Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович. Страница 62

Добрий лікар час, ще кращий — робота. В збитому, але напруженому ритмі змінювалися облави, допити, обшуки, розслідування. За один тільки місяць Олексій подвоїв свої знання про Херсон. Правда, знання ці не робили честі місту, в якому він народився і виріс. У Херсоні знайшли місце десятки бандитських «малин», брудних ресторанчиків, чорних валютних ринків, притонів, де збувалися контрабандні товари і можна було за підхожу ціну дістати так звану «малинку» — жахливу суміш морфію, опію і хлороформу. Всі ці злачні місця аж кишіли спекулянтами, анархістами-терористами, провокаторами, білогвардійськими й іноземними шпигунами та іншою поганню. Розбита, але ще не знищена контрреволюція захищалася люто. Це була справжня війна, і, як на всякій війні, обидві сторони зазнавали втрат. На Забалці були по-звірячому зарізані два молоденьких червоноармійці з загону ЧК — їм не минуло ще й сімнадцяти років. Під час перестрілки серед білого дня на міському базарі був тяжко поранений добродушний богатир Микита Боденко. Пострілом з-за рогу поранили в голову Миколу Курліна. Під ґанок будинку, де жив Брокман, бандити якось увечері підклали бомбу, спусковий механізм якої мотузкою з'єднали з ручкою дверей. Бандити розраховували на те, що голова ЧК найпізніше повертається додому. Врятувала його чистісінька випадковість: на мотузок наткнувся собака. Собаку розірвало, двері рознесло вдрізки, але в будинку, на щастя, ніхто не потерпів…

Такі випадки вважалися звичайною річчю. На них навіть не звертали уваги. Небезпека була властивістю чекістської роботи.

В насичених подіями трудових буднях ЧК не лишалося часу для особистих переживань. І заповідним здавалося все, що не було спрямовано безпосередньо на роботу…

З Марусею Олексій бачився рідко. Вона належала до того розряду засекречених співробітників, яких тримали для спеціальних доручень. Чекісти постійно відчували на собі невсипущу зловісну увагу злочинного світу, якому рано чи пізно ставало відомо про всіх, хто мав відношення до ЧК. Тому Марусі було категорично заборонено без крайньої потреби спілкуватися з будь-яким із «легальних» співробітників, а тим більше з'являтися в будинку ЧК. Райком комсомолу направив її на роботу в наросвіту. Жила вона в гуртожитку десь на вулиці Говарда, і Олексієві за весь час тільки три чи чотири рази пощастило перекинутися з нею кількома фразами.

Але якими б випадковими і короткочасними не були їх зустрічі, вони кожного разу лишали в його душі таке почуття, наче наближається щось велике, ще неясне, але радісне, чого словами і не висловиш. Немов від усього складного світу, який, до речі, частіше обертався до нього найстрашнішою стороною, несподівано відокремилась якась світла цятка, почала більшати і набрала, кінець кінцем, вигляду невисокої дівчини з ямочкою на правій щоці, по-дитячому припухлим ротом і впертою зморшкою між бровами.

Можливо, Олексій ще не скоро все це помітив би, коли б не розмова з Вороньком по дорозі в Степіно. Він тоді вперше подумав про Марусю не тільки як про співробітницю, товариша по роботі. Юнак перебрав у пам'яті подробиці їх зустрічей, пригадав, як останнім часом, розмовляючи з ним, Маруся раптом червоніла і починала говорити різким, незалежним тоном, як гаряче заступалася за нього в суперечках з Іларіоновим, пригадав ще багато непомітних, але значних дрібниць і з подивом прийшов до висновку, що Воронько був, мабуть, не такий уже й неправий…

І чим настійливіше він думав про Марусю, тим більше переконувався, що його вже давно вабить до цієї дівчини.

Бувало вродлива Федосова, яка знала ціну своїй вроді і завжди розраховано кокетувала, викликала в ньому темне, гостре і несподіване почуття, в якому він посоромився б признатися навіть самому собі. І жодного разу юнак не задумувався над тим, чому, зустрічаючи в той час Марусю, відчував таке полегшення, яке відчуває людина, повернувшись від чужих додому. Він ніколи не порівнював їх. Він просто відчував, що там — знавісніле, вислизаюче, вороже, а тут — своє, зрозуміле, близьке. З Марусею було просто й легко: товариш, своя людина!..

