Паруси над степом - Близнець Віктор. Страница 38

Облава.

Ті, кому зараз сімнадцять, може й не знають, що це таке. А може, чували краєм вуха: облава — це коли люди полюють на звіра.

Для тих підлітків, що жили в окупації, слово те мало протилежний, зловісний смисл: це коли звірі полюють на людей.

В Табунчанському німці полювали методично — раз чи двічі на місяць. Спочатку, правда, була спроба заманути молодь на роботу в Німеччину. Чого тільки не обіцялося: всі принади західної культури, хрускітливі марки, «абсолютну» свободу…

Чужина… Коли на твоїй землі, у власному домі чатує на тебе голод і смерть, то що вже там, за похмурим Рейном, у самому зміїному кублі? Ні, облудним словом не проведеш степовика! І ховались дівчата в густих бур’янах, і тікали хлопці до Чорного лісу… Тоді німці взялися за найвірнішу свою зброю — за вогнепальну. Хапали спершу молодих, а потім і старих, і матерів з дітьми.

Та такої облави, як після знищення складу боєприпасів, ще не знало село.

…Від Поліщукової хати видно: на узвишшях, де вже розтанув сніг, стоять кінні загони власовців. Біля общипаного безкрилого вітряка завмерла колона автомашин. В кузовах, наче гора кавунів, — каски жандармів. В голові колони походжав Лінц з вівчаркою. Щось показував жандармам на купки хат. У старостин двір прошмигнув Криворотько, поплівся туди й Швайка.

Бабахнув постріл.

Заревли машини, і, шматуючи мокрий ніздрюватий сніг, повалили в центр; вигнувся чорний ланцюжок вершників: «Ата-та! Вперед!» — покотилось долиною, і два крила, зліва й справа, щільним кільцем охопили село. І пішло полювання… Брудна лайка, свист, улюлюкання…

Поліщучка, схрестивши руки на грудях, схилилась на пліт ні жива ні мертва. Голівка, мов засушена, під сивим пасмом волосся; глибоко запалі очі, якісь чужі, невидющі. Одна думка била каменем в скроні: як там Ліда? Чи встигне, чи сховається донька?

— Ей, карга, де твої вилупки?

Вусатий вершник, гладкий, вгодований, пришпорив коня і грудьми — на матір. Розгарячений кінь захропів їй в обличчя.

— Братва, сюди! — гаркнув вусатий.

Цілий десяток вершників, ламаючи пліт, вдерся у двір. Трах, дзень, хрусь! — тріщало в сінях і хаті; в одну мить все стало догори дном.

— Голодранці! Поживитися нічим!

— Тягни гітару!

— Рядно згодиться!

Поки одні потрошили хату, інші прощупували багнетами горище, сарайчик, погріб.

Вусатий витяг із-за діжки Валька.

— Це що за потвора?

Валько справді міг здивувати кого завгодно: він був… «дівчиною». Куценьке Лідине плаття, косинка поверх стриженої голови, на ногах отакенні чуні з автокамери.

«Дівчина» була незграбна, вугласта — просто колода! А підборіддя яке — тверде, мужицьке. А руки — жилаві, волохаті.

Вусатий отетеріло дивився на «дівку».

— Братва! Перевертня знайшов!

Мати поспішила рятувати сина.

— Облиште її! Корости наберетесь.

— Свербля-я-чка, — пропищала «дівка» і під ніс вусатому — струпуватий кулак (свинцем бідолаха натер; це біль пекельний!).

— Тьху ти! — вусатий — рраз! — турнув чоботом коростяву і скоріше в сідло…

Вже тягли до машин першу «здобич». За коси волокли якусь жінку — по бур’янах, по грязюці, вона звивалась в руках жандармів і не кричала, а надривно зойкала. Цупили сивочубого діда, очевидно, непритомного, бо він, звісивши голову, мішком волочився за вершником. «Ма-а-амо!» — дибки стало волосся від вереску, що долинув аж із другого кінця села — то був голос самого відчаю.

Льонька почув якийсь шум у дворі Федоренка. Диви!.. Той же вусатий на коні гарцює. Періщить нагаєм пикатого старосту, аж піджак у того тріщить. Примовляє:

— Я те покажу старосту! Я те прикинусь, сволота!

Два жандарми скрутили руки Швайці.

— Пан старший, пан гер! — Федоренко припав до чобіт Лінца. — Я ж свій, я староста… Ось, звольте, бомага… — і староста потряс папірцем. — За що ж мене, га?

Лінц гавкнув на власівця, і вусатий з явним незадоволенням відпустив Федоренка. Такого кабана вполював і маєш — пускай живого.

— Що, і це начальство? — вусатий показав нагаєм на Швайку.

