Вилов бандюг по-науковому - Лапікура Наталя. Страница 3
Від автора: Сучасному молодому читачеві важко навіть уявити собі класичну ситуацію радянського покупця, коли магазини були заповнені товаром, але що-небудь порядне і потрібне щастило дістати або у спекулянтів, або з-під прилавку (знову ж таки, з переплатою). Бо радянська легка промисловість працювала не для споживача, а для плану. А план можна було виконати за допомогою того ж самого дефіциту, який скромно іменувався «товаром підвищеного попиту». У ті роки в Полтавській області в глухому районі місцева торгівля раптом видала аж тисячу процентів плану. «Стахановцям» вручили прапор, хтось навіть одержав орден, а потім з'ясувалося: через чиюсь описку в центрі до району замість двох машин горілки привезли аж два вагони оковитої. Народ і це подужав!
А щодо виробів зі шкіри та хутра, то вони в Радянському Союзі вважалися супердефіцитом і розподілялися виключно серед найвищої номенклатури та їх родичів. Пригадую, якось втрапив я по рознарядці імітувати згорьовану громадськість на похоронах одного з українських радянських керівників. Була така народна забава — піввідгула за похорони, повний відгул за першотравневу демонстрацію. Так от, покійника виклали у Жовтневому палаці культури, де він за життя не був, здається, жодного разу. Та головне не це, а добрий батальйон близьких і рідних небіжчика. Вони сиділи навколо труни, вбрані, наче близнюки, в однакові французькі шкіряні реглани. І притискали до грудей шапки з пижика. А жіночки були ще й в італійських дефіцитних чоботях на товстій світлій підошві «манна каша». І весь оцей дефіцит лише підкреслював одну-єдину думку, виразно прописану у кожного на лобі: «Що ж ми тепер будемо носити?».
Олекса Сирота:
Назавтра Старий заловив мене на недозволеному. Я стояв посеред свого кабінету і тренувався швидко вихоплювати з-під пахви пістолет і прицілюватися в уявного бандюгу. Загалом, такі вправи у нашій Управі не лише не заборонялися, а й заохочувалися. За однією маленькою різницею. Я підвищував свою професійну майстерність, прицілюючись не у стандартну мішень, а в портрет Леоніда Ілліча Брежнєва, зодягненого у маршальський мундир. Свого часу цю «парсуну» роботи якогось народного художника з вірменським прізвищем приніс і особисто причепив мені на стіну придуркуватий замполіт зі словами: «Хай вам буде соромно перед партією, товаришу Сирота!».
Так от, вихопив я черговий раз пістолет (магазин з патронами, звичайно, лежав у сейфі), стрімко обома руками зафіксував його на лінії «око-ствол-ціль» і вже збирався клацнути бойком всуху, коли за спиною рипнули двері. Я механічно, не опускаючи зброю, як вовк, усім корпусом — обернувся на звук. Двері миттю і з гуркотом зачинилися, потім тихенько прочинилися на кілька сантиметрів і в щілину встромився чийсь потужний кулак. За мить добірний партизанський мат із того боку уточнив, хто він. І хто я.
Коли Старий наважився увійти, пістолет уже спочивав у кобурі, а я сидів за столом і незворушно, з олівцем у руках читав свіжий номер журналу «Радянський міліціонер». Мій безпосередній начальник оглянув інтер'єр кабінету так, наче бачив його вперше в житті, потім відхилив полу мого піджака, тицьнув пальцем у порожній отвір у рукоятці пістолета аби переконатися, що він справді розряджений і зітхнув так гірко, аж зашелестіли сторінки журналу.
— Слухай, ти, жертва важкого повоєнного дитинства. Знову клацав? Макаренка на тебе немає. Як уже руки сверблять, купи у «Дитячому світі» пугача, ящик пістонів і бабахай собі, доки не очманієш. Але вдома. І на кухні, а ще краще — у нужнику. Бо доклацаєшся. Знав я одного такого, на тебе схожого, — після війни. Так він доклацався. Прострелив собі галіфе, а своїй коханці — дупу.
— Це часом не наш замполіт був?
— Ні, наше ляпало тоді ще з бузинової цвиркалки у себе в селі курчат обливало. А то мій одноліток був. Але все одно — дурень.
Я нагострив вуха і попросив:
— Товаришу підполковник, у деталях, будь ласка.
— Іншим разом, салага. Підрости. Бо якщо у деталях, то ти стільки не вип'єш.