Вона не була така вродлива, як Федосова. Важко сказати, чи була Маруся взагалі вродлива. Здорова свіжість, міцна постать, жваві, завжди усміхнені очі — це ще не врода. Та воно, мабуть, і краще…

Зустрічаючись, вони встигали сказати одне одному небагато: «Як живеш?» — «Твоїми молитвами». — «Здоровий?» — «Не скаржусь. А ти?». — «А що зі мною станеться! Рана не болить? (Рана! Це про подряпину на шиї!) Змарнів ти, дивитися страшно. Роботи багато?» — «Не питай».

І розходилися. Не можна було навіть сказати на прощання: «Заходь» або «Ввечері вільна?..»

Зате розставшись, можна було ще і ще раз пригадувати зустріч і вбачати глибокий смисл у тому, як зашарілася Маруся, коли несподівано побачила його, як сказала: «Змарнів, дивитися страшно» — так Катя колись говорила, — і що назвала Альошею, а раніше завжди кликала на прізвище, і що руку затримала, коли прощались, і, здається, щось ще хотіла сказати.

ПІДГОТОВКА ОПЕРАЦІЇ

Дванадцятого листопада повернувся Філімонов із загоном. Останнім часом йому не щастило. Після першого успіху в селі Воскресенці він ще два рази добре поскуб Смагіних, але потім щастя зрадило його. Два тижні Філімонов гасав по степу, топтав сліди смагінських тачанок, був навіть кілька разів обстріляний бандитами, але зав'язати з ними бій так і не зміг.

Банда за цей час зменшилася майже вдвоє. Близько половини свого складу вона втратила під час першої сутички, частина повтікали, інші з'явилися в органи Радянської влади, коли була оголошена амністія дезертирам і бандитам, які добровільно здадуться. З Смагіними лишилося всього близько сорока чоловік, але зате це були такі головорізи, яким не доводилося сподіватись милості від Радянської влади. Про їх жорстокість знали всі.

З ліквідацією Смагіних треба було поспішати: насувалася зима, час, на який бандити йшли відсиджуватися в ліси. Операцію довелося б відкласти до наступного року.

За свідченням смагінців, що здалися чекістам, Марков невідлучно перебував у банді. Він, очевидно, теж чекав зими.

Тимчасом, побоюючись зради, Смагіни змінили свої бази. Дотримувалися вони звичайної бандитської тактики — наступати на «пустому» місці. Вривалися в села, вбивали комуністів, палили їх будинки і зникали до відходу радянських загонів. Фактично в районі Великої Олександрівки не було Радянської влади. Населення було тероризоване, Ради знищені.

Чисельно зменшившись, банда могла легше маневрувати і здавалася невловимою, а зухвалість її зростала з кожним днем. Дійшло до того, що одного разу з села, де ночував загін Філімонова, бандити викрали голову комнезаму, колишнього бійця Червоної Армії.

На світанку, виїжджаюча з села, чопівці побачили на стовпі на околиці роздягнутий до білизни труп. Він висів високо над землею. Долоні його були прибиті до стовпа цвяхами, голова розсічена. До залитої кров'ю сорочки пришпилена записка, написана красивим каліграфічним почерком:

«Дізнайся в нього, Філімонов, де ми. Йому зверху видніше».

Весь день чекісти не давали спочити коням, намагаючись наздогнати банду, але Смагіни спритним маневром заплутали сліди і втекли від переслідування.

На нараду Брокман викликав оперативних співробітників ЧК. Коли всі зібрались, уповноважений по боротьбі з бандитизмом Адамчук обвів людей насмішкуватим поглядом з-під білих брів і сказав:

— Нічого собі, добрі чекісти! Орли! Бандитів не можемо перехитрити. Філімонов усю ковилу в степу витоптав… Спитайте в нього про Смагіних. Він розповість! У смагінської кобили хвіст з кінського волосся та чотири ноги, передні підковані, — оце і всі його відомості! — і люто блиснув очима на Філімонова, який хотів щось заперечити.

Кремезний головатий Філімонов сидів неприродно прямо, намагаючись не рипіти новими наплічними ременями. На скронях і на голеній губі в нього виступили крапельки поту.