Комісар Мегре і Кіціус - Лапікура Валерій. Страница 10

Одного вечора, коли я запрацювався, підшиваючи черговий стос відповідей на запити, під моїм вікном раптом почувся брязкіт металу об асфальт і характерне сопіння. Звідки у нас коні, та ще й під Управою? Визирнув у вікно — і закляк. Виявляється, це був не кінь, а двометровий міліцейський сержант, котрий кресав металевими набійками каблуків так, що іскри сипалися, і при цьому важко зітхав.

Я зачинив сейф і кабінет, вийшов на вулицю і гукнув цього жеребчика з личками. Сержант виявився надзвичайно симпатичним створінням природи з глухого села за Чорнобилем. Рідний дядько прилаштував дитинку в міліцію, аби її не споїли місцеві хулігани. А зітхав юний велетень тому, що його перевели до нас із дуже гонорового і затишного посту. Щоправда, прослужив він там усього півдня, але гіркоти образи це не зменшувало.

Після курсів цього Івасика-Телесика призначили в охорону Держтелерадіокомітету на Хрещатику, 26. Там його спочатку підняли на глум, коли він зажадав перепустку у діда Панаса. Старий Вескляров, людина благодушна, спершу перепитав: що-що? Бо у нього перепустку вже років десять, як не вимагали. Коли ж зрозумів, що йому не почулося, так само лагідно, як і в «На добраніч, діти» вимовив: «Добре, синку, покажу я тобі перепустку…». Напарник сержанта, ледве стримуючи сміх, потяг його за рукав, мовляв: облиш, але коли той бовкнув: «А хто це?», навпіл від сміху склався не лише напарник, а й випадкові свідки. Невесело було лише сержантикові, хоча він і не здогадувався, що головна халепа чекає на його попереду.

Зранку на інструктажі всю охорону Держтелерадіо суворо попередили не пускати до цієї важливої ідеологічної установи жінок у брюках. Бо саме пішла з Заходу така мода, а проти неї — відповідна інструкція з ЦК. От наша «дитинка» слухняно брала під козирок і перепиняла всіх модниць геніальною фразою: «У штанях ніззя!».

Все закінчилося, коли прийшла чи то на зйомки, чи то у справах ще одна загальна київська улюблениця — Адель Миколаївна Роговцева, прима Російської драми. У розкішному імпортному брючному костюмі, привезеному з гастролей, вона виглядала, як лялечка. Але сержантик зациклився на головному: баба у штанях. Він навис над нею, козирнув і вимовив свою сакраментальну формулу стосовно «ніззя!»

Вочевидь, і у славетної актриси того ранку було щось зі слухом, бо і вона перепитала:

— У чому «ніззя»?

Сержант радісно повторив:

— У штанях ніззя!

— Так зніміть свої! — миттю зреагувала Адель Миколаївна, обійшла остовпілого постового і рушила одразу до кабінету Голови. З обіду на вході стояв уже інший постовий.

Я вислухав цю сумну історію і як міг втішив дитя поліської природи, на той час ще не спотвореної мирним атомом:

— Вважай, що тобі пощастило, хлопче. Чого б ти там досяг, на своєму Хрещатику? Стояв би там до сивого волосся і щодня б тебе якась зараза на кпини брала. А в нас помаршируєш перед входом, дивись — начальство помітить, всередину забере. Ще й старшину дадуть.

— А ви самі де тут служите?

— У карному розшуку.

— Ой, а можна мені до вас? Я все робитиму, тільки візьміть. Я сильний… Я в селі об заклад трактор «Білорусь» перевертав, а потім назад на колеса ставив.

— Унікальні здібності, — погодився я, — але чого в карний розшук? Міг би в ДАІ, там спокійніше. І щодня хоч троячка, та капає.

— Ні, знаєте, от мені дуже хочеться, щоб фабрику Карла Маркса обікрали, і ви мене з собою взяли.

— Тю на тебе, ще наврочиш! А чого раптом Карла Маркса? Цукерок на дурняк наїстися?

— Ну, не без того, — соромливо визнав любитель солодкого, — а головне, може хоч там побачу, як у подушечки повидло запихають. Бо кого не спитаю — ніхто не знає, тільки сміються.

— То це тобі не до нас у розшук, а в обехаесес треба. Ми крадіжками не займаємося. Це якби директора фабрики вбили, чи у крайньому випадку якусь апаратницю зґвалтували… тьху-тьху-тьху, щоб не наврочити.

