Покров - Дашвар Люко. Страница 30

ся: дихав ледь помітно, дивився на неї насторожено, наче на-

магався приховати щось дуже важливе, та погано вдавалося.

— Мій ти… — аж схлипнула. Обхопила обома рукам. При-

пала до Яркових грудей: обціловувала плечі, шию, щоки.

Обійняв — і потонула. Цілувала принадливі припухлі вуста,

здирала з себе куртку, чобітки, кофтину, джинси — тріщали,

рвалися. Не помічала: хлопчик ти мій божевільний… До матра-

ца так і не дісталися.

Коли збудження схлинуло відпливом, залишило краплі поту

на скронях, шиях, спинах, Ярко підхопив голу Мар’яну на

руки, обережно поклав на матрац.

— Відпочинь… — прошепотів, укрив ліжником. Й ані слова:

де була, чому повернулася. Нема в Ярка запитань? А в Мар’я-

ни — повно, аж дах рве.

— Чому… японський прапор за вікном? — припідняла-

ся на лікті.

126

Усміхнувся ніяково. Ліг на матрац поряд із Мар’яною, взяв

її руку — дивився на стелю.

— Знак.

— Поясни.

— Самотність — то японське сонце. Гаряча душа в без-

межному байдужому білому просторі.

— Світло не впускав…

— Не рятувало.

— Від чого?

— Не знав… Що без тебе так важко дихати.

— Помер би без мене?.. — чи то поцікавилася, чи то під-

штрикнула.

Відпустив Мар’янину руку, підвівся.

— Ні, — сказав. — Навіть самотнє японське сонце в бі-

лому мареві не губиться…

Підтягнув Мар’янину сумку до вішака — знімав із нього свої

джинси, сорочки.

— Одяг твій розкладу.

— Не треба! — Мар’яна підскочила на матраці — гола,

розгублена.

Ярко завмер, дивився насторожено, читав кожен сумнів

у Мар’яниних карих очах.

— Сама! — мовила. А збиралася ж про светр, потяг на

Дніпропетровськ… Навіть хотіла попросити, аби Ярко допоміг

важку сумку до залізничного вокзалу доперти.

— Добре, — погодився буденно. — Піду до Аніти, зайвих

вішаків попитаю.

У вузенькій, як «фольксваген», кімнатці, за вікном якої

вже майоріло українське синьо-жовте знамено, Мар’яна ме-

ханічно виймала з сумки речі, складала на матрац, ошелеше-

но намагалася знайти хоч якісь точки відліку. «Що я роблю?

Я… вже не їду? — губилася. — Здуріла остаточно? То біда!

Я ж не малолітка зелена, знаю: всі сни розвіюються… Всі!

Навіть після найпрекраснішого сну доведеться прокидатися,

а то боляче!»

127

— Нащо то мені? — прошепотіла, глянула на гірку речей:

кофтинки, білизна, файна прозора туніка, косметичка з арсе-

налом кремів, пудр для краси, зубна щітка, домашні капці…

І люстерко на ніжці, яке взяла з батьківської хати на Воскре-

сенці. І два комплекти постільної білизни, які мати всучила.

І Полин подарунок — улюблена чашка з мухою на ручці.

— Хотинський увесь мій мотлох у сумку увіпхнув, — допет-

рала раптом. — У лофті й шпильки моєї не лишилося… — по-

червоніла, наче щойно коханець їй по щоках ляпасів — а на, на!

Рознервувалася, і ну речі назад до сумки пхати: не поїде до

Дніпропетровська, увечері повернеться до лофту! Збреше Хо-

тинському: так захопилася пошуками в архіві, про час забула.

Уявила роздратовану пику коханця, занервувала ще більше:

чому з ним до біса складно, весь час у напруженні, як перед

іспитами, не розслабитися! От з Ярком легко. І ясно — білий

день: нафантазував собі хлопчик кохання з першого погляду,

ладен померти за нього, хоч і хизується, що ні… От би так зро-

бити, щоби Хотинський побачив, як Ярко на Мар’яну молить-

ся, а вона не зловтішається тим тільки тому, що їй із Ярком

неймовірно… кльово.

— Краще, ніж з тобою! — прошепотіла невидимому Хо-

тинському, глянула на вже спаковану сумку із сумнівом: може, не поспішати? Доля ж їй дала такий шанс: одинадцять безцін-

них днів справжньої волі до сьомого січня.

Зачула кроки за дверима, хутко вивернула все з сумки на

матрац — бац! Стала поряд: хай усе горить, хіба Мар’яна не

має права на відпустку? Від роботи, Майдану, Полі, Дорошів,

батьків, Хотинського, його пафосного лофту… Одинадцять днів

тільки припухлі дитячі Яркові вуста, його гаряче тіло, щирі очі.

Мар’яна не відпустить божевільного і на мить.

Збудилася. Обійняла Ярка — повернувся до кімнатки без

вішаків, посміхався, тримав руку за спиною.

— Вішаків нема, — сказав. — Є груша. Хочеш?

— Хочу тебе… — коліна підігнулися, опустилася на матрац

із грушею в руці.

128

Ярко присів навпроти Мар’яни, легким рухом прибрав з її

лоба пасмо хвилястого волосся.

— Мені треба йти, — сказав буденно.

В інші часи похнюпилася би, прошепотіла би покірно: доб-

ре… Та по кімнатці зі знаком «фольксвагена» на дверях гасала

воля: знищувала страхи, фальш, пафос, вихлюпувала щирість

невтримних емоцій, нашіптувала: «Будь собою, Мар’яно. То

так класно».

Вона пам’ятала… Точно пам’ятала — кричала, аж гланди

розболілися.

— Так нечесно! Нечесно! Я тільки тебе знайшла! Я повер-

нулася! До тебе! Назавжди! А ти… Куди?!

— На Майдан.

— Я з тобою!

— То зайве. Жінка чекає свого мужчину вдома.

— Ти не мужчина! Ти — наївне зелене хлоп’я! Ти згинеш…

Як один Ігор… Хіба ти не знаєш? Люди щезають! І марно їх

потім шукати.

— Не хвилюйся.

— Обійми мене! — наказала вперто.

Ярко приклав долоню до Мар’яниної щоки.

— Маю повертатися. Мені лише добу для відпочинку

дали, — мовив. Усміхнувся. — Добре, що не спав… Тебе

знайшов.

— От і гаразд! Я з тобою!

— Повір, не обов’язково фізично бути на Майдані, Май-

дан — усюди. Кожен у своєму будинку нині має шанс жити

по-справжньому. Робити справжнє діло, поважати людей, не

брехати, забути про заздрість і ненависть, любити… Це просто.

— А ти ж чого йдеш? — прохрипіла, бо крик скінчився. —

Ти що там робиш?

— Розсилаємо інформацію про Майдан. По Україні, по

світу. І все інше роблю, що знадобиться, — взяв Мар’яну за

плечі, тримав міцно. — Усе нормально?

Мар’яна розгублено глянула в Яркові очі.

129

— Коли ти повернешся?

Плечима знизав ніяково.

— Зателефоную. Даси номер свого мобільного?

Кімнатка ворожила. Оповила Мар’яну Ярковим світом — зда-

валося, кожна річ може розповісти про нього все: і цей куб,

і книжки італійською, і купа металевих карабінів, і велике сі-

мейне фото, і репродукції незнайомих Мар’яні картин, і вибаг-

ливий туалетний столик, і картаті сорочки, звалені під віша-

ком, та все то разом ніяк не складалося в гармонійну картину, розбурхувало цікавість, вабило таємницями.

Що ти за один?! Пішов, залишив на Мар’яниних вустах

солодкі опіки. Не зазирнув у карі очі, не спитав, намагаючись

приховати хвилювання: ти ж… не зникнеш? Дочекаєшся?..

— Що ж ти за один? — гортала книжки, шаруділа на по-

лиці туалетного столика, та знайшла тільки пакетик ненашен-

ських сухарів і страшенно захотіла їсти.

На кухні хазяйнувала Аніта.

— Проходь, дитино, прошу! Зараз усе тобі покажу, — за-

метушилася: — Тут Яркові полиці з продуктами, тут його хо-

лодильник, там посуд.

— Мені би поїсти, — сказала Мар’яна.

Аніта завела двигун: літала кухнею — руки при ділі, язик не

мовчить. Та все не пусте: зараз обідом Мар’яну нагодує, бо,

поки Мар’яна почне щось із Яркових продуктів готувати, сон-

це впаде, онде вже — друга дня, а Мар’яна ж, як зранку при-

йшла, так нічого і не їла. Та й Аніті час перекусити.

— Чаю? — розчервонілася від гарячого супу, стала схожою

на добру казкову фею: витирала спітніле чоло краєм рушника,

поправляла окуляри на носі.

— Розкажіть мені про Ярка, — попросила Мар’яна. При-

зналася, хоч ніхто не просив: — Ми ж… тільки вчора познайо-

милися.