Комісар Мегре і Кіціус - Лапікура Валерій. Страница 2

— От ти мені скажи, хто був першим вітчизняним дисидентом?

— Згідно із законами асоціативного мислення, товаришу старший інспектор, у тебе, напевне, знову неприємності з Конторою?

— Не викручуйся, відповідай на запитання.

— Або Синявський з Даніелем, або племінник Єсеніна, як його?… Вольпін, здається. Їх Микита Сергійович чи то в шістдесят першому, чи в шістдесят другому посадив. От тільки не пам'ятаю, кого раніше.

— Я ж тебе, журналюга мій ерудований, не про радянського, а про вітчизняного запитав. Ним був якраз Чернишевський. Микола Гаврилович. А що тепер скажуть твої закони асоціативного мислення?

— Зараз, Олексо, зараз. Так, Чернишевський теж, як і ти, час від часу наскакував на державний устрій.

— Сказав же тобі — холодно.

— Добре, він донаскакувався, що його запроторили до Петропавлівки. Фортецю маю на увазі. А потім загнали до Сибіру.

— Стосовно Петропавлівки вже тепліше, а Сибір — зовсім холодно, пробач за каламбур.

— Сирота, ти садюга. Я від твого еМ-Ге Чернишевського в Університеті ледь не посивів. Більшої нудоти, ніж його роман «Что делать?», світ не бачив.

— Гріх тобі, друже, так казати про улюблену книгу вождя світового пролетаріату. А взагалі — вам саме пощастило. Бо я на своєму факультеті мусив ще й філософські праці цього полум'яного революціонера конспектувати.

— І як?

— Тобі в дитинстві цитварне сім'я від глистів давали? Приблизно те ж саме. Ну, давай, асоціатор, поворуши звивинами.

— Єсть, громадянин «начальнику! Чернишевський. «Что делать?» він пописував у камері Петропавлівки в очікуванні етапу… Петропавлівки… ось звідки по-батькові головної героїні. Віра Павлівна, котрій увесь час снилося світле майбутнє. Так, вгадав! У Віри Павлівни з роману є подвійна тезка, котра варить каву в кондитерській на другому поверсі «Дієти».

— Нарешті допетрав. У нашої Віри Павлівни твій колега Олег Бай щоранку запитує, що їй снилося. І вона чесно розповідає, не підозрюючи про жодні натяки на еМ-Ге Чернишевського, свою літературну тезку та сни цієї фригідки, які ми мусили штудіювати в обов'язковому порядку. Не інакше, як прогулювала уроки російської літератури у своїй дуже середній школі. Або просто проспала… Щаслива людина!

— То це ти мене кличеш на каву в «Дієту»? Так би одразу й казав.

— Одразу було б нецікаво.

А от завдяки іншій Вірі Павлівні, яка у семидесяті роки минулого століття варила для нашої компанії каву на другому поверсі дієтичного гастроному, що був на Хрещатику поряд із магазином «Мистецтво», я дізнався від Олекси неймовірну історію, описати яку і Сименон не посоромився б.

Як правило, я намагаюся встромлятися зі своєю баньочкою на дьоготь у спогади мого друга, коли це конче потрібно, і бути при цьому максимально лаконічним. Але не завжди вдається. Так і зараз — обставини того ранку, коли ми розігналися на каву в «Дієту», вимагають супердокладного опису. Отож…

Дієтичний гастроном побудували одразу після війни у цокольному поверсі Міністерства сільського господарства. Потім, на самому початку семидесятих, чиясь розумна голова слушно вирішила, що відстань у шість метрів від підлоги до стелі магазину — то завелика розкіш. Можна сказати, архітектурна надмірність, у принципі — неприпустима у радянському будівництві. У гастрономі швиденько зробили капремонт, і він став двоповерховим. Нагорі продавали торти, а в кутку весело сичав один із перших у Києві угорських автоматів для варіння кави. Стіни були прикрашені двома виразними табличками. Перша повідомляла, що тут «Відділ відпускання кондвиробів у руки», друга — над кавоваркою — запрошувала до «Відділу вдоволення покупців на місці». Трошки нижче на шматку коробки від торта рукою Віри Павлівни було надряпане суттєве уточнення: «Покупці вдовольняються стоячи» — і велика пляма від крему замість печатки.

