Як народжується стежка - Близнець Віктор. Страница 4

Я тепер знаю: мабуть, баба про кульову блискавку розказувала. Ця блискавка справді залітає деколи до людей у житло, але щоб за старими вона ганялася та ще шипіла й погрожувала… Таке тільки в Йонихи буває і то не часто.

Словом, я швиденько виліз на піч, закрив чавунними засувками тягу. А мати саме рядно взяла, хотіла запнути вікна. І тут знадвору налягла така чорна й грізна темрява, що ми стали, як сліпі, нічого не бачимо в хаті, пригнулися від страху. Раптом як дробом або як горохом ударило в стіну, затарабанило у вікна, сипонув густий град, а потім дощ, і все це раптово, з вітром і бурею.

Мені страшно стало і весело, згадалася примовка на дощ:

Я й рота не розтулив, як полоснув по вікнах сліпучо-синій вогонь, мигнула блискавка, і щось із сухим тріскотом розкололось у нас над головою, забряжчали шибки, здригнулася долівка. Я вже думав, що вбитий, що синя стріла вогню вдарила мені в потилицю і вискочила в п’яти. Я зіщулився, притисся тілом до лави та так і закляк, сховавши голову в плечі.

А знадвору бив, стукотів град, лив дощ, і коли я підвів голову, то побачив: від удару блискавки шибки в одному вікні покололися, на склі розбіглися густим пучком тріщини, і в ті тріщини ллється в хату світла зеленкувата вода, промиває нам вікна.

Вітру вже не було, ми чули, як вивергаються на хату, на стіни, на землю рівні потоки води. Ще раз блиснуло й прогуркотіло, тільки вже далі, за провулком, а в нас трохи посвітлішало в хаті, і лило, лило без кінця, ніби хотіло надолужити за всю спеку, за всі сухі, нестерпно гарячі дні…

Град сипонув і помчав далі за вітром, грозу віднесло стороною, тепер лив рівний густий дощ. Мати, бачу, повеселішала, сіла на лаву, взялася розчісувати косу. Тільки зараз вона згадала: «Отакої! Безпам’ятна стала! Я ж локшину нарізала і простелила сушити на погребі. Отам, сину, вечері нам наварить!» Та видно, не дуже вона сердилася на себе, бо що та локшина, коли полив благодатний дощ, і тепер все оживе на городі і в степу — і картопля, і буряки, і соняшники, які пов’яли і пожовкли були і от-от, здавалось, пропадуть зовсім.

А мені вже не сидиться в хаті. Я лаштуюся на вулицю. Закочую до колін штани, потім беру мішок і складаю його так, щоб стирчав ріжком угору і щоб можна було на голову нап’яти. У нас в таких накидках пастухи череду пасуть, коли дощ.

Мати питає очима: «Ти куди? Надворі ще ллє!»

А злива, я бачу, потроху вщухає, та й хіба можна сидіти, поки вона зовсім стихне? Там зараз на вулиці таке… І я кажу:

— Ой, мамо, скільки води налило нам у сіни!

Мати виглядає в сіни, там справді блищить добра калюжа, а я гав не ловлю, під її рукою — тільки шмиг на вулицю!

Накриваюсь мішком і вибігаю з двору.

Що наробила гроза!

Дивлюсь у степ: летять потоки води, несуть піну і чорний мул. Під нашим двором канаву вирило, і клекоче в канаві бурхливий ручай, повертає до нас у двір і просто на город бузує. А на городі!.. Все попригинало, потолочило, погнуло! Соняшники боком стоять, кукурудза до землі похилилася, кущі картоплі наче хтось узяв поколошкав-поколошкав і в розквашену землю втоптав… І все мокре, все блищить од води, з усього дзюрчить і ллється вода.

Тут я загледів: у нас на призьбі чи живе срібло, чи якесь скляне намисто лежить, купками розсипане. Град! Скоро зовсім розтане! Я попробував його на язик. Смачне, тобто ніяке, тільки холодне і кригою пахне та ще прісним дощем. Ото, видно, град сипонув і попробивав дірки в лопухах, порешетив все-все листя соняшників. Добре, що недовго молотив, бо накоїв би лиха!

Злива затихла, сіявся з неба теплий дрібний дощ.

