Таємниця двох океанів - Ткач Д.. Страница 23

Горєлов раптом змовк, наче щось згадавши, і, посміхнувшись, запитав:

— Ага! Скажи, будь ласка, Павлику… Я не звернув тоді уваги і викинув папірець… не пам'ятаєш, що на ньому було написано?

Захоплений якимсь приладом, на якому стрілка швидко і вперто лізла догори, Павлик, не думаючи, відповів:

— Ні, Федоре Михайловичу, не пам'ятаю… Якісь уривки цифр… Я навіть не встиг роздивитися… А чому ця стрілка повзе угору і так швидко?

— Стрілка показує підвищення тиску в цьому балоні — балон, значить, переповнений газом; але зараз інший автоматичний прилад випустить з нього лишок, і до стрілки знову повернеться її спокійний хід.

Так і сталося. Біля приладу з стрілкою, що хвилювалася, спалахнула жовта лампочка, стрілка здригнулася, зупинилася, поповзла назад, потім знову зупинилася і повільно, майже непомітно для ока, знову поповзла вгору.

— Ох і цікаво ж! Машини, немов живі. Самі за собою стежать. Велике спасибі, Федоре Михайловичу! Ви мені дозволите піти? Мені вже давно треба було з'явитися на перев'язку. Арсен Давидович, мабуть, дуже сердиться.

Павлик говорив тепер жваво, упевнено і зовсім не боячись. Справді, чому він досі так соромився Федора Михайловича? Адже він зовсім проста людина! Мовчазний тільки, похмурий. А зараз зовсім навпаки: майже навіть веселий, жартує. І ямі цікаві речі показав, як цікаво пояснив!

Павлик швидко, майже бігом підіймався по гвинтових східцях, але посередині них раптом зупинився, постояв хвилину в нерішучості і скотився назад у генераторний відсік.

З веселим обличчям він біг повз знайомі уже машини. Федір Михайлович так добре пояснює… Чому ж не запитати у нього? Він теж, напевне, буде задоволений. Він так охоче все показав і пояснював…

Горєлов нерухомо стояв перед зачиненою наглухо аркою, опустивши довгі руки, нахмурившись, з очима, спрямованими в одну точку. Дзвінкий Павликів голос і швидкий тупіт його ніг немов повернули Горєлова звідкись здалеку сюди, в яскраво освітлений відсік підводного човна. Він не одразу отямився і в першу мить дивився на збудженого Павлика здивовано.

— Федоре Михайловичу, я згадав. Поясніть мені, будь ласка, що таке «координати»… «точні координати»… Мені дуже цікаво.

Горєлов здригнувся, витер хусткою обличчя і глухо запитав:

— Координати?.. Де тобі зустрілося це слово, Павлику?

— Та в тому ж папірці, який я знайшов у коридорі… Я цього слова не зрозумів, і воно мені запам'яталося. Я хотів було запитати у Цоя, але ви, мабуть, краще поясните…

Горєлов легенько поплескав Павлика по плечу і майже ласкаво посміхнувся:

— Дуже тобі вдячний за довір'я. Приходь, голубчику, коли завгодно і за якими завгодно поясненнями. Завжди до твоїх послуг. А координати… М-м-м… Координати — це такі величини, за допомогою яких в географії або в морській, скажімо, справі визначаються… м-м-м… ну, як тобі сказати? Визначається точне положення якоїсь точки на площині чи в просторі… Ну, ось… Зрозуміло, Павлушо?

Правду кажучи, Павлик не зовсім зрозумів це пояснення, але йому не хотілося признаватися в цьому. Та зрештою, не дуже вже й важливо цілком розуміти це дивне слово.

— Все ясно, Федоре Михайловичу. Велике спасибі! Біжу до Арсена Давидовича. Ну й перепаде ж мені!

Розділ ІХ

В ХАЩІ ВОДОРОСТЕЙ

Величезна черепаха, злякано витріщивши чорні блискучі, як крупні намистини, очі, крутила головою на довгій, витягнутій шиї, пірнала в глибину, кидалася з боку на бік, розпластавши широкі, плоскі, наче весла, ласти, потім птахом злітала вгору.

Радіючи з швидкості і спритності своїх рухів, щасливо сміючись, Павлик носився слідом за черепахою, не відстаючи від неї, то хапаючи її за ласти, то за короткий, товстий і гострий на кінці хвіст, то випереджаючи її, то майже зовсім лягаючи на її горбату тверду спину, всю із овальних, як темні кахлі, щитків.

