Наступна станція — смерть - Лапікура Валерій. Страница 17

Назавтра на бойове чергування я, як і належить начальникові, прибув першим і заздалегідь. Оркестр на Річковому починав грати якраз із 20-ї години. Раніше грошовита публіка не приходила, а якщо й приходила, то не впивалася до стану гострої потреби послухати улюблені мелодії і ритми радянської та зарубіжної естради. Спецгрупа з райвідділу з’явилася зі швидкістю гарно змащеної блискавки. Всі сяяли відполірованими штиблетами і виголеними фізіономіями. І всі, не змовляючись, одягли модні сорочки: теракотового кольору, з планкою і довгими гострими кінцями коміра. Я засумував: навіть сліпий, забачивши цих інкубаторських, збагне, з чиєї вони птахоферми.

— Ви що, змовились? — прошипів я на вухо старшому.

— Так це ж самий писк: у такій сорочці майор Томін в останніх «Знатоках» ходив!

В ресторані метрдотель показав нам, який столик замовила дама і на який час. Має бути вже десь за годинку. Тож ви сідайте…

Двоє оперативників розсілися за столом, зображаючи компанію шукачів легких пригод. Я нагадав їм, що нічого на всі боки головою крутити, але дивитися слід так, щоб тримати під контролем весь зал. Офіціантка за сигналом метрдотеля поставила перед ними каву. Я відправив решту “інкубаторських” прикидатися пасажирами, а сам зайшов до комірчини адміністратора, де вже сидів і сумував мій безпосередній начальник. В залі він не світився, бо міг перелякати декого з відвідувачів, котрі його добре знали. Через відхилені двері Старий озирав зал і хмурився.

— Щось тут, Олексо, не те…

— Точно! Кава — гидота, горілку не інакше як розвели до міцності пива, а ми, між іншим, не по перерахунку, а готівкою платимо.

— Я не про те… не тулиться щось одне до одного. Вона раніше ніколи столик заздалегідь не замовляла.

— Почерк змінила? Ви ж самі казали: діє за обставинами.

— Так то воно так, та трішечки не так… добре, йди, пильнуй!

Я, здається, обіцяв колись розповісти про омріяний мною антураж для ідеального злочину: бузковий туман над мокрою набережною, ліхтарі, під якими, згідно класичного жарту, найтемніше, тихе сопіння пароплавів, які лаштуються за місяць-другий закрити навігацію і залягти в затонах до весни. Це по той бік вікон, а по цей — характерний гамір ресторану, соло саксофона в оркестрі (комусь припекло «Вишневий сад» послухати), спітніла пляшка шампанського спочиває у відерці з льодом… Останній ковток коньяку в склянці мужчини: «За любов треба пити тільки міцне!» Необережний жест дами, косметичка летить під стіл, слідом лізе змилений кавалєр. Там йому дають помилуватися видовищем голих жіночих колін, які пікантно розхилилися… Фривольний ракурс! Варто затриматися на кілька зайвих секунд. А тим часом випадкова подруга додає в його келишок до неповторного аромату вірменських гір непередбачений Держстандартом інгредієнт. Без кольору, запаху і смаку — ідеальна штука для аналогічних ситуацій. Партнер вилазить з-під столу, вдовольнивши естетичні запити і роздрочивши сексуальні. «За любов — до дна і навстоячки!» Бідолаха! Доки ти видивлявся в напівмороці фасон її трусиків, вона вже витерла ножа і виделку і подала знак офіціанту прибрати посуд. За кілька хвилин гусара знову тягне під стіл, але вже не з естетичних міркувань. Турботливий жіночий голос: «Тобі погано, милий? Тут задуха, вийдемо на повітря. Ні, давай я розрахуюсь, бо ти посієш гроші по всьому ресторану». А ще за якийсь час — плюскіт води в затоці, і цокання жіночих каблучків поступово затихає десь у пасмі туману, котрий дуже доречно вкриває місце вимушеного приводнення кавалєра.

Втопіться у своїй Сені, товаришу Сіменон! А ви, громадянко Агато, пошліть йому вінок! Авіапоштою! Бо навіть у державі планової економіки і стихійного дефіциту є місце для витончено рафінованих злочинів!

Голос офіціанта стяг мене зі світу солодких мрій до реальності радянського ресторану:

— Вас до телефону! От сюди, за буфетом. Кажуть, дуже терміново! Мовляв, покличте старшого тої засідки, у вас у залі сидить.