Я тоді теж ледь стримував сміх, але за кілька днів спіймав себе на тому, що ламаю голову над питанням, яке абсолютно не стосується до мого розслідування: як же в ті кляті подушечки повидло запихають? От уже справді — тьху!

Олекса Сирота:

Я послухався поради Старого і продовжував активно поповнювати теку з офіційною версією. Крім протоколів огляду місця події, основний її зміст поки що складали відповіді на численні запити та протоколи допитів кількох київських «домушників», які згідно з офіційною версією «злодійського» відділу, покінчили зі своїм кримінальним минулим. Нічого цікавого:

— громадянина Н. на прізвисько Кіціус знав виключно наочно по спільній відсидці в зоні;

— жодних контактів після колонії у мене з ним не було;

— жодної інформації про характер його злочинної діяльності на час після відбуття покарання не маю;

— нічого спільного з громадянином H. y нас не могло бути, оскільки я брав квартири, висаджуючи двері (варіант — підбираючи ключі), а він «працював» через кватирку;

— про факт смерті громадянина Н. я дізнався від працівників міліції, які викликали мене для допиту;

— з моїх слів записано правильно.

Водночас потихеньку поповнювалася і друга тека. Прибув акт судмедекспертизи. Кіціуса справді сильно вдарили межи очі, але причиною смерті було не це. І навіть не удар потилицею об підлогу від падіння. Кіціуса задушили голіруч із такою силою, що переламали шийні хребці. Тому експерт зі спокійною совістю написав, що вбивця Кіціуса, найвірогідніше, чоловічої статі. Ні, враховуючи вутлу конституцію злодія, придушити його могла і яка-небудь грім-баба, скажімо, продавщиця з овочевого, котра ящики з цибулею кидає, як коробочки цукерок. Але запакувати труп до мішка, винести його на вулицю, завантажити у багажник автомобіля, проїхати містом, а головне, підкинути його мало не під самі двері Управи, — то, погодьтеся, заняття для мужчини.

Експертиза одягу Кіціуса все ще не надійшла.

Я не витримав і пішов до ентевешників.

— Алло, що таке, хлопці? Хто сьогодні вперся поза чергою?

— Пробач, Сирота, але тут накрили великий підпільний пошивочний цех. Жіночі брючні костюми шили. Під Італію. Так начальство трусить, аби ми встановили, з якого виробництва «тіньовики» крали матерію.

— А якщо з самої Італії?

— Ну, знаєш! Давай ми тобі краще анекдот розкажемо.

— З паршивої вівці хоч анекдот. Давайте.

— Розмовляють два грузини. Чи азербайджанці…

— А може, вірмени?

— Не перебивай, бо забуду. Так от, один каже: купи у мене завод. Хороший завод, обладнання нове, постачальники надійні, збут налагоджений. Задешево віддам. Всього за два мільйони. А другий дивується: чого так задешево? — Гроші потрібні, каже перший. Обком хочу купити.

— Дуже смішно. А ще смішніше буде, як я цей анекдот задешево продам замполіту. З посиланням на першоджерело.

— Сирота, не бери на пушку.

— Продам! Якщо завтра не зробите експертизу Кіціусового шмаття.

— Сирота, це шантаж!.. Післязавтра.

— Тоді разом із експертизою мішка.

— За горлянку хапаєш?

— Ага! Якщо сьогодні я не візьму за горлянку вас, завтра мене самого візьмуть за… самі знаєте, за що.

— Сирота, давай поговоримо, як нормальні люди. Тобі що, так залежить на цій експертизі? Оперативних розробок не вистачає? Там же — ані крові, ані сперми: сама пилюка. А ти знаєш, скільки з нею метушні, з цією пилюкою? Я і так уже до знайомих фізиків у Академію наук бігаю. Бо наш електронний мікроскоп або зайнятий, або в наладці.

— Та я що? Хіба не розумію? Це мене комісар Мегре накрутив.

— У якому напрямі?

— У напрямі свіжого журналу «Огонек». Нова публікація. Там ситуація схожа. І от французька експертиза знаходить на одязі вбитого кілька волосинок якогось екзотичного звіра. А комісар Мегре швиденько встановлює, який саме паризький кушнір пошив зі шкіри цього звіра кілька накидок для особливої моделі спортивного лімузина з відкритим верхом. Це аби водій і пасажир не мерзли у холодну пору і на великій швидкості. Автомобілів таких на всю столицю Франції було аж чотири штуки.