— Хи-хи-хи, — облесливо захихикав староста. («Не повірять, що управитель, ще й мене скрутять»…) — Що ви, пане, що ви? Хи-хи… симулянт.

— Нє, слухайте сюди! — заборсався Швайка; його штовхнули обличчям у калюжу; скільки було старечих сил, вклав він у шийні м’язи, щоб повернути голову набік і глянути на старосту. — Христопродавець ти… іуда… Земля не прийме…

Запольованих стягли докупи і погнали з села.

Чавкали по грязюці розтоптані чуні, цвіркав ніздрюватий сніг під копитами. Важкі, ніби чавунні ноги не слухались Швайку, загрібали крижану воду, грузли. Швайка відчував, як на п’яти йому наступає кінь.

— Шнеллер, шнеллер! — вицьвохкувала нагайка.

Тупа байдужість до себе, до всього на світі скувала його. Перед ним хитнувся вітряк і, роздвоївшись, полетів у провалля; запахло відталим чорноземом і ніби перепрілим гноєм, і ще — тютюнцем. Оце б закурити…

— Вста-а-ать!! Марш!

Аби не зв’язані руки, може, Швайка і встав би. А втім… чи надовго? Закурити б…

— Та-тах!

Коротка черга — і щось пекуче вп’ялося в Швайчине тіло. Закружляли, затанцювали білі метелики, завихрило перед очима… Різкий запах землі, прілого перегною… «Пробач, сира матінко. Даром топтав тебе… Прийми, пригорни свого пасинка»…

— Добривечір, сусіде!

Криворотько. Гриша хотів метнутись в кущі — не встиг. Поліцай прилип до берестка, причаївся; в темряві не видно, де він, а де стовбур дерева.

— Давненько не виділись. Я, Гришо, знав, що ти в селі. Думав, прийдеш, побалакаєм… Сусіди, аякже!.. Хоч би на свято заглянув.

В Грицька від нетерпіння змокріли долоні. Ліда чекає. І хлопці. Опівночі разом — у путь. До фронту… Спитав, аби не мовчати:

— Свято? Яке свято?

— Двадцять третє лютого. Забув? Під Нарвою і Псковом?

— День… армії?

— О, знаєш! Аякже! Така подія… То як — по ковточку? По-сусідськи, га?

«Куди він гне? — силкувався збагнути Грицько. — Може, затягує, своїх очікує? А там — Ліда й хлопці»…

Криворотько по-компанійськи взяв Хмельового під лікоть і повів до своєї хати.

— Ех, Гришо, Гришо! Розумний хлопець, а в людях… ні дідька не розумієшся. Ти бачиш що? — поліцейську форму. А суть?

Криворотько витягнув шию і — впритул щетиною до Гришиної щоки; гіркуватий дух тютюну і ще чогось — холодцю й ніби квашеної капусти — неприємно лоскотав хлопцеві ніздрі.

— Своїх, брате, своїх треба відрізняти, — гаряче, довірливо шепотів Криворотько хлопцеві на вухо. — Хочеш, скажу, і ти ахнеш?

Вони вже були в хаті, за столом. Знайома кімнатка, Лідина: тут стояла етажерка, отам висів портрет Шевченка… Але тхнуло чужим, неприємним… І гостро одгонило квашеною капустою, сморідом мерзлих буряків і самогону. Криворотько лівою рукою подавав тарілки, а правою по-приятельськи підтримував Гришу за лікоть. Хмельовий уперше бачив так близько сусіда, і вразили його не хвороблива, зовсім неприродна видовженість тіла Криворотька, не маленьке плоске обличчя, не вузький курячий лоб, а велика чорна бородавка під оком. Гриша весь час пильнував за нею: коли поліцай жував, бородавка підскакувала, то закриваючи, то відкриваючи око. Чомусь непереборно кортіло відщипнути отой рухливий наростень, бо він, як не дивно, заважав слухати. А Криворотько не вгавав:

— Ти розумний хлопець, помисли: чого поліцай Криворотько в ту ніч — пам’ятаєш, як ви звільнили краснопільських? — кудись щез, мов його й не було. Взяв і покинув комору. І пальцем нікого не зачепив, хоч в управі кишки мені вимотали… Це тобі раз. А друге: чого не було облав на печери? В селі були — німцям поперек горла не станеш, а люди — в норах… Думаєш: дурень поліцай, нічого не знає… Ги-ги, все знає! Ото ж бо й є. Ну, і останнє… Та куди поспішати? Хильнемо! За двадцять третє!

«Хоче, щоб я розпустив язика. Отже, ковток. Тільки до губ і назад… Смикнуть би його за бородавку… Справді, для чого покинув комору? І як вціліли „печерники“, як ми всі вціліли, коли знав — виходить, знав! — поліцай? І богу й чорту служив? Щоб потім, коли наші прийдуть, врятувати шкуру?..»