Я підтягнув штани і мерщій поліз у канаву. От же ж добро! Теплюща вода, каламутна, наполовину з мулом. Жене, підганяє мене вперед, приємно лоскоче в ноги. Дивлюсь: що то пливе? По нашій канаві пливуть — що б ви думали? Одна, а за нею друга тупоноса чорна галоша. Я вже потім додивився, що то баби Йонихи багатство. За галошами — ціла флотилія: старі шкарбуни, устілки, боти і навіть безвуха негодна каструля. Ага, в Йонихи хлівець затопило, де в неї хтозна з яких часів зберігалося всяке дрантя. А де ж баба? А баба вискочила у двір і щось дивне робить: то в одну, то в другу діжку заглядає, коси у воду мочить. І говорить сама до себе:

— От спасибі, дощової води налило! Оце хоч голову помию, хоч викупаюсь до пуття!

Моя мати теж не всиділа в хаті, накинула ряденце, вибігла до мене. І зразу б’є руками в поділ:

— Льоню, неси лопати, та рівчак загорнемо! Хіба не бачиш, весь город нам змиє!

Я тягну дві мокрі лопати, які валялись під хлівом, і ми з мамою давай мостити загату. А мул рідкий, розпливається, а вода прориває нашу гребельку, і мені так смішно й радісно. Аж глип: яблука пливуть канавою, хвостиками своїми вгору. Кинув я лопату і погнався за яблуком, а воно тікає від мене, пірнає під кущі, до річки несеться.

Я став і очам не повірив: що робиться в березі! Всі левади наші затопило і серед води нагорнуло цілі острови темно-сизого городнього мулу.

Я побіг у берег, а там уже хлопці кричали й сміялись, один перед одним щось виловлювали руками в канаві. Мені й здалеку видно: якого добра нанесло водою!

Вимило з городів молоду картоплю, і вона, скупана дощем, чиста-чистенька, виглядала тепер золотими спинками із свіжої муляки. І гарбузи лежали на мілинах, а деякі, солідно киваючи нам, пливли собі далі попід вербами. За ними ото й ганялися хлопці. Тут же, на рівній м’якій косі під берегом, лежали, як на виставці, оті білобокі яблука, що пропливали нашим рівчаком, І чийсь картуз лежав, і два кавунчики з огудиною, і старе пташине гніздо, — видно, аж із степу, — і чого тільки не принесла сюди злива!

Бачу, трохи далі Василь Треба, в п’ятому він класі, щось важке й цікаве тягне з болота, надривається, бідний. Я біжу допомогти йому, а він сердиться, хоче сам витягти. Коло його ніг притоплене щось дерев’яне, з дверцями, дуже знайоме. Василь пригнувся, взявся за спід і вивалив на берег… собачу будку! Нашу, Джульбарсову будку!

Василь сміється, грязюку на носі розмазує, а мені страшно стало. Я заглянув у будку: нема там Джульбарса! Тільки повно мулу і густої чорної води. Я ще більше злякався: де Джульбарс, де він? Може, втопився?

— Джульбарс, Джульбарс! — загукав я до хати, а тоді до левад, де мчала вода з гарбузами, з яблуками, з молодою картоплею.

— Джульбарс! — загукав я ще раз.

І бачу: летить з гори Джульбарс, щось мені тягне в зубах. Тягне і весело головою мотає, і хвостом вимахує: радий!

Прибіг, показує: десь доп’яв педаль з цепком від велосипеда. Ще й не дуже стару.

— Молодець, Джульбарс! Може, ти й раму принесеш? Так і на велосипеда стягнемось!

Хлопці засміялися, а ми обнялися з Джульбарсом, а тоді кинулись навперейми вибирати яблука з води. І багато б навибирали, та тільки почулося з двору:

— Льо-о-нько, Льо-о-нько!..

Мама, і чогось дуже сердито, кличе.

Я біжу на гору, дивлюсь: мама тупотить, тупотить понад канавою, руки розставляє, щось хоче зловити. Припустив я скоріше, а глибокою канавою якраз назустріч мені випливає… решето. І сидять в ньому курчата, тихо в купку збились, кудись мандрують по бурхливій воді. І решето пливе, не тоне, бо всі дірочки в його дні курчата заліпили своїм послідом, як воском.

Хоч буря відлетіла, та грім наче знов прогримів над моєю нещасною головою. Згадав, згадав я, безпам’ятько: забув я зачинити сарай, а там поріг низький, налило повно в сарай води, і от пливуть мої бідні курчата до Чорного моря.