоді вона заплакала, кусаючи пальці.

— Виведіть, — наказав Величко, хмурячись.

Частина IV

В СТЕПУ ПІД ХЕРСОНОМ

ТРЕБА ЇХАТИ!..

Тепер було на душі в Олексія саме так, як два роки тому: хотілося піти кудись лягти, уткнутися в подушку, не думати ні про що, дати спочинок напруженим, збудженим нервам. Але йти було ніколи й нікуди. І час був не той, і не той був Альошка Михальов…

Треба було потурбуватися, щоб хтось з'їздив на острів по старих Федосових. Потім обшукували і розміщували арештованих…

Коли все було зроблено, в особливому відділі відбулася коротка нарада. Олексій розповів про арешт Діни, про відомості, які він у неї добув, в тому числі і про Глущенка. Те, що він доводився родичем запеклому контрреволюційному змовникові, нікого не здивувало: часто-густо по різні сторони фронту, у смертельно ворогуючих таборах були рідні брати, батьки й сини, не те що якийсь там сестрин чоловік…

Храмзов доповів про результати обшуку у Федосових і про те, як був взятий Сева. Після годинної облоги, усвідомивши провал авантюри Маркова, він сам вийшов з льоху і без найменшого вагання заявив Храмзову, що, оскільки його «продали, він цим сучим хвостам відплатить!» — і тут же виказав п'ять явок Крученого. Туди послали людей.

Останнім говорив Іларіонов. Насуплений, забинтований більш, ніж в цьому була потреба, він у сильних і образних виразах змалював облаву на заїжджому дворі і потім відразу же обрушився на Олексія.

Проґавили Крученого — керівника контрреволюційного підпілля — хто в цьому винен? Він не називатиме прізвищ, але вважає своїм обов'язком указати: ось до чого призводять в оперативній роботі несвоєчасні експерименти. Все, безсумнівно, було б інакше, якби йому, Іларіонову, не вставляли палиці в колеса. Кручений давно вже сидів би в ізоляторі херсонського ЧК замість того, щоб гасати зараз по степу і затівати нову авантюру. Нехай цей провал буде уроком для деяких надто самовпевнених чекістів, що намагаються домашніми засобами замінити досвід і залізну послідовність оперативних заходів…

— Ти без єхидства! — не витримав Воронько. — Провал, провал! Ніякого провалу нема. А що не по-твоєму, так ти і сваришся. Кручений! Звичайно, Кручений… Ти б його схопив, а решта розбіглася б!

— Нікуди б вони не поділись! Та коли хочете знати, — розгарячився Іларіонов, — так одна ця особа варта всіх інших! Завтра він ще стільки ж набере, і починай усе з початку!

— Що проґавили Крученого, звичайно, помилка, — сказав Величко, — але роздувати її нічого. Бездоганно жодна операція не минає. А щодо твоєї залізної послідовності, Іларіонов, так вона відома: хапай кого попало — може і вгадаєш! Теж не спосіб… І ти, Михальов, не думай: я тебе захищати не збираюсь. Головного не зробив. Їхав ловити Крученого, а саме його і проґавив. Теж добрий…

— Кінь на чотирьох ногах, та й то спотикається, — знову заступився за Олексія Воронько, — а Михальов ще молодий!

Олексій, що весь наче висох і аж почорнів за день, сказав:

— Крученого ще не пізно взяти. Дайте мені загін, я його в Степіно застукаю.

— Загін! Де я тобі візьму загін?

— Хай Саковнін виділить. А не виділить, так треба всією опергрупою їхати.

— Ходімо до Саковніна, — сказав Величко, підводячись. — А ви, товариші, починайте допит. Завтра потроху переправлятимемо арештованих у Херсон…

Саковнін обіцяв допомогти, але ранок змішав усі плани. На світанку в степу загриміли гармати: почався контрнаступ білих. Резервні частини, що були в розпорядженні Саковніна, пішли на передову, та й весь штаб разом з особливим відділом знявся з місця і рушив туди ж. Білі натиснули сильно. Величко змушений був поспішити з евакуацією арештованих. Набралось їх близько п'ятдесяти чоловік. Транспорту не було. Пароплав з Херсона не прийшов. Вирішили взяти шаланди у олешківських рибалок.

Про те, щоб виділити людей для облави на Маркова, тепер не могло бути й мови. Олексій розшукав Величка в рибальській слобідці. Разом з Вороньком та Іларіоновим він видавав розписки на мобілізовані шаланди.

— Що ж буде, товаришу Величко?

— Ти про Крученого? Сам бачиш, яке становище. Доведеться відкласти.

— Відкладати не можна! Вони з Федосовою умовилися на сьогодні. Завтра буде вже пізно!

Величко несподівано скипів:

— Що ж накажеш робити? Кинути арештованих, хай розбігаються? Людей нема! Самим на весла доведеться сісти, щоб цю погань з комфортом доставити. Своєчасно треба було думати! Тепер — що! На спині не всидів, за хвіст не втримаєшся!

Іларіонов посміхнувся. Воронько мовчав, настовбурчивши вуса.

— Відпустіть зі мною Храмзова, — сказав Олексій. — Ми самі впораємся.

— Храмзова! Та Храмзов ще вночі поїхав катером у Херсон з рапортом.

— Тоді я сам поїду!

— Що ти зможеш сам зробити!

— Зможу! Не спіймаю, так пристрелю!

Величко збоку скоса глянув на Олексія.

— Кінчай балачки! Не вірю я в цю справу.

Тут докинув слівце Воронько:

— Знаєш, Величко, я б сам з ним поїхав, адже справа варта того. Одному туго доведеться, а двом, що не кажи, легше. Га?

Про кращого супутника Олексій і мріяти не міг. Він з надією глянув на Величка.

Той замислився, примруживши розумні, стомлені від недосипання очі.

— Чорт з вами, їдьте!

… Треба було дістати верхових коней або в крайньому разі воза і знайти шлях до Степіно. Вони пішли до Марусі.

Маруся і її заплакана глуха тітка укладали у пофарбовану, оббиту візерунчатою жерстю скриньку нехитре Марусине придане — різні полотняні дрібниці. Маруся засяяла, побачивши Олексія і Воронька, вона з радістю повідомила, що її переводять у Херсон. Величко сказав: «Досить, насиділася тут, у Херсоні теж роботи вистачає». Тепер вона поїде разом з усіма — для неї знайдеться місце на одній з шаланд. Але коли чекісти сказали, чого прийшли, її наміри вмить змінилися. Дівчина відразу ж висловила бажання супроводжувати їх і помітно образилася, коли Воронько рішуче відкинув її пропозицію. «Справа, — сказав він, — небезпечна, не жіноча. Що там буде — невідомо, і возитися з жінкою нема часу».

Дістати коней виявилося нелегко. Виручив знову дядько Селемчук, до якого Маруся повела чекістів.

Цей рятівний дядько Селемчук, — Олексій, нарешті, побачив його, — був саженного зросту дід, сплетений з міцних вузлуватих сухожиль, костистий, з запалимо грудьми і прямою спиною. Селемчук сказав, що в самих Олешках зараз коней він не знайде, але версти за три-чотири від міста живе його кум, у якого є коник і таратайка.