Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович. Страница 73

— Шановні товариші й громадяни! — промовив він спокійним глухуватим баском. — Я тут трохи послухав і мушу відверто сказати: не те говорять. Зовсім не те! Сюди пробралися деякі суб'єкти, які не в ладах з Радянською владою. Вони, певно, вирішили, що в Чека руки не дійдуть до вашого мітингу, контрреволюцію почали городити. Та вони помилились! Чекісти повинні бачити все і все помічати не гірше за «Пате-журпал» [8]. — З-під брів чекіста висковзнула і вмить сховалась усмішка. — І цих панів ми добре знаємо. Ось, наприклад, Хома Костильчук. Відома особа! Прізвисько в нього Гнилий. Гнилий зроду не брав віжок до рук. Папаша його — інша річ. Папаша до революції великий візницький промисел мав, близько двадцяти битюгів. А втім, ви ж самі, товариші, на нього працювали. Хіба не так? Є тут хто-небудь, хто знав папашу Костильчука?

— Я знав! — озвалися з залу.

— Як не знати?! Два роки лямку тягнув! — Почулися ще голоси.

— От бачите! — Нємцов підняв палець. — Тепер запитання: де ваш глузд? Синок старого хапуги розпинається проти Радянської влади, а ви й вуха розвісили. А чому він розпинається? Хто за ним стоїть? Ви про те подумали? А варто подумати і добренько розібратися!

Нємцов заговорив про труднощі, які переживає країна. У містах розруха. Заводи стоять. Величезні простори республіки потерпіли від посухи — ворога, страшнішого за Антанту і білих генералів. А наслідок — голод… З усього цього хоче скористатися світова контрреволюція, щоб задушити народну владу. Тільки в Одесі протягом останніх півтора місяця розкрито три великих білогвардійських змови. З білої Польщі, де зараз прижився сам головний отаман Петлюра, тягнуться через кордон його вірні емісари. Завдання їхнє відоме: організувати на Україні широку мережу політичних банд, щоб за сигналом з-за кордону підняти заколот проти Радянської влади. На кого можуть розраховувати петлюрівці? Народ їх не підтримає. Чесним людям набридло воювати, їх до землі тягне, хліб вирощувати. Лишаються білогвардійське охвістя і кримінальний бандитизм. А, як відомо, в Одесі справа з боротьбою проти бандитизму стоїть гірше, ніж в інших містах. Нальотчиків тут розвелося більше, ніж пацюків у портових лабазах. І, між іншим, вони вже давно цікавляться візництвом. Нічого дивного: візники завжди були зв'язані з найбільш злачним місцем — з торговельним портом. Не випадково, наприклад, відомий Мишка Япончик був сином власника візницького промислу і на перших порах сам промишляв на битюгу…

— А хто такі візники? — вів далі Нємцов. — Такі ж робочі люди, як усі інші! Горювали, сімома потами сходили на хазяїна, до смерті заливали горілкою остогидле життя. Чи, може, я помиляюсь? Може, вам і справді Радянська влада ні до чого? Може, ви скучили за старим Костильчуком?

Містранінці озвалися коротким протестуючим гулом.

Олексій відчував, що в настрої натовпу настає перелом. Панувала така тиша, що, коли Нємцов ненадовго замовкав, чути було чиєсь хрипке дихання за столом президії.

Непомітно й неухильно голова ОГЧК звертав розмову на головне питання мітингу.

— Дивіться, як вам засмітили мозок ці типи. Ви вже перестали бачити, що навкруги робиться. Це ж нечувана річ: в Одесі помирають діти! Не від кору, не від скарлатини або ще якоїсь дитячої хвороби — від голоду помирають! Біженці з голодних районів тягнуть їх з собою в Одесу. Знайшли куди тягнути. Але хай я буду проклятий, якщо я їх не розумію! Вони думають: Одеса — велике місто, в ньому багато робітничого класу, він не дасть померти їхнім дітям! Що ж виходить? Ви, одеський робітничий клас, відмовляєтесь допомогти таким же трудовим людям! Самі ви до цього додумалися чи ні? Ну, от ти скажи! — Він ткнув пальцем у кирпатого молодого биндюжника, що сидів у першому ряду. — Скажи мені, сам ти вирішив одхреститись від обозу чи тобі хто порадив?