Ходили чутки, що спочатку у кавовому закутку стояли два-три справжні столики з пластиковими стільчиками. Потім хтось із міського партійного керівництва, зобачивши таке неподобство, буркнув: «Нічого розсиджуватися, у нас не Париж. Хай працюють». Столики-стільчики забрали, замінивши двома незугарними високими стійками зі зварного металевого прокату.

Тільки-но ми з Олексою піднялися сходами нагору, я одразу відчув якусь недобру зміну в атмосфері. Ні, народ не бився за київські торти, бо їх ще не привезли. Зате біля кавового «експресу» вишикувалася незвично довжелезна черга. А сичання кавоварки час від часу перекривали обурливі вигуки Віри Павлівни. І це теж було нехарактерно.

Ми прилаштувалися у хвіст черги і набралися терпіння.

— Слухай, Олексо, може, ти знаєш, чому київські торти завжди привозять у різний час? Люди мусять стовбичити по півдня.

— Якби в один час, то було б нецікаво. А потім — Віра Павлівна не мала би виторгу. А так потиняєшся кілька годин з кутка в куток, зголоднієш, візьмеш кави, шмат некиївського торта… і тобі полегшало, і план не горить.

Скільки я себе пам'ятаю в радянські часи, київська харчова промисловість виробляла аж три види тортів: бісквітний у кількох варіантах (з різними назвами, але одним смаком), празький і київський. Трохи згодом ще виринув «Космос», але він не робив погоди.

Три сорти можна було більш-менш вільно купити і цілими, і в нарізаному вигляді, а от київський!., цей шедевр кондитерської фабрики імені ще одного улюбленого письменника Ве-І Леніна — німецького єврея Карла Маркса — вважався таким же символом Радянської України, як горілка з перцем, київське «Динамо» і печена домашня ковбаса у полив'яних горщечках. І за цим престижним дефіцитом треба було добряче попобігати без будь-якої гарантії на успіх. Київські торти зі стилізованою гілочкою каштана на коробці не продавали, а, як тоді казали, «викидали» на прилавок. І їх не купували, а розмітали за кільканадцять хвилин під крики, лайки і вереск напівзадушених і відтоптаних… а потім, звичайно, можна було відповзти вбік, тримаючи коробку в зубах і випити у Віри Павлівни каву звичайну за сім копійок, або подвійну за чотирнадцять плюс по копійці за шматочок рафінаду. А щоби зовсім підсолодити життя, до кави зазвичай брали ще й одну восьму торта — порцію приблизно вагою сто двадцять грамів. Я спеціально наголошую на цій суттєвій подробиці, бо саме вона спричинила баталію, яка вибухнула у нас на очах за кілька хвилин потому, як ми зайняли чергу в «Дієті».

— Не знаю, як ти, — сказав Олекса, — але я часом нашій Вірі Павлівні заздрю.

— Сирота, що за достоєвщина? Може, ти ще на ній одружишся, як Раскольніков на Сонечці Мармеладовій?

— Стосовно загсу, то не вийде. У мене на дорогу до нього чомусь завжди не вистачає рівно однієї доби. А чому заздрю? Розумієш, на відміну від своєї літературної тезки, наша Віра Павлівна знає, що робити — варити каву, нарізати і відпускати торти, одержувати гроші і давати здачу. А також обслуговувати поза чергою тебе, мене і Олега Бая (на той час О. С. Бай працював журналістом. Зараз він — генеральний консул України десь у Середній Азії — авт.). А головне, у школі радянської торгівлі не викладають ані Чернишевського, ані його спадкоємців.

— Але сьогодні, здається, поза чергою не вийде.

— Погода нельотна. Напевне, хтось нашій Вірочці добряче настрій зіпсував. О Господи, а це ще що таке?

І справді дивина: коло Віри Павлівни стояли ваги. Вона довго зважувала на них кожен шматочок торта, потім клацала на рахівниці, тупо дивилася на кісточки «радянського комп'ютера», хапала олівець і гарячково починала щось ділити та множити на клаптику картону. Її хронічно бадьорий настрій кудись зник, і час від часу Віра Павлівна навіть когось обгавкувала. Сирота відловив за рукав молоденьку прибиральницю і суворо запитав: