Варан - Дяченко Марина и Сергей. Страница 9

На ній була спідниця до п'ят і блуза з короткими, за модою горні, рукавами. Гладенька висока зачіска робила наїзницю на змійсах старшою, величнішою і суворішою. Варан навіть розгубився – казати до неї, як і перше, «ти»? Чи все-таки «ви»?

– Значить, так, – сказала Ніла, всідаючись на край кам'яної приступки. – Ті, котрих грабували, залишилися живі – це ти їх, між іншим, урятував – і подали князеві скаргу. Начальник варти посилив сторожу і навісив повітряні патрулі. Після того як патруль зняв з човна двох підозрілих зі зброєю, прочесали весь острів і схопили п'ятдесят шість людей. П'ятнадцятьох сьогодні звільнять. Решту вже повісили.

– Що?!

– Закон сезону. – Ніла провела по обличчю рукою, наче прибираючи павутиння. – Якщо князь не зупинить грабежі – в міжсезоння всі будуть голодні: і піддонці, і горні також. Є два особливо тяжкі злочини: грабіж і фальшування імператорських грошей. Потім іде шахрайство, але це вже не так страшно, за нього принаймні не засуджують… Що ти так збліднув? Гарна новина: того парубка, чорнявого, який на тебе навів, схопили й стратили разом з рештою. Тобі нічого не загрожує, можеш залишатись, можеш іти…

Вона відвернулася. Нараз Варан побачив, що вона ладна заплакати. Ледве стримується. Смертельно втомилася. І чомусь ображена.

– Ніл о, – він підійшов ближче. – Дякую…

– Ти можеш іти. Ніхто тебе не тримає.

– Чому ти мене женеш? Чи… мене що, звільнено після вчорашнього?

– Ні, тебе не звільнено.

– То чому?

Вона розридалася. Він стояв поряд, прагнучи її обійняти – і не зважуючись. Він був брудний і мокрий наскрізь. А вона була чиста і строга, попри сльози і шмарклі.

Справжня горні.

Печера то тягнулась тунелем, то ширилася, то роздвоювалась, а то розкидала навсібіч десятки щупалець, вузьких, іноді непрохідних. Деякі гроти були світлі – туди пробивалось крізь воду сонячне проміння. Інші – напівтемні, а в двох чи трьох панував такий морок, що доводилось цілком спускатися на змійсих.

– Вони бачать у темряві?

– Вони знають дорогу…

Варан їхав на Журбі. Вона була покірлива, мов дровиняка, за командою «вперед» поспішала вперед. За командою «стій» негайно зупинялась. За командою «пірнай» занурювалась без вагань.

– Це тому, що вона працювала в шахтах. Адже там ще хитріші коридори, там у щілини просякати треба. А Туга – та в відкритому морі гуляла, їй печери не подобаються. Ну й характер, звісно, паскудний.

– А ти бувала в шахтах?

– Овва! Я там, можна сказати, виросла… Знаєш, там є такі повітряні кишені, де людина може жити навіть у сезон. Темно, холодно, але повітря досить, і їжі також, і води, коли її зі сталактитів злизувати. Був там один, так він залізні заготовки цупив і потім крамарям продавав, потай. Його піймали й хотіли судити, а він утік і сховався в шахтах. Там такі лабіринти – можна втікача сто років шукати, і не знайдеш… Ну, думали, прийде сезон, він сам вилізе. А він не виліз – боявся. А може, заблукав. Уже на друге міжсезоння вийшов – живий, тільки якийсь причинний. І судити його не стали – сам себе скарав… Уявляєш, над тобою каміння й вода, ціле громадище води… А ти сидиш поночі і навіть вогонь не розкладаєш, щоб він твоє повітря не жер. Нагорі сезон, а ти мов у Шуу в кишках… Він, до речі, все Шуу згадував відтоді. Може, бачив її. А може, просто здурів. Як ти думаєш?

– Я думаю, що Шуу живому бачити не можна.

– Я теж так думаю… Але ти не думай, що в шахтах погано. У шахтах насправді весело. Усе дзинчить, колеса крутяться, воду відсмоктують, змійсихи робітні ходять туди-сюди… Там світло від вогнів. Стіни сяють, неначе в палаці, і невтямки – краплі чи самоцвіти. Там добре пісні співати. Усі співають. Там крихітне дівчисько пісню запищить – а здається, наче хор на різні голоси, і відлуння підспівує. Припливай до нас у міжсезоння.

– Та в мене ж своя робота є.