Парубок збентежено пробурмотів:

— А я що ж?.. Один, чи що?.. Я — як люди скажуть…

— Як скажуть! — повторив Немцов. — А хто скаже?! Він, чи що? Чи він?.. Ні, брат, вони тобі цього не порадять! Вони такі ж робітники, як і ти! А підбиває вас на саботаж усяка кримінальна погань, така, як Гнилий Хомка! Ось звідки все йде! Колишні багатії, не добиті глитаї, на яких у Петлюри головна ставка, — ось хто вам баки забиває! Не повірю я, щоб робоча людина відмовилась допомогти іншій робочій людині!

— А й справді! — пробасив хтось. — Снують тут усякі!..

— Правильно каже! Чого ж. Ми як барани…

— Я ж із самого початку…

Немцов підвів руку.

— Тихо, я ще не кінчив! Так от, товариші містранівці, щодо обозу вирішуйте самі, як вам совість підкаже! А я мушу заявити… Кримінальників, що затесалися між вас, ми виведемо! Нальотчики і злодії висять на ногах трудового народу. Вони грають на руку світовій контрреволюції і заважають нам будувати світле царство соціалізму! Але чекістів на те й поставлено, щоб цього не допустити! Ми будемо нещадно… — Тут голос Немцова задзвенів глухо й напружено. — … знищувати їх усюди, де вони є! Ми очистимо ваші чесні ряди від бандитського засилля — оце вам останнє більшовицьке слово. Очистимо цілком і остаточно! — І він розітнув повітря ребром долоні, ніби ставлячи крапку. — Тепер вирішуйте, народ вам довіряє!

Ще мить панувала тиша, а потім театр вибухнув криками. На сцену знову полізли бажаючі виступити. Хтось, скочивши на крісло посеред залу, намагався говорити з місця.

Олексій занепокоєно оглядався. Біля всіх виходів з партеру він помітив людей у шкірянках. Схоже було на те, що чекісти не збираються відкладати справу в довгий ящик і вже сьогодні почнуть чистити ряди містранівців. Треба було швидше йти звідси.

— Гайда, Павле, пора.

— Куди ви, дядьку Олекса? Посидьмо, тепер уже недовго!

— Слухай, приятелю, — сказав Олексій суворо, — або роби що наказують, або дружбі кінець, і більше ми з тобою не ходимо.

Павка неохоче поплентався за ним. У порожньому похмурому фойє Олексій запитав:

— Ти знаєш, як вибратися звідси, щоб ніхто не бачив?

Це Павка знав. Вони пішли якимись службовими ходами й вузькими гвинтовими східцями. Спустились у підвал. У курній темряві, натикаючись на сухі нестругані крокви, пройшли під самою сценою, чуючи, як нагорі все ще галасують містранівці, ще трохи покружляли і врешті вилізли назовні позаду театру через виламані двері в погребі.

Вечоріло. В розігрітому повітрі пахло акацією. Вулиці обезлюдніли, і Олексій з Павкою швидко попростували, поспішаючи добратися додому, поки зовсім не стемніло. Павка всю дорогу не розмовляв, ішов надутий. Лише раз, поглинувши на Олексія, він занепокоєно спитав:

— Ви чого?

Олексій, усміхаючись, задумливо дивився собі під ноги, і Павка злякався, що, можливо, пропустив на мітингу щось найцікавіше. Тоді Олексій заспокоїв його:

— Так, пригадав дещо… давнє…

Думав Олексій про Нємцова і про хлопців у захисних гімнастьорках. Усе, що говорили й робили на мітингу чекісти, навіть незвичайний спосіб, з допомогою якого вони навели тишу в залі, здавалося йому справедливим, точним, єдино правильним за даної обстановки. І чи тому, що був він тепер відокремлений од них, чи з якоїсь іншої причини Олексій, як ніколи, гостро відчував свою нерозривну, майже родинну близькість з цими людьми…

КУСОЧОК «СТРОКАТОЇ» ІСТОРІЇ

Бездіяльність ставала нарешті тягарем. Місто Олексій уже знав, фотографії, залишені Інокентьєвим, було вивчено до останньої рисочки, риболовля набридла, і якщо юнак тепер і ходив з Павкою в порт вудити рибу, то лише для того, щоб скоротати час і поповнити їхній більш ніж убогий раціон. Від Синєсвитенка Олексій довідався, що Олов'яников давно приїхав. Але це не внесло в його життя ніяких змін.

Синєсвитенко приходив додому пізно. Він очолював групу активістів, які збирали серед робітників речі для обміну на продукти. На заводі сільськогосподарських машин готувались поїхати в хлібні місця.