Серед дикунів Нової Гвінеї - Миклухо-Маклай Микола Миколайович. Страница 51

30 серпня

Рушив у Богатім і дістався туди тільки за шість годин. Спочатку віяв рівний вітер, а потім тільки поривами. Підійшов до берега, де я був одинадцять місяців тому з офіцерами «Витязя», побачив юрбу тубільців, які присіли, коли шлюпка причалювала, і лишались у такому стані, аж поки я не наказав їм витягнути її на берег, що вони негайно й виконали.

Я обійшов селище, яке видалося мені найбільшим серед усіх інших, розміщених навколо бухти Астролябії. На великому майданчику ще видно було сліди танців, де брали участь жителі Білі-Білі, про що вже сказано вище. Висока барла була прикрашена всяким клечанням, якого ще не встигли зняти, а страви, приготовані з нагоди балу й підігріті тепер, тубільці доїдали ще сьогодні, тобто на третій день після свята. Мені також подано великий шматок «ай будь» (свині, забитої з нагоди «ая»).

Незважаючи на всі старання, я не міг дістати черепа з нижньою щелепою. Мені принесено два, але без щелеп.

Коди-Боро знову заговорив про моє оселення в Богатім і, бажаючи ствердити свої слова позитивними доказами, повів мене через усе селище до хатини, відкіля викликав молоду, досить гарну дівчину. Що він їй сказав — я не зрозумів, але вона глянула на мене й, усміхнувшись, шмигнула назад. Коди-Боро пояснив мені, що я можу взяти її собі за жінку, якщо оселюся в Богатім, і повів мене далі. Вийшовши з селища, хвилин за п'ять дороги ми підійшли до високої огорожі плантації, перелізли через високий поріг і підійшли до групи жінок, які працювали там. Коди знову покликав одну; то була непогана дівчина років чотирнадцяти-п'ятнадцяти. Цього разу я вже знав, що означало це викликання, і одразу ж похитав головою. Коди, не втрачаючи надії знайти для мене відповідну дружину, кивнув головою, показуючи язиком у напрямі дівчат. Ці оглядини наречених мені набридли, і я повернувся до селища, не слухаючи більше Коди. Через те що нема вітру, годі й думати повертатися до Гарагасі. Я лишився ночувати.

31 серпня

Закрившись прапором, я непогано перебув ніч. Проте не обійшлося без спроби з боку Коди здійснити, користуючись темрявою ночі, ті плани, які зазнали невдачі вдень. Хоч, лягаючи спати, я був сам у хатині, коло моєї барли не раз чулися жіночі голоси. Я вирішив ігнорувати це і спати.

Ранком, при сході сонця, я нарисував панораму гір південно-східного берега затоки. Я придбав за ножа орлан-ай. Потай обходячи поза хатинами, Коди привів мене до невеликої буам-брамри, де показав мені орлан-ай. Коли я погодився дати за нього ножа, він загорнув ай у мату і так само дбайливо, хоч ніхто нас не побачив, повів мене назад до шлюпки, сам несучи ретельно загорнутий орлан-ай, і поклав його сам у шлюпку, обклавши сувій кокосами, які вже там лежали. Коли шлюпку штовхнули в море, всі тубільці знову присіли, поки Улсон напинав паруси і я, сидячи біля стерна, не закричав їм прощального «е-аба» й «е-ме-ме». При доброму вітрі я швидко дістався додому, де все було гаразд.

1 вересня

Сильна пропасниця.

2 вересня

Сокирою розрубав собі коліно й досить глибоко, лагодячи дещо в своїй хатині. Доведеться просидіти вдома кілька днів.

3 вересня

Улсон з десятком жителів Горенду витягнув шлюпку високо на берег.

5 вересня

Через біль у коліні не можу ходити на полювання. Провізія наша майже кінчається, доводиться годуватися тим, що приносять тубільці. Сьогодні хмарно, свіжий вест-норд-вест і не більше 26 градусів тепла.

