Комісар Мегре і Кіціус - Лапікура Валерій. Страница 17

— Добре, Сирота, знайдемо ми тобі, звідки мішок, а що далі? Покажеш ти його власнику, а він у відповідь: ой, спасибі, що знайшли, у мене його пару місяців тому цигани з багажника поцупили. Разом із запасним скатом.

— А може, то взагалі не його машина і мішок не його?

Я мусив погодитися, що одна справа — задушити людину, а інша — отак нахабно нам же її і підкинути. Вбивство, навіть у стані афекту, — це вам не яблука з колгоспного саду красти. Такого підозрюваного мішком з-за рогу не приб'єш. А сполохати дуже легко. Тому я попросив хлопців обмежити свої пошуки складом автопостачу. Головне — дізнатися, на яку базу він потрапив, а там уже я попрацюю.

Наприкінці я не втримався, аби їх ще раз не ущипнути.

— Тепер, коли ви всі «висяки» позакривали і у вас багато вільного часу, пропагуйте фелінофілію.

— Чого? — хором здивувалася «злодійська» бригада.

— Любов до кицьок. Виключно надійний захист боротьби з такими, як Кіціус. Хоча — таких, як Кіціус, більше не буде. У нових будинках до кватирок не дістанешся.

— Знаємо, знаємо, ти вже казав. Карнизів немає… тебе вже на цьому заклинило.

— З критикою згоден. А ще — нате вам вашу цидулку і перепишіть її нормально. Мене цікавлять тільки ті обікрадені квартири, де стовідсотково почерк Кіціуса. Ніч, карнизи…

— Сирота, ти нас уже задовбав своїми карнизами. Іди працюй і нам не заважай. Для тебе ж старатимемось!

Тепер, коли у мене були розв'язані руки, я міг впритул взятися за слідчий експеримент із машинами. Ідея була простою, як усе геніальне. Перекрити вулицю зранку на півгодини, попросити музиканта полежати у ліжку в своїй кімнаті, не встаючи до вікна, а потім по черзі проганяти повз будинок машини різних марок. Їх послідовність знаємо тільки ми. Машини мають під'їжджати, гальмувати, вимикати двигун. Водій вийде, відкриє багажник, закриє, знову сяде в машину, заведе і поїде вниз, до площі Ленінського комсомолу (тепер знову Європейська — авт.). Музикант каже нам, яка це, на його слух, машина. А ми фіксуємо все, як слід — під протокол.

Старий схвалив мій план без жодного зауваження. А Генерал взагалі пройнявся моїм ентузіазмом:

— Ти, Сирота, у нас новатор. Такий слідчий експеримент — це розмах, це сучасно! Досить уже висолопивши язики вулицями бігати. Сьогодні ж ми твій план узгодимо з відповідними підрозділами і даішників максимально залучимо, хай вчаться! Увечері проганяємо експеримент за столом у кабінеті, а завтра зранку — на вулиці.

Після наради Старий пішов не до себе, а разом зі мною у мій закапелочок. Схоже, що у нього був кепський настрій і потреба виговоритися.

— Все, Сирота, зовсім Каштанка старенькою стала. Мишей не ловить, пора втопити…

— Дозвольте уточнити. Втопили не Каштанку, а Муму. І не за мишей, а за те, що зайве гавкала. Тому за цієї аналогією слід утопити одну лягаву сироту.

— Яка різниця, кого і за що втопити? Головне, Сирота, що перевелися блатні — перевелись і сискарі. Після війни — ото була робота! Банди ходили — що твоя штрафна рота. До зубів озброєні, до людей люті: парабелума під носа, ножа під ребро. За звичайний годинник (навіть не золотий) убити могли. У кожному кварталі — злодійська «малина», барига на баризі сидів — півбазару краденим торгувало, аж гай шумів! А ми, міліція? Двадцять чотири години на добу опізнавали, хапали, брали, стріляли, самі діставали добряче. Повіриш — часом уб'ють мента, а нам і пом'янути нема коли.

