Паруси над степом - Близнець Віктор. Страница 11

Слухає їх Володька, і все в душі перевертається. Ні, вони не мають права так говорити, так думати! Що ж виходить по-їхньому: ми слабші за ворога? А де тачанка-ростовчанка? Де наш бронепоїзд, що стоїть на запасному путі? Де наші танки? Вони ж є, є вони! Тільки ждуть наказу, тільки ждуть сигналу. Пролунає «вперед!» — і сталева лавина обрушиться на ворога, і посуне фашист назад. Коли це буде — сьогодні, завтра? Вже не раз Володька говорив собі: сьогодні! Але жаданого чуда не було, і ворог так само нестримно ліз, дерся вглиб країни…

Нервуючись, Володька ждав, коли закінчить батько з лейтенантом пусті балачки — інакше не міг він назвати оті розмови про невдачі, поразки, про відступ, йому конче треба поговорити з льотчиком. «Сьогодні або ніколи!» — рішуче подумав Володька.

Нарешті, батько встав з-за столу, важко покульгав до лежанки:

— Пора й на ночівлю!

Льотчик запалив цигарку. «Дихну свіжим повітрям», — і пішов покурити надвір. Володька й собі зліпив самокрутку і хутчіше — за льотчиком. Ніч була вже холоднувата; над степом, у високому небі, рясніли іскристими гронами зорі, сріблястою шаллю вигинався Чумацький Шлях. Льотчик задер голову і так стояв хвилину-другу, ніби прислухаючись до таємничих позивних з далеких зірок.

— Добре, що не хмарить. Раненько полечу…

Володьці треба було, щоб льотчик промовив хоч слово.

Ну, а тепер він почне… Ще в степу, літаючи на Орлику, він придумав початок. Він скаже так: «Мені п’ятнадцять. І всі п’ятнадцять років були підготовкою до цієї вирішальної миті. І тоді, як почув од людей, точніше од старого Хмеля, трагічну історію про смерть мого батька й одрубав йому: „Брехня це!“ — бо щось зловтішне побачив у холодних очах сусіда; і тоді, як бушував у степу вогонь, і на моїх очах прослизнула в лісок зрадницька тінь, як свідок того, що на землі ще приховується нечисть; і тоді, як марили з Грицьком про подорожі на аеросанях, як штурмували з хлопцями Чорну скелю, потайки лазили в грушевий сад, грали, сміялися, мріяли, — словом, кожним кроком своїм я готувався до цієї миті. І ось вона прийшла, ця вирішальна мить. Сама доля звела мене з вами. Ви можете зрозуміти мене, лейтенанте? Я готовий сісти за кермо літака, готовий стати за приціл гармати, лягти за гашетку кулемета, — тільки візьміть з собою! Буду вантажить снаряди, буду копати окопи, — тільки візьміть з собою!

Я ладен на все, аби лиш бути там, де змітають нечисть з моєї землі!»

Це була гаряча, натхненна промова, але зараз, коли хлопець стояв перед льотчиком, який так спокійно, так буденно говорив про погоду, — красиві зворушливі слова ніби розтанули в пітьмі, і Володька хриплувато пробасив:

— Ви б могли взяти… одного чоловіка?

Льотчик все ще дивився на зорі. І раптом, не повертаючи білочубої голови, спитав:

— Маєш на увазі — тебе?

— Точно. Мене.

— А ти бачив, хлопче, — лейтенант за фронтовою звичкою з кулака потягнув цигарку, — ти бачив, хлопче, як німецькі винищувачі кишать у небі?

— Бачив. І винищувачів, і бомбовозів бачив…. Сьогодні, сволота, запалювальні ракети кидали. В пшеницю… Ми з Мишком (це мій друг) гасили.

— Бачив, і добре. Сам не знаю, чи доповзу на тій коробці до штабу… Насядуть гади, чиркнуть по фанері трасуючими — і кришка.

— Лякаєте, чи як розуміти?

Льотчик одказав нехотя, з відчутною втомою в голосі:

— Ні, друже, не лякаю. А ризикувати життям твоїм не хочу, це правда, — він затоптав ногою цигарку і весело, по-дружньому додав: — Воно, життя твоє, орле, ще пригодиться. Не на день, не на два заварилася каша. Ясно? Ну, марш на бочок! — і льотчик пішов до хати.

Володька зостався надворі. Забрався на копичку сіна, де ще за дня мати постелила йому, і, не роздягаючись, ліг. Ліг і потонув у зоряній безодні. Небо… Воно завжди бентежило хлопця. Синіми очима дивились на нього мільярди світів.

