Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович. Страница 98

— Ти їх менше сюди запрошуй: добазікаються до біди.

Він довіряв їй. Давав читати нелегальні книжки, які зберігав у спеціально влаштованому тайнику на кухні, терпляче розтлумачував, коли було щось незрозуміло. По його приїзді вдома створювалася тривожна і хвилююча атмосфера небезпеки і таємниці. Галина вже тоді опановувала основні закони конспірації, не підозрюючи, звичайно, що з часом вони надовго стануть законом її життя. В чорній папці для нот вона розносила за вказаними адресами віддруковані на склографі прокламації. Жвава, винахідлива, коли треба мовчазна — такою була вона ще в ранній юності.

Майже рік після початку революції Юрій десь пропадав, від нього не було ніяких вістей. Коли він згодом об'явився в Харкові, його не впізнали: кубанка, портупея, наган. Батько спитав:

— Можу я нарешті знати, якої політичної орієнтації дотримується мій син?

— Я, тату, більшовик, — сказав Юрій.

Батько схопився за голову.

— Ти з глузду з'їхав! Хіба мало є інших партій: соціалісти-революціонери, конституційні демократи… Ти не міг обрати щось більш пристойне для людини з освітою?

— Пристойнішого не знайшов, — усміхнувся Юрій.

— А ти шукав? Здуріти можна: мій син — більшовик! Мені ж тепер люди руки не подадуть!

— Дивлячись які люди.

— Інтелігентні! Пан Шпак, доктор Коробов!

— А, ці, — можливо…

Незабаром Юрія призначили політкомісаром району. І дивна річ: люди, як і раніше, подавали руку старому Литвиненку. Доктор Коробов навіть заявив йому:

— Якщо більшовики, Сергію Федоровичу, схожі на вашого Юрія, то це ще не так погано!

Одна ця фраза вчинила переворот у душі колишнього чиновника міської управи. Син набагато виріс в його очах, а партія, до якої він належав, дістала право на існування. Навіть дізнавшись, що під впливом брата Галина вступила у створений у місті осередок Комуністичного Інтернаціоналу Молоді, він не став заперечувати і тільки пробурчав:

— І дівчиська звели з доброї путі. Божевільний час!

Для Галини настали дивовижні дні, можливо, найкращі в її житті. Вона влаштувалась працювати в друкарню на посаду коректорського підчитувача. Гімназію кинула, та й приватна жіноча гімназія незабаром закрилася. Нові друзі по осередку не мали нічого спільного з її колишнім оточенням. Вони мріяли про світову революцію, про світлі міста, зведені для всіх, про «царство соціалізму», і мрії ці були реальними, тому що люди, які тепер працювали поруч з Галиною, були людьми простими, без викрутасів, до того ж такими, що знали, почім фунт лиха. Тут вона не мала залицяльників, тут були товариші. Вони не патякали про «жертовність в ім'я свободи». Ніхто не думав «жертвувати», всі чогось прагнули в житті, пред'являли до нього прості й високі вимоги. І кожен ладен був відстоювати ці вимоги, не думаючи про смерть, хоч щомиті був готовий до неї. Галина жила наче в хорошому сні, жадібно проймаючись новизною цих стосунків і палкою вірою в революцію. Було багато мітингів, були безсонні ночі в дружині самозахисту, була агітаційна бригада, в якій Галину шанували як читця-декламатора і виконавицю українських пісень під гітару…

А потім усе це обірвалося грубо й зненацька.

Місто зайняли петлюрівці.

Юрій пішов з Червоною Армією. Батьки виїхати не змогли: у матері почався тяжкий серцевий приступ. Галина не зважилась залишити їх…

Гайдамаків привів ковбасник, на прізвище Малушко. Місяць тому він був заарештований районним політкомісаром Литвиненком за злісну спекуляцію. Червоні не встигли вчасно розстріляти його. Тепер Малушко зводив рахунки.

Це був звіриної сили чоловік з багровим одутлуватим обличчям і вицвілими водянистими очима алкоголіка.

Гайдамаками командував бородатий одноокий хорунжий, від якого тхнуло сивушним перегаром і кінським потом.

— Твій виродок — комісар? — спитав він у батька.

І тут старий чиновник, який все життя торопів перед начальством, проявив зовсім немислиму для нього сміливість.

— Обережніше з словами, — сказав він. — Мій син не виродок! Мій син — порядна освічена людина!

— А в комісарах він через порядність був? У більшовиках — теж через порядність?..