А тепер? Навіть таких, як Кіціус, уже нема. Скоро з усієї міліції залишиться автоінспекція, патрульна служба і ті, що цеховиків та спекулянтів трусять. Валютників у нас Контора забрала, всі важкі злочини прокуратура пасе. Знаєш, який відділ після війни найголовнішим був? По боротьбі з бандитизмом! Я у ньому починав, я ж його і розформовував, бо де зараз ті бандити? Отак і з карним розшуком буде. Хіба я не правий? Уся злочинність по підвалах розбіглась — імпорт клепає. Дев'ятсот дев'яносто дев'ять із тисячі вбивств — на побутовому грунті. Що нам залишиться? Профілактика малолітніх, та й ту скоро або комсомол, або профспілки заберуть. Боюсь, доживу до того часу, коли сискарі з усякої дрібноти почнуть троячки стріляти, як даішники.

— Так це ж добре, товаришу підполковник!

— Кому весілля, а курці — смерть, Сирота. Ти ще не знаєш, що це таке — бути нікому не потрібним.

Олекса Сирота:

Справа Кіціуса нарешті вийшла на фінішну пряму. Начальник «злодійської» бригади вже увечері приніс мені адресу тієї автобази, на яку розподілили зі складу мішок.

Ще не читаючи, я зрадів:

— Ні, все ж таки радянська планова економіка має свої переваги! Побігали б ми за таким мішечком у Чікагщині, Детройтщині чи на Вінніпегщині.

— Не розганяйся, Сирота. Спочатку подивися, що це за автобаза.

Я подивився:

— Так! Воістину сказано: не кажи гоп, навіть якщо ти перескочив. Спершу подивись, у що ти вскочив.

— Ти ще просив адреси, по яких насправді працював Кіціус. Тримай. Ти був правий, він справді брав по кілька квартир в одному будинку.

— Згадала баба, як дівкою була. Ти скільки років у бригаді? Десять? І п'ять начальником? Ну й довго ж до тебе доходило. Це ж і є Кіціусів почерк.

— Я не про це, Сирота. Якщо Кіціус востаннє взяв лише одну квартиру в будинку, то його там же, за другим разом і прилапали на гарячому! Подивись у кінець списку. Здається, тобі знову не пощастило, як із тією автобазою.

Колега поклав переді мною листочок із такою обережністю, наче це була телеграма про передчасну смерть когось із близьких, а може, й про мою власну. Я глянув на останній рядочок… Колега був підкреслено люб'язний…

— Сирота, може ще щось треба? То ти кажи.

— Спасибі, сам впораюся. Мило у мене є, он на шафі лежить. Мотузку на складі випишу. Хоча ноги у мене дрижать, але на табуретку якось видерусь без сторонньої допомоги. Мою кобуру віддасте практикантові, хай бавиться. Борги візьмете з замполіта. На похороні гратимете виключно «собачий вальс» в обробці для духового оркестру. Хай народ знає, що ховають лягавого.

— Що, справді так кепсько?

— Чому ж? Буває і гірше. Наприклад, якщо з'ясується, що цей злодій заліз до квартири Ве-Ве.

— Тоді б не його вбили, а всій нашій бригаді капець був би. Знаєш що, Сирота? Пішли вип'ємо. Я ж тобі пляшку винен… а там далі якось легше стане. Я з цим будинком теж одного разу вляпався. Дзвонять увечері: терміново приїздіть, зникли фамільні коштовності. Унікальні, старовинні! Ми кулею туди, а там внизу біля парадного вже стоїть товариш. Морда знайома — у президіях сидить. Хоч і не в центрі, але в першому ряду. І наказує товаришам міліціонерам повертати голоблі, бо це, мовляв, діти бавляться. Я, каже, вже вашому генералу подзвонив і все пояснив. Бо які у нас фамільні коштовності? Я сам із села, від батьків нічого, окрім гною, не успадкував. Ми під козирок — і назад, на Богдана. А там уже перед головним входом Генерал стоїть з отакенною клізмою… чого, кретини, розігналися? До мене спочатку треба було зайти по консультацію. Сказано вам — діти бавилися! Аякже, діти! Я ж добре пам'ятаю, що голос був — дорослої жінки.

— А плівку з чергової частини прослухали?

— Той запис, як ти здогадуєшся, Сирота, один телепень якось цілком випадково стер ще до нашого повернення. Ну то що?

— Спасибі за співчуття, пропозиція приймається. Врешті-решт, чого це я собі ціну набиваю?

А може, мішка взяв не той водій, що «Чайку» водить, а той, що на «москвичику» типу пиріжковоз до буфету на Орджонікідзе свіжі пончики притарабанює. А я на себе страху наганяю — чекістський гараж, чекістський гараж… ходімо, доки ти не передумав.