Від автора: Старий і справді розповів згодом Олексі цю абсолютно неймовірну і водночас стовідсотково правдиву історію нещасливого флірту повоєнного капітана міліції з генеральською дружиною. Олекса, у свою чергу, довго дражнив мене обіцянкою якось переповісти, але витрусити подробиці мені вдалося лише після привезеної мною з відрядження пляшки «ризького бальзаму». Знаєте — воно того вартувало.
Олекса Сирота:
Старий пройшов до вікна, відчинив кватирку і забрав у мене журнал:
— А до речі, Робін Гуде, як там справи з дублянками?
— Справи? Вивчаю.
— Ну-ну! Поспішай, бо погода підпирає. З понеділка обіцяли заморозки на грунті, а наприкінці тижня і морозець у повітрі. Саме час пофраєритися у хутряному імпорті перед іншими жлобихами. А відтак — і сірі вовчики повиповзають (тьху-тьху-тьху, аби не наврочити!). Працюй.
Перед тим, як вийти, Старий влучним щиглем спровадив недопалок у відчинену кватирку. Я, до речі, кілька разів намагався зробити те ж саме — не вийшло. Двічі пропалив штору, а від третього — рикошетом у куток — зайнялася корзина зі сміттям.
Знав би де впасти — соломки підстелив би. Аби наше «тьху-тьху» допомагало, плювалися б ми всім розшуком з ранку до вечора. Першу модницю пограбували ще до заморозків на грунті. Як завжди, інформацію в Управі одержали із запізненням. Знову підклали свиню пінкертони з райвідділу. Подали у зведенні цю історію як факт «насильницького викрадення сумки господарської з харчовими продуктами та деяких особистих речей у громадянки Н.».
Пояснюю для особливо нетямущих: кожен факт пограбування негайно подавався на саму гору, на Богомольця, у зведення міністру. І відповідно, з гори всім врізали. А «насильницьке викрадення» — це з одного боку наче й те саме, а з іншого боку — не те. Скажімо, заґавилася тьотя — і у неї сумку з рук висмикнули. А щодо особистих речей, то без суттєвого уточнення: «здерли дублянку вартістю тисячу крб.» усе це виглядало зовсім безневинно. Ну подумаєш — може, ті особисті речі у вигляді пари колготок лежали у сумці з трьомастами грамами вареної ковбаси. Такий епізод взагалі уваги не вартий, тому подається лише в міську Управу — і то в загальному зведенні, під грифом «для ознайомлення».
До того ж, діялося це на Оболоні, котра, як відомо, являла собою суцільний Вавілон після падіння горезвісної вежі: ні тобі магазинів, ні тобі світла на вулицях, ні тобі порядку, ні тобі транспорту нормального. Одне щастя — нові квартири, щоправда, без гарячої води, з гнилою столяркою, перекошеними вікнами, дверима, що вилітають від могутнього чхання в коридорі, — але все те дрібниці. Бо головне — квартира, на яку радянська людина чекає в середньому двадцять років.
І ще одна, суто міліцейська особливість таких от районів. Вони забезпечують для всього міста основну статистику по квартирним крадіжкам. І це природно. Доки сусіди один з одним познайомляться, доки замки і двері поміняють, злодюги пошарудять. Але начальство наше всієї цієї об'єктивності не сприймало і довбало з однаковою енергією що печерських ментів, що оболонських. Тому філологічні тонкощі наших колег ми розшифрували лише після третього епізоду. Та й то — через те, що третя потерпіла прорвалася до нашого Генерала і влаштувала йому бучу. Чергового на вході перевели постовим на ту ж таки Оболонь, але громадянку довелося прийняти, вислухати, а потім вхопитися за голову. Бо насправді, виявляється, не якісь там «ближче не встановлені одинаки чоловічої статі без особливих прикмет» вихоплювали у роззяв господарські сумки. Жінок стовідсотково грабувала організована злочинна група і то в спосіб, досі Київському кримінальному розшуку не відомий.
Надвечір, коли вже хороший присмерк і горять ліхтарі, жінці у дублянці перепиняли дорогу двоє молодиків. Жертва ще не встигала зорієнтуватися, Як хтось ззаду затискував їй рота і носа шматком матерії, просякнутої ефіром. Бідолаха вирубалася не стільки від наркозу, скільки з переляку, і її без усякого опору звільняли від хутродефіциту і принагідно (але не обов'язково) прихоплювали сумку з документами, грішми, продуктами. Як ви розумієте, у дублянках шпацирували не змащувальниці буксів зі станції «Київ-Товарна», а значить — гаманці були пухкенькі. Грабіжники з чималим уловом зникали так само несподівано, як і з'являлися.