Паруси над степом - Близнець Віктор. Страница 28

Мати враз пом’якшала, випросталась, наче скинула гору з пліч, але тривога не розтала в її очах.

— От і добре… Знайдемо куток. Скажи спасибі йому. Видать, не кам’яне серце… Лишайся, лишайся, донько, мо’ підлікують. Назад в таку негоду — борони боже… Як же здоровля її? — це мати звернулась до німця і показала на дочку. Ліда благально зиркнула на лікаря, поспішила сама відповісти:

— Нічого, мамо. З легенями трошки… Запалення…

Поки хлопці споряджували сани, — треба ж квартиру шукати, — мати закутала Ліду, всадовила її на подушках. Замислена, зосереджена, Ліда дивилася в одну точку, ніби намагалася збагнути щось потаємне.

— Дивна людина, цей лікар, — тихо промовила вона. — Знаєте, що він мені сказав? «Бог створив, — каже, — людей для життя, а люди створили бога смерті». Я заперечила: не люди, а деспоти придумали війну. «Не знаю, — каже, — в політиці не розбираюсь. Знаю одне: мого сина вбили в Росії, а вас хочуть погнати в Німеччину… З тою ж метою»…

Ліду взяла до себе незнайома тітка, що жила недалеко від лікарні.

До Табунчанського поверталися під вечір. Вітер стих, підморожувало, і сани легко бігли по затверділому снігу. Льонька, який приповз у Компановку майже на колінах, лиш тепер додивився, яка ж то краса довкола. Здається, ніколи не бачив степу таким казковим. Лунким надвечір’ям степ був як море — голубий-голубий. Навіть легенькі тіні од кучугур були голубі. Неначе вітер гнав хвилі, і враз вони зупинилися, застигли хрумкими, як скло, бурунами…

Люди в печерах

На ночівлю їх загнали у вугільний склад Кіровоградського пивзаводу. Склад був дерев’яний, без вікон, тіснуватий для двох сотень «мобілізованих». Коли очі призвичаїлись до темряви, Володька Шумило вигукнув хрипко: «Братці, ого! Про нас тут подбали. Гляньте, яка перина». І він простягся на підлозі, встеленій товстим шаром снігу.

Вони брели весь день — під конвоєм, по снігу. Наскрізь пронизував вітер, від утоми підгиналися ноги. Та тільки Шумило помічав, що хлопці похнюпилися, одразу брався розказувати потрісканими до крові губами то анекдоти, то якийсь епізод з життя діда Швайки. Грицько Хмельовий — вже за Компаніївкою він кульгав, бо приморозив ноги — той ще посміхався вряди-годи, а Зінько ніби й не чув вимучених дотепів свого товариша. Не та ситуація та й Михайло не такий, щоб його просто розворушити. Останню порцію Володьчиного гумору — про снігову перину — Зінько не міг проковтнути. Роздратовано буркнув:

— Кінчай, Володько!.. З Грицьком щось треба. Задубне…

Шумило не образився, ні, хоч і дарма рикнув на нього Михайло. Може, саме тому Володька одбувався смішком, що хотів заглушити в собі тривогу за долю Грицька; він ще на півдорозі помітив: у Гриші розповзлися черевики, підошви хляпали й загрібали сніг. А йти їм, мабуть, не день і не два…

— Пробирайтесь в куток! — сказав Шумило і перший став проштовхуватися між людьми; хлопці й дівчата неквапливо, як бджоли на морозі, лаштували собі нари на ночівлю. В темряві Шумило намацав ящик, посадив на нього «капітана», потім чиркнув запальничкою й звелів:

— Скидай, друже, взувачку!

Грицькові ноги стали фіолетові, ніби їх облили чорнилом. І такі набряклі, такі товсті, як подушки.

— Ну й ну! — похитав головою Володька. — Закинь, друже, свої черевики. Закутаємо твої п’яти, прямо скажу — ахілесові п’яти, закутаємо онучами, мотузком обв’яжемо, будеш завтра, як лялечка… Хоч на парад.

Поки Шумило натирав салом Грицькові ноги, Зінько витяг з торби сухі онучі; їх було мало, роздер вишиту матір’ю полотняну сорочку.

— Хлопці, — зіщулився «капітан», — як же так? Вийду, наче опудало…

— Дам зараз! — визвірився Михайло. — Жених! Свататься їде!.. Пристанеш в дорозі — застрелять, і твій фасон — під хвіст собачий…

Грицька морозило, і, щоб зігріти його, хлопці притислись до товариша. І так сиділи купкою, спина до спини, прислухаючись, як свистить вітер в щілинах, як сипе на голови пороша, як рипить сніг за стіною — то, мабуть, круг вугільного складу ходили вартові.

