Комісар Мегре і Кіціус - Лапікура Валерій. Страница 21

Я, не поспішаючи, перепитав у затриманого всі його анкетні дані і акуратно їх записав. Потім відклав бланк допиту вбік і сказав:

— Мене цікавить абсолютно безневинна інформація виробничого характеру. Я її від вас одержую — і ви під'їжджаєте під саму хату на службовій машині. Захочете — висадимо за квартал.

— Будь ласка, товаришу… е-е-е…

— Сирота я. Прізвище у мене таке. Можна «товариш капітан».

— Товаришу Сирота, ви маєте уявлення про характер моєї роботи? Точніше, про характер мого підприємства?

— У загальних рисах.

— Так от, я б із задоволенням допоміг вам, але не маю права давати вам будь-яку виробничу інформацію без згоди дирекції. Більше того, навіть якщо мене лише оштрафують за неправильний перехід вулиці, я зобов'язаний негайно написати письмове пояснення у наш відділ режиму. А до речі, що вас цікавить?

— Так, дрібничка. Наприклад, де перебувала конкретна автомашина та її водій конкретного дня у конкретний відрізок часу.

— Нічого собі — дрібничка! Це ж засекречена інформація. Ви знаєте, що вам, товаришу Сирота, може бути за таку форму цікавості?

— Пробачте, я забув, яка у вас освіта?

— Вища технічна, товаришу капітан. Київський автодорожній, щоправда, заочний. Без відриву. А що?

— Та так, здалося, що юридичний стаціонар.

І тут в акцію, як і було домовлено, вперше втрутився двометровий любитель солодкого:

— Товаришу капітан, а коли ми його бити будемо? Він же з вас знущається!

Диспетчер вкрився холодним потом. А я почав гратися у доброго слідчого.

— Тобі б усе бити, бити… ми ще за того, минулого і досі не відписалися. Ти краще руку поміняй, а то синяк на долоні наб'єш.

І до затриманого:

— Ви вже його вибачте. Що поробиш. Коли всі розумні йдуть в автодорожній. А ми мусимо брати отаких. Його з боксерської секції вигнали за те, що міру удару не знав. Грушу казенну порвав.

— Я розумію, товаришу Сирота, що вам, напевне, багато важить ця інформація, але ж зрозумійте і ви мене. Тут не те що роботу, а й київську прописку втратиш, як бовкнеш зайве. Я ж підписку давав стосовно службової інформації. І потім, режимники у нас такі — ну наскрізь бачать!

— Мені й справді багато важить. І не тільки мені. Машина, яка нас цікавить, та її водій мають відношення до вбивства. А це розстрільна стаття, як вам відомо. І в даному випадку відмова співпраці зі слідством може бути розцінена, як спроба приховати злочинця од відповідальності перед законом. А це тягне на співучасть.

На останньому моєму слові сержант так ляпнув себе кулаком по долоні, що з шафи попадали підшивки журналу «Радянський міліціонер» за п'ятирічку. Диспетчер не те що здригнувся — підскочив!

— Я ж казав — ви його вибачайте, йому б тільки врізати, влиндити, хліборізку начистити. Інших текстів від нього не діждешся.

Треба віддати належне моєму співрозмовнику. Він досить швидко взяв себе в руки:

— Ви помиляєтеся, товаришу капітан, я нікого не покриваю. І навіть не відмовляюсь від дачі показань. Просто я вимагаю…

Сержант різко встав і навис над столом.

— …щоб усе відбувалося у чіткій відповідності з нашими службовими інструкціями. Ви пишете запит, одержуєте дозвіл, викликаєте мене повісткою. І я під протокол повідомлю все, що вас цікавить.

Ну що ж — доведеться міняти платівку.

— Слухай, ти, любитель інструкцій. Ти ж прекрасно знаєш, що твоя установа пошле мене разом з моїм запитом у найглибшу… вихлопну трубу. І дідька лисого я про щось дізнаюсь взагалі. Але я зроблю все у суворій відповідності з процесуальним кодексом УРСР. Вас відвезуть додому, але доки я просто напишу запит, у вас на роботі буде маленький нещасний випадок. На одного законослухняного впаде раптом щось важке. Або машина недоречно дасть задній хід, коли цей законослухняний опиниться між заднім бортом і бетонною стінкою. І гаплик! Бутерброд із дятлом. Пробачте, зі стукачем. Розумієте, така вже людська порода. Навіть найостанніший стукач не любить, коли на нього стукають. Вибачайте, неточно висловився: коли про нього інформують. А от звідки робітничий клас дізнається про подвійне життя одного зі своїх товаришів — вгадайте з трьох разів.

Здається, подіяло. Тепер можна і на скрипочці зіграти.

— Сержанте, принеси водички. Тільки не в склянці з туалету, а мінеральної, в пляшці, з буфету. Виконуй!.. Ну, от тепер, коли ми самі, шановний, скажіть, на чому вас підсікла Контора?

— На дядькові. Він курінним в УПА був, у Савура — на Волині. Мама його ніколи не бачила, бо як війна почалася, їй лише три роки було. А до того дядько в Чехії на заробітках кантувався. А як дядька вбили у сорок восьмому, то мої вже на той час давно на Донбас переїхали. Мама взагалі нічого не знала. Бабця промовчала — ні їй, ні мені до самої смерті нічого не розповіла. Ну, і я, звичайно, в анкетах нічого не писав. Навіть особливий відділ не докопався: я ж строкову в Німеччині в автобаті тягнув. По дембелю приїхав до Києва, влаштувався в один гараж, в інститут пішов, у партію вступив. Гостинку дали. Оженився… дочці п'ятий рік. Ну, а як стали у спецавтобазу оформляти, воно й випливло. А мені кажуть: хочеш нормально працювати — інформуй: що, хто, де… А ні — то їздовим у найглухіший колгосп на дядьковій батьківщині. Без партквитка і перспектив.

Ситуація, на жаль, у мого свідка була типовою. Знаю я цей метод вербування інформаторів для Контори. Ми, щоправда, в Управі теж не в білих рукавичках працюємо — у кожного опера свій стукач, і то не один. Що поробиш — така специфіка служби. Самого лише собачого нюху не вистачить. Але ж ми, лягаві, принаймні, маємо справу зі стукачами з кримінального середовища. А конторським чистеньких подавай, незаплямованих. Справжніх радянських людей. Хобі у них таке, чи що — сутність людську ламати? От і цей — нормальний роботяга з нормальною біографією. Ще й невідомо, чи був у нього насправді той дядько-курінний. Може, його й не існувало взагалі. У кого він там, начебто, служив? Ах, так, у отамана Савура. Це той, чиї хлопці Миколу Кузнєцова прибили. Тоді зрозуміло, чого у конторських така параноя на все, що з Савуром пов'язане. Уявляю, з якою насолодою доповідали своєму начальству: мовляв, викрили і завербували близького родича вбивці нашого славного розвідника. Шкода, що «залізний Фелікс» не дожив до цього часу. От уже порадів би за своїх діточок «із чистими руками і холодним розумом». Але ділитися своїми думками зі свідком я не став. Я сказав інше:

— Якщо чесно, то про бандерівців я знаю лише те, що написано у Ярослава Галана. Хоча один знайомий ветеран якось прохопився з великого перепою, що УПА наших партизанів не тільки у розход пускала, а й часом виручала добряче. Але я ніколи не зрозумію, як можна знущатися над людиною тільки за те, що у неї колись був якийсь там родич, про котрого вона й зеленого поняття не мала. Та у нас — що в Україні, що в Росії, що в Середній Азії — як глибше копнути, то такої рідні у кожного: хто у Махна був, хто у Денікіна, а хто у басмачів.

— Спасибі, товаришу Сирота, що хоч ви це розумієте. Знаєте що? Як можна обійтися без протоколу, то я все скажу. А з протоколом — то краще вже з мосту в воду, щоб і сліду не лишилося.

— Без протоколу — то без протоколу. Мені конче потрібно знати дві речі. Перша: за ким закріплена ось ця машина. Маю на увазі і водія, і постійного пасажира.

Диспетчер глянув на номер, заздалегідь написаний мною на папірці, і полегшено зітхнув:

— Господи, а я думав, що вам хтось із першої десятки потрібен. Ну… є такий. Кажуть — перспективний, бо на обслугу кричить, наче він уже секретар цека. А водій у нього розумний дядько, ветеран-фронтовик, орденоносець. Здається, порядний.

— Тоді друге: чи могли би ви для мене особисто встановити факт наявності або відсутності оцієї машини в гаражі в ніч з такого-то на таке-то число? Скажімо, завтра можна це зробити? ^v

— А навіщо до завтра тягнути? Я вам зараз скажу. Тої ночі «Волга» ночувала, як ви кажете, під охороною у дворі будинку, де живе отой перспективний товариш.