Матюкаючи вголос ту невідому падлу, котра мене засвітила, я озирнувся по залу. Дехто з відвідувачів відверто намірявся пірнути під стіл. Але нашої дами, здається, ще не було. Швейцар від дверей заперечливо похитав головою. Цього разу він був проінструктований не тільки на реальну Курощапову, а й на прикмети її гіпотетичного супутника. У телефонній трубці тріщало і квакало, так що я не одразу збагнув, хто і звідки говорить. Виявилось — колишній чекіст, швейцар ресторану аеропорту «Бориспіль»:

— Якщо вас усе ще цікавить ота дама, чию фотографію ми сьогодні розглядали, так вона щойно зайшла до нашого ресторану. З нею солідний, як для Кривого Рогу чи Білої Церкви клієнт. Немолодий, з животиком, більше лисий, ніж з волоссям. Вас чекати?

Отак, Сирота, вмийтеся вашою філософією! Ви для вбивці «зону видимої оперативної тиші» на Подолі приготували, а вона вас вирахувала. І не просто вирахувала, а зготувала свою «оперативну видимість». Засвітилася для міліції на Річковому, а сама пасе наступного кандидата в небіжчики за тридцять чотири кілометри від міської зони. Так хто кого перехитрував? Або, як любить говорити наш Старий, хто кого тримав за фраєра?

Я заскочив до комірчини адміністратора і загорлав дурним голосом:

— Шеф, вона в Борисполі!!!

Водій «газика», побачивши, що ми вилітаємо з дверей ресторану, як корки з шампанського, миттю повернув ключ запалювання. В машину ми стрибали практично на ходу.

— Вперед, у Бориспіль, швидше! — заволав я, на що водій з інтонаціями радянської стюардеси скомандував:

— Товариші пасажири, пристебніть ремені, злітаємо. Наш лайнер приземлиться в аеропорту «Бориспіль».

Господи, як ми мчали того вечора через туман по мокрому асфальту — спочатку Набережною, потім через міст Патона, Ленінградську площу, Червоний хутір і, від КПП — по трасі! Сто разів ризикували накритися колесами, останніми словами лаяли власну самовпевненість і благали долю, щоб витримали покришки наших машин і вистачило коньяку у карафці на ресторанному столику. Ми навіть не подзвонили хлопцям з авіапідрозділу, тільки наказали по рації ДАІшникам:

— Повну блокаду аеропорту «Бориспіль» з усіх боків до особливого розпорядження! І викликайте підмогу для нас!..

Коли ми, стікаючи гарячим потом, дісталися мети, то почувалися так, наче оці півсотні кілометрів пробігли власними ніженьками на рекорд. Однак це не завадило нам з першого погляду оцінити професіоналізм колишнього конкурента з Контори. Швейцар уже встиг переодягнутися в офіціантський смокінг і гукнути на допомогу ментів з крильцями. Сам він стояв у залі, біля колони, і незворушно перетирав рушником фужери зі службового столика. Кремезні колеги із роти супроводження рейсів блокували головний вхід, вдало удаючи нафтовиків у відпустці. Службовий хід через кухню, зрозуміло, теж був перекритий наглухо.

А за метр від «нашої людини» зручно вмостилася на стільці та, котру ми палко бажали побачити на власні очі. Її клієнт відповідав опису — пика, хоч пацюки бий або чіпляй на дошку пошани. Щоправда, він виявився не депутатом Верховної Ради, а модним московським стоматологом. Але з іншого боку, у нього точно половина пацієнтів — депутати. І не тільки…

Стоматолог якраз витрушував до своєї скляночки останні краплі коньяку, а дама непомітно підштовхувала свою косметичку до краю столу. Я так зрозумів, що швейцару нашому і під час служби в КДБ не раз доводилось удавати офіціанта. Жоден з його рухів не викликав найменшої підозри і, водночас, жоден жест тих, хто сидів за столом, не поминав його пильної уваги.

Ми полегшено натягли на наші стурбовані фізіономії маски безтурботних гуляк і, начебто видивляючись вільні столики, посунули по проходу на бойову позицію.

І в цей момент сталося те, про що довго говорили у високих інстанціях, що мало серйозні наслідки, а головне — потягло за собою дуже принципові висновки. Щоправда, до нашої операції цей інцидент мав дуже посереднє відношення. Ні, до залу не увійшов Магомаєв з дружиною чи Алла Пугачова зі своїм Орбакасом. Все було набагато гірше!