Вдень, коли їх гнали без перепочинку, здавалося: аби присісти хоча б на мить — провалився б одразу в солодкий дрімотливий спокій. А зараз сон відлетів геть, в голові роїлися думи, душу обсідали тривоги. Що завтра? Знов попереду мелькатимуть чиїсь закаблуки, вони то грузнутимуть у снігу, то підніматимуться, — і так без кінця; позаду — обвітрені роти, важке сопіння; а збоку — поліцаї на конях, і над колоною пронизливе: «Дайо-о-ош! Патяні-і-ісь!..» А потім — товарна станція, вагони, гуркіт коліс… і почнеться те, про що й думати не хочеться. Щоб не думати, хлопці завели тиху розмову. «Вчора забігав до Ліди, — хрипко почав Гриша. — Було пізно, мабуть, десята година вечора, а в хаті — нікого. Ій-право злякався. Пусто. Стою під дверима, чогось жду, а чого — сам не знаю»… Грицько замовк, ніби прислухається до скрипу за дірявою стіною. «Дивлюсь, — каже далі, — іде її мати з хлопцями. Сани тягнуть. „В Компаніївці Ліда“, — сумно хитає мати головою. Я їм нічого, а сам навпростець — в Компаніївку. До ранку, думаю, туди й назад змотаюсь. Знайшов Ліду. Вона страшна, хлопці. Зчорніла. Спочатку не пізнала мене. Потім спитала: котра година? Вже на другу повернуло, кажу, Ліда стріпнулась — од болю. Ніч для мене — прокляття, говорить. Вночі ми провели батька. І тепер… ну, вона згадала про тебе, Володю, і про тебе, Михайле… Тяжко їй буде одній…»

Стих Грицько, і ще настирливіше засичав вітер між дошками. Кожна щілина обзивалась по-своєму: одна — гула по-джмелиному сердито, друга — пищала мишачим голоском, третя — відлунювала далеким-далеким передзвоном. Похоронна пісня заколисувала, навіювала сон, а могильний холод мертвив вже немовби чуже тіло. «Я буду не я, — бурмотів Володька, — коли не придумаю щось для порятунку ваших душ. А тепер — нічичирк… Шумило думає», — і Шумило тієї ж миті захропів.

Ранком їх вишикували перед складом, розбили, так би мовити, по поліцайських кущах: табунчанських окремо, краснопільських, бобринецьких, компаніївських — теж окремо… А були тут невільники з усіх південних сіл Кіровоградщини. Почалась довга й нудна процедура — облік робочої сили, яку направляли до німецької імперії.

Цибатий Криворотько, гупаючи підковами, обходив своїх «земляків» і заклопотано лічив:

— Двадцять шість… Тридцять… Тридцять чоти… Хто там лишній, холєра?! По чотири, сказано, р-р-разберись!

Тільки Шумило розкрив рота, щоб «найтепліше» висловитись про Криворотька, як хтось не дуже ввічливо звернувся до них:

— Ей, лопухи, димок у вас є?

Дорогу переходив молодик, весь голубий, як море: голуба шинель до п’ят, голубий кашкет сповз на самі вуха. Володька пригостив голубого нахабу тютюном і прицмокнув язиком, розглядаючи його обмундирування:

— Ох, і шинелька в тебе!.. Казка! А пояс, а чоботи!

Голубошинельник показав тридцять два зуби:

— І ви, корешочки, можете прибарахлитися.

— Де ж таке щастя видають?

— Курінь бачите? — показав на цегляну казарму, що стояла напроти пивзаводу. — Отам в добровольці записують. На повне довольствіє.

— Наші душі, браток, — зітхнув Шумило, — в табелях прошнуровані…

Доброволець артистично сплюнув через губу:

— Єрунда! Жора всьо здєлає. Хто в мою шайку?

— Я і ці два орли, — Шумило кивнув на Зінька і на Хмельового. Спершу Грицько байдуже слухав розмову, та коли зрозумів, куди хилить Жора, побілів, заторсав Володьку: «Які добровольці? Ти що?» — «Мовчать! — зашипів Шумило. — Жирафи! Поки дійде до вас»…

Доброволець випнув груди, набундючився.

— Поліцай! — гаркнув командирським тоном. — Я забираю цих трьох. Мобілізую в німецьку добровільну армію.

Криворотько виструнчився перед голубою шинеллю:

— Слухаю, пан начальник!.. А списочки? Вони у списочку в мене…

— Плювать! Отмєтім! Здано-получено, порядок!

— А печатка буде?

— Печатка? Я те припечатаю, морда! — і розлючений Жора таки припечатав би, коли б Криворотько вчасно не присів.