9 вересня

До болю в коліні долучилася пропасниця. Прожив три-чотири дуже неприємні дні, протягом яких приступи супроводив страшенний головний біль. На довершення цієї насолоди мені доводилося цілими днями чути стогони та голосіння Улсона, що ми обидва помремо тут через пропасницю або з голоду тощо.

Погода була похмура, часом лив дощ і крапав мені на стіл та на постіль.

ВІЙСЬКОВИЙ КОРАБЕЛЬ

13 вересня

Препарував та малював мозок маба, який здох минулої ночі, проживши кілька місяців у мене на веранді. Я одужав і, — погода покращала, — знову ходжу на полювання.

15 вересня

Вирішив зберегти рештки провізії — боби та рис — тільки на ті дні, коли не матиму змоги йти на полювання, а Улсон через недугу не зможе піти по продукти до селища. Замість бобів та рису, ми їмо ямс, солодку картоплю та банани. Іноді, коли немає дичини, доводиться голодувати, і я вже не раз бачив у сні, що розкішно обідаю або вечеряю.

17 вересня

Улсон скаржиться на ревматизм у всьому тілі й знову лежить майже цілий день.

18 вересня

Кілька днів, як птахів зовсім нема. Чорних какаду, яких у всякий час дня можна було застати на деревах кенгара, більше не видно. Ходиш лісом, прислухаєшся, але навіть голубів не чути. Поява певних птахів зв'язана природно з достиганням тих чи інших плодів. Це одна з причин, що тепер так небагато птахів. Друга причина, мабуть, — це рубання лісу в місцевості, де я переважно полював. Жителі Бонгу влаштовують кілька нових плантацій, для чого вирубують дрібні чагарі та гілля великих дерев. Коли весь цей хмиз достатньо висохне, його підпалюють, а потім споруджують паркан із устромлених у землю стебел тростини та розчахнутих стовбурів повалених дерев.

20 вересня

Пішовши на полювання, я забрався в таку глушину, що навіть ножем ледве міг прокласти собі дорогу поміж ліанами та колючими кущами. В цих чагарях, де так важко було йти, я несподівано спинився перед парканом, що оточував плантацію. Треба віддати належне тубільцям щодо їх уміння вибирати місце для своїх городів у найглухіших закутках лісу. Перелізши через паркан цієї плантації, де росли банани, цукрова тростина, ямс та солодка картопля, я відшукав хвіртку і отак знайшов стежку, що вивела мене з лісу до моря. Я був недалеко від Гумбу, але, не бажаючи заходити до селища, розташувався спочити на стовбурі дерева, яке повалилося, недалеко від морського берега. Повз мене пройшло кілька жінок, мабуть, на плантації; вони несли порожні лантухи на спинах і голосно балакали. Величенька партія жителів Богатім при повному риштунку пройшла в протилежний бік, до селища. Я спинив останнього з них, щоб дізнатись, як вони дісталися сюди, і почув, що вони прийшли сюди пішки, йдучи морським берегом, а вийшли ще вдосвіта з Богатім.

Сьогодні минув рівно рік, як я ступив на берег Нової Гвінеї. Цього року я підготував собі грунт для багатьох років дослідження цього цікавого острова, досягнувши цілковитого довір'я тубільців, і в разі потреби можу покладатися на їхню допомогу. Я готовий і радий буду лишитися кілька років на цьому березі. Але три пункти змушують мене замислитись, чи буде це можливо: по-перше, в мене виходить запас хіни, по-друге, я ношу останні черевики і, по-третє, в мене лишилося не більше як сотні дві пістонів.

24 вересня

Коди-Боро в супроводі юрби людей з Богатім приніс мені порося, за що дістав установлену плату — невелике дзеркало в дерев'яній оправі, яке з його рук перейшло по черзі до кожного відвідувача. Деякі довго тримали його перед собою, корчачи всякі гримаси: висолоплюючи язика, надуваючи щоки, примружуючи очі, то віддаляючи, то наближаючи дзеркало, то піднімаючи його вгору, і при кожному новому образі, що з'являвся в дзеркалі, вигукували: «а!» «е!» «о!». Інші, потримавши недовго дзеркало в руках і заглянувши в нього, немовби злякавшись чогось, одвертались і зараз же передавали його іншому.