— Це його справа! Я поважаю переконання інших…

— Ач як розмовляє! — здивувався хорунжий. — Ти, виходить, більшовиків поважаєш? Ах ти ж шкапа!..

Матері пощастило: вона втратила свідомість. Але Галина бачила все. Як від удару хорунжого впав батько, як танцювали на ньому гайдамаки, добиваючи чобітьми, і кров окропила стіни, підлогу, чисту пікейну скатертину на столі…

Малушко держав дівчину, заломивши руки за спину, горланив на вухо:

— Що, не подобається? А-а!.. Не подобається!.. — Потім він сказав: — А дівку — з собою?

— Навіщо з собою? — відповів хорунжий, переводячи подих і єдиним оком оглядаючи дівчину. — Тут можна, по-домашньому…

Галину врятувало чудо. На вулиці несподівано забахкали постріли. Гайдамаки кинули її, не дотягнувши до сусідньої кімнати, і вискочили з квартири. Вона так і не дізналася, що там відбулось, але більше вони не приходили.

Наступного дня сусіди поховали батька і матір — вона померла тієї ж ночі. Галини на похоронах не було: її звалила гарячка.

Коли через десять днів вона опритомніла, в місті знову були червоні. Повернувся Юрій, повернулися товариші. Все поступово повернулося. Не було тільки тієї захопленої дівчинки, яку вони знали раніше.

Вона видужувала повільно. Поступово звільнялася від кошмару, що переслідував її наяву й уві сні: вбитий батько, його кров на стінах, на підлозі, божевільні очі матері, яка задихнулася від серцевого припадку, грубі руки на своєму тілі… І здавалось їй, ніби сама вона, Галина, якою завжди знала себе, лишилася по той бій хвороби, ніби до життя повернулася інша людина.

Гайдамацькі чоботи розтоптали все, що ще зв'язувало її з минулим — з легким бездумним життям, з середовищем солоденьких подружок і заумних юнаків. І Галина відкинула це непотрібне минуле, як своє старе гімназичне плаття, розідране безсоромними лапами гайдамаків.

Очунявши, вона почала працювати в райкомі комсомолу. Просилася на фронт — не пустили. Сказали: квола, гвинтівки не вдержиш…

Вона й зовні змінилася. Перешила на себе стару братову гімнастьорку, натягнула «пролетарські» нитяні панчохи, вирізала косинку з кумачу. Тільки косу пожаліла — залишила.

Через півроку райком направив її серед найкращих десяти комсомольців у ЧК. Передбачалося, що Галина, грамотна й енергійна дівчина, знадобиться на якійсь допоміжній посаді. Так і було спочатку. Кілька місяців вона просиділа в канцелярії, вела листування, працювала шифрувальницею, потім її призначили секретарем відділу у військових справах і шпигунстві.

Вона багато чого дізналася за ці місяці. Як і всі інші молоді співробітники, прагнучи потрапити на оперативну роботу, вона мимоволі готувалася до неї. Приглядалася до розвідників, навіть книжки деякі читала з тих, що вбереглися в Юрія із студентських років. Але цього їй здавалося замало…

Працював у Харківській губчека помічником уповноваженого Шурко Грошев, білявий, веселий і сміливий до хвацькості хлопець. Тільки-но Галина з'явилася в губчека, Грошев почав виявляти до неї особливу увагу. У вільний час він годинами просиджував у кімнаті, де стояв її стіл, правлячи теревені і розповідаючи такі історії з своєї біографії, що навіть бувалі чекісти дивувалися. А проте Шуркові вірили. Багато з того, що він розповідав, підтверджувалося наказами по ЧК, в яких Шуркові постійно оголошувалися подяки і заохочення.

Про його надзвичайне везіння ходили анекдоти.

Розповідали, наприклад, що якось на вокзалі Шурко зайшов у вбиральню, зайняв кабіну, револьвер для зручності вийняв з кишені і тримав у руці. В цю мить у вбиральню заскочив якийсь вокзальний злодій з великим чемоданом, тільки-но поцупленим у пасажира, що заґавився. Бажаючи познайомитися з тим, що в чемодані, злодій поткнувся в кабінку, де сидів Грошев, розчинив двері і побачив спрямований на нього револьвер. Якби злодій спокійно причинив двері і відійшов, так би все й закінчилося. Але в нього були слабкі нерви. Не роздумуючи, він кинув чемодан і підняв руки.