Вже не раз, захмелений чарами ночі, Володька непомітно виходив із дому і брів невідомо куди. В степу, де наче із казки виринали темні горби Козацьких могил, часто блукала ще одна тінь. Вони, ці дві тіні, сходились на шляху, і тоді розлягався балками Грицьків сміх: «Ми, як лунатики, брате!»

Хлопці до ранку впивалися росами, хлопців п’янив неосяжний простір, і місяць, і зорі, і музика степу. Серце прагло високих слів, і вони, прислухаючись до відлуння, на повний голос читали Пушкіна і Єсеніна, Шевченка й Сосюру. Один починав:

Другий відгукувався:

Та одного разу Володька побачив: вже не одна тінь блукає в степу, дві. Ні, ні, він нічого не мав проти Ліди! Хай ходять, хай стрічаються! І все-таки… Мужська дружба, мужське братство — оте найсвятіше він, Шумило, ні на що не проміняв би.

І тепер, виходячи в зоряний степ, він далеко обминав оті дві блукаючі тіні.

…Чумацький Віз повернув за північ, а Володька не міг заснути. Хоч виколи очі — не злипаються. Знов кликала-вабила місячна далеч. Поза хатою, щоб не стривожити батьків і льотчика, Володька обережно вийшов на дорогу. Незчувся, як опинився коло ПО-2. Місяць скупо цідив жовте проміння, і в загуслій темряві літак виглядав розкарякуватою незграбою.

Була така тиша — аж дзвеніло у вухах і глухо бамкало серце. Володька оглянувся, сперся ногою на крило, підняв ліву руку. Приємний холодок відполірованого дерева, росяна пітнява… Ага, ось край кабіни. Підскочив, трахнувся головою (Чорт! Мабуть, планка!) і перевалився у кабіну. Тепер — приглуши свій «мотор», хлопче (бач, як розходився, аж груди розпирає!), і зосередься.

Ось вони — окасті прилади: компас, висотомір, авіагоризонт. Жовтим фосфорним блиском одсвічують стрілки. Нижче, тут вона — ручка управління. «Значить, так…» — і Володька, який прекрасно водив трактор, автомашину, який в шкільному авіагуртку вивчав літаки — Володька сам собі подавав команди і тут же (в розбурханій уяві, звичайно!) блискавично виконував їх. «Завести мотор!» — «Єсть, завести мотор!» — «Газ!» — «Єсть, газ!» — «Швидкість! Розгін!.. Ручку на себе… Одірвалась земля, летимо, брате, летимо, чорт би його забрав!»

Володька швидко охолов, сам посміявся над своїм захопленням: «Приземляйся, пілоте! Вилазь».

Вже коли став на крило, в його мозку зблиснула думка: в «горбачі», крім пілотської, є друга кабіна!

Немов у гарячковому сні, Шумило пірнув у темряву, проліз під крилом і помацав долонею холодний фюзеляж у тому місці, де повинна бути… де повинна бути… Є! Ручка! Скрипнули дверцята. Але що це!? Ящики, ганчір’я, каністри… Та Володька силою пропхнув своє тіло в кабіну. Як би там не було, місце знайшлося! Не таке розкішне — коліна притисли носа — але можна терпіти!

Отже, він полетить! Може, це егоїстично, Гришо, що я сам вирушаю на фронт. Я взяв би й тебе, кудлатого. Та бач, яка тіснота… Щось ріже в спину! І ноги терпнуть. І холодом тягне — бррр! — судомить скоцюрблене тіло.

Вгамувавшись, Володька поринув у спогади. Нараз перед ним з’явилось обличчя матері. Він хотів зупинить те видіння — дарма! Воно розпливлось, і на хлопця дивились тільки рідні присмучені очі. «Мамо! — прошепотів Володька. — Я давно поривався спитати: що сталося з батьком?.. Зрозумій мене, мамо! Я люблю цього батька, живого. Я нічим, ні словом, ні знаком не викажу, що знаю про те… Ви вдвох щасливі, і я щасливий… Але скажи правду… для серця…» Затріпотіла росинка на материних віях. Скорботно стулились вуста. «Сину мій, орле! Ти вже дорослий, і я відкрию правду. Не жаль до сліз удовиних, ні, не великодушність привели у наш дім Карпа. Ще й до того, як я повінчалася з його старшим братом, серце моє більше лежало до коваля. Це не просто тобі розказати, сину..» — «Ну, а батько ж, а батько де?» — «Батько? Вбили його вороженьки…» — «Хто вони, мамо?»