Навколо шугали синьосмугі лоцмани, строкаті губани і папуги-риби; потворні бички підлітали з дна і падали назад; повільно і в'яло пропливали плямуваті спинороги з твердою крупною лускою і трьома гострими променями на спині; блискавкою проносились чудові золотисті доради. Компанія великих блідобурих морських угрів, звиваючись, просковзнула стороною кудись у своїх справах. На смерть перелякана всім цим, їжак-риба, незграбно працюючи з усіх сил, кинулася вгору і, висунувши над поверхнею води ніс, схожий на хоботок, набрала повітря, роздулася в кулю і перекинулась на спину, виставивши у всі боки, на страх ворогам, свої численні голки. Зграя фізалій, чудових сифонофор, які розкішно виблискували золотистосиніми барвами, оточила Павлика і його черепаху і була в ту ж мить розсіяна їхньою бурхливою метушнею.

Черепаха, нарешті, зовсім очманіла, коли настійливий переслідувач раптом схопив її за хвіст і потяг до темніючої недалеко хащі водоростей. Розкривши свій твердий крючкуватий дзьоб, коричневий і немов полакований, вона з усіх сил загрібала ластами, але нічого не могла зробити. З усією потужністю п'ятдесяти кінських сил, які містилися в його крихітному електромоторі, Павлик тяг черепаху за собою.

Обоє вони ввірвалися в запону водоростей, внісши жах і розгубленість у світ істот, які населяли ці підводні джунглі.

Навколо Павлика і черепахи метнувся рій креветок, рачків, черв'ячків, морських павучків, крабів, що жили на стеблинах водоростей і живилися ними, народжувались на них і на них же помирали. Маленькі і великі риби шмигнули в хащу водоростей, так, що Павлик навіть не встиг роздивитися на них. А втім, йому було не до цього.

Павлик зовсім не передбачав того, що можуть зробити ці тендітні, слизькі, що складаються на дев'яносто процентів з води, рослини, коли вони зустрічаються в такій масі. На п'ятому метрі шляху серед водоростей черепаха накрутила на свої ласти, на хвіст, на шию стільки стеблин і листків, що не могла вже зробити жодного руху. Не в кращому стані був і Павлик. Хоч руки і ноги були в нього порівняно вільнішими, та зате гвинт заплутався у водоростях, і Павлик опинився в такому самому безпорадному стані, як і черепаха. Він кинув свою здобич і спробував дістати руками гвинт, щоб очистити його. Але в металевих рукавах скафандра це було неможливо.

«От неприємність! — подумав він стурбовано. — Сам і не виберусь… Доведеться викликати на допомогу».

І промовив уголос:

— Арсене Давидовичу!

— Що тобі, бічо? Де ти? — почувся у відповідь знайомий голос.

— У мене тут неприємність, Арсене Давидовичу?.. Я потрапив у хащу водоростей, і гвинт заплутався в них. Ось…

– І ти не можеш зрушити з місця?

— Так… І черепаха теж…

— Яка черепаха?

— Велика… така. Я її піймав і тяг до вас…

— Ти збожеволів, бічо! — розсміявся зоолог. — Як ти її тяг?

— За хвіст.

Регіт розлігся з потроєною силою, бо до баритона зоолога приєдналися розкотистий бас Скворешні і тихий сміх Цоя.

— Де ж ти там застряв? — запитав, пересміявшись, зоолог.

— Зовні… з боку океану… зараз же за поворотом. Від вас напрям норд-ост.

— Зрозуміло, — сказав Скворешня. — Яка глибина?

— Сімдесят вісім метрів, — відповів Павлик, глянувши на глибиномір.

— Ну гаразд, бічо. Стій спокійно. Скоро буду біля тебе. Коли скажу, почни пеленгувати.

— Гаразд, Арсене Давидовичу.

Павликові було і смішно і ніяково: люди зайняті важливою справою, а тут доводиться відривати їх. Через дурість. Навіщо було продиратися через водорості, коли можна було обійти їх стороною? Швидше хотілося. А треба було думати! Коли б хоч секунду подумав, зрозумів би, що тут можна так застряти, що й не виберешся.

Павлик подивився на водорості з цікавістю.

Вони стояли навколо нього — прямі, спокійні, сплетені в нездоланні, немов тюремні грати. їхні коричневі, оран-жові, золотистооливкові, круглі стеблини мали на собі довгі, то дрібно зазубрені, то з крупними вирізами листки, зігнуті по довжині, як долоня. Інші стеблини, безлисті, розгалужувались на багато дрібних тоненьких гілочок. І всі були усипані то крупними, то дрібними повітряними бульбочками, які трималися, наче вишні, на тонких черешках. Стеблини і листки були вкриті немовби плямами білого моху. Але Павлик уже знав, що це був не мох, а колонії дивовижних тварин — моховаток, схожих чи то на тонкий мереживний узор, чи на майстерний витвір гравера з слонової кістки.