– А ти восени припливай, коли торги. Восени майже ніхто не працює, тільки продають і купують… Дивись, оце буде глибокий тунель, а за ним – грот-палата. Там гостей звичайно черепашками частують. Туго, вперед!

Туга вкрутилась у воду, пірнула майже вертикально вниз. Варан міг бачити, як вона мчить під водою, оповита, немов білим полум'ям, мільйонами дрібненьких бульбашок. Він ледве встигнув ухопити повітря, як Журба пірнула слідом.

Мазнула по лиці медуза, сахнулася геть величезна смугаста рибина. Вода потемніла; змійсиха довго протискалась крізь густий морок, так що у Варана неприємно закололо в грудях. Нарешті попереду мигнуло світло, райдужною плівочкою захилиталась поверхня, і Журба, велично вигнувши шию, прорвала її. Обтрусила зі шкіри потоки і водоспади, покосилась на Варана з поблажливою зневагою, мовляв, як тобі, сухопутний черв'ячку?

Варан озирнувся.

Грот був найбільший з тих, що він бачив досі, – і, звісно, найкрасивіший. Сонце пробивалося в нього не тільки з-під води, але й згори, зі щілин у куполі. Сталактити тяглися до своїх віддзеркалень, утворюючи колонаду; вапняні патьоки були схожі на парадне драпування.

Ніла вже вибиралась по сходах кудись нагору; Туга, звикла перепочивати в «палаті», витягла шию по воді й сонно зітхнула.

– Іди сюди! – покликала Ніла. Варан плюхнув із сідла у воду, видерся на плаский камінь, обтрусився, як ситуха на березі. Полетіли бризки.

– Сюди! – голос Ніли долинав десь згори. – Піднімайся!

На сухій квадратовій площинці безладно валялись шкіряні подушки, жаровня з залишками вугілля й купа перламутрових скалок. Глек із-під вина тріснув і лежав тепер у маленькій червоній калюжці. Ніла витягла звідкись мітлу й совок:

– Хазяїну скажеш, у гроті прибрано. Тут вони такого, буває, накоять – змійсихи носом крутять…

Варан простягнув руку за мітлою. Ніла віддала не зразу. Була мить, коли вони стояли лицем до лиця, у чотири руки держачись за гладенький держак. Ніла мовчала, нічого не пояснюючи. Очі її, вічно примружені, у півмороку нарешті розплющились, і кожна зіниця здавалася входом у шахту.

– Це гостьовий шлях, – сказала Ніла глухо, мовби стримуючи сльози. – Ми по ньому відвідувачів возимо. Він уздовж берега йде, по краю, тому світло. А коли повернути вглиб – там такі переходи… такі лабіринти… і там завжди темно.

– А ти любиш, коли темно? – спитав Варан, відчуваючи, як нагрівається в долонях злощасна мітла.

Ніла різко кивнула:

– Сонце пече. Не люблю.

А окуляри, хотів спитати Варан, але вчасно прикусив язика. Звиклі до яскравого світла горні не носять окулярів. А заморські гості – ті взагалі вважають, що затемнені скельця піддонців ховають брехню в очах, і пожадливість, і ще Шуузна-що. От чому хазяїну так сподобалось, що очі Варана звиклі до світла…

Ніла ждала чогось. Не спускала вимогливого погляду.

– Поїдьмо вглиб? – обережно запропонував Варан. Вона кивнула знову.

– А хазяїн?

– Хазяїн велів у гроті прибрати й дівчаток вигуляти. До вечора не шукатиме. – Вона нарешті випустила мітлу.

Варан, відвернувшись, швидко-швидко задзвенів розлущеними черепашками, загримів черепками. Ніла зібрала подушки й вичистила жаровню. Мовчки, не дивлячись одне на одного, вони склали сміття в мішок, прив'язали важкий камінь, підтягнули до виступу над водою, зіштовхнули; розійшлись по воді хвилі, піднялося декілька бульок. Комусь із наших буде на осінь вітаннячко, подумав Варан. Утім, восени й сміття на добре: загати зміцнити або ще щось…

Ніла тихенько свиснула. Змійсихи підняли рогаті голови, їхні опуклі очі блідо світилися зеленим.

Не турбуючи себе спуском по східцях, Ніла стрибнула у воду з краю скелі. Красиво, без сплеску, пірнула у воду, виринула прямо перед Тугою, ухопилася за повід:

– Годі хропти, стара! їдьмо!

Варан замружив очі і теж стрибнув. Вода здалася цупкою, мов шкура на барабані; Варан випірнув оглушений. Журба покосувала із презирством.

– Підожди, я зараз вогник запалю.

Варан почув торопкий стук кременя.