Наступна станція — смерть - Лапікура Валерій. Страница 2

— Кликали мене. Тільки я висоти боюсь. А щодо «халяви» — то якось мені за хабара цивільна авіація такий злочин підклала — вік не забуду.

«Аерофлот» — на той момент уже «цивільна авіація» — в семидесяті-восьмидесяті роки став зоною, остаточно виведеною поза критику. Керівник цього суто цивільного закладу мав військове звання маршала авіації СРСР. Навіть безглузда загибель бортпровідниці Надії Курченко, загибель, яка засвідчила повну непідготовленість єдиної в СРСР авіакомпанії до боротьби з повітряним тероризмом, була хутко обернена на подвиг. Київська кіностудія ім. Довженка оперативно зляпала відповідний фільм, освячений іменем відомого класика української радянської літератури. Хоча і досі невідомо, яке відношення ця талановита людина мала до приписаного їй сценарію. На той же час дуже доречними виявилися ще два фільми. Першим була екранізація популярної п’єси Е.Радзінського «Сто чотири сторінки про кохання» — про красиву неземну любов, що спалахнула між фізиком і стюардесою. Сотні тисяч провінційних дівчаток після перегляду цієї стрічки брали штурмом нечисленні курси бортпровідниць. Сивочолі кадровики з колодочками бойових орденів зачинялися від цієї орди в туалетах або викидалися у вікна без парашутів. Ті, що мудріші, по-батьківському посміхались і брали дівчаток… в телеграфістки. І дівчатка охоче погоджувалися, в душі сподіваючись: «Аби зачепитись, а вже там…», але кожне наступне прийняте ними повідомлення про авіакатастрофу примушувало замислитись — і в результаті вони залишалися на землі.

Другим шкідливим фільмом — це вже значно пізніше — був «Екіпаж», у якому доблесні лицарі цивільної авіації ані у вогні не горіли, ані у воді не тонули, і навіть землетрус, обтяжений пожежею на бензосховищі, їх не взяв.

Але то в кіно. А в житті, якщо погода дозволяла і паливо підвозили вчасно, «Аерофлот» загалом виправдовував своє популярне гасло: добу поїздом — годину літаком. Однак часто-густо, особливо влітку, виходило так, як говорив з естради тоді ще молодий і заборонений до друку Михайло Жванецький: «Коли підрахували, виявляється — не швидше. Зате дорожче». Добре, що радянська людина, як природжений оптиміст, вірила в краще — і терпіла. Бо в принципі «Аерофлот» був таким же породженням Системи, як і решта її інституцій. За порівняно недорогий квиток пасажир діставав повний комплект послуг — від «халявної» скляночки мінералки до хамства з боку бортпровідниць, які замість сторінок власного кохання підраховували кількість своїх абортів. Крім того, аби дістатися, наприклад, з московських аеропортів Внуково, Домодєдово чи Шереметьєво вночі, коли вже не ходять рейсові автобуси, до самої Москви, доводилося платити здирникам-таксистам суму, яка перевищувала вартість квитка від Києва до союзної столиці.

Однак про «Аерофлот», як і про мертвих у древньому Римі, говорили виключно або добре, або нічого. Офіційно авіакатастроф не існувало. Потрібно було дочекатися зіткнення двох літаків, коли загинула ціла футбольна команда вищої ліги — «Пахтакор» — щоби про це повідомили крізь зуби. Але тільки про смерть футболістів і катастрофу того літака, в якому вони летіли. Про решту пасажирів і про другий лайнер — жодного слова!

А щодо повітряної міліції, нагадав мені Олекса, то її створили після вбивства нещасної Наді Курченко. Це офіційна причина. А втаємничені подейкували, що ідея стрелила в голову високому начальству після іншого випадку. Група якихось чи то бандитів, чи то дисидентів спробувала захопити у повітрі літак аби загнати його до Китаю, а може й Японії. Звідки їм було знати, що в цьому ж лайнері летіли урядові фельд’єгері, природно, при табельній зброї. От ці придурки і вирішили погратися у вестерн. А літак, кажуть, зсередини збити — однієї кулі досить. Герметизація порушилась — і гаплик! В результаті літак впав на рідній території, ніхто не вцілів. Отоді й були створені спеціальні підрозділи повітряної міліції. Але й тут не обійшлося без нашої класичної брехні. Офіційно ніде не йшлося про боротьбу з повітряним тероризмом. Бо й справді, хіба нормальна людина захоче втекти з країни, де найкоротший у світі робочий день, найдешевші квитки на літак, найдешевша варена ковбаса з абсолютно безплатним лікуванням наслідків її споживання і де з кожного заробленого карбованця трудящий одержує на руки аж п’ять копійок. Ні, нормальна людина з такого раю навіть не подумає тікати, тільки божевільна! Тому створення аерофлотівської міліції власті пояснювали приблизно так (я тобі цитую по пам’яті, але майже дослівно):

«Вчора (дата, місяць) о 14-й г. 20-й хв. у Махачкалі невідомий злочинець під загрозою зброї забрав 534 карбованці і револьвер «Наган» у відділенні зв’язку, а в 16 годин 30 хв. цей же невідомий злочинець під загрозою зброї заволодів виручкою галантерейного магазину — 524 крб — і зник. Прикмети: мужчина 23–25 років, зріст 160–165 см, середньої статури, обличчя смагляве, вилицювате, волосся темне. Був одягнений у сорочку вилинялу, темну з білим коміром. Розмовляє російською мовою».

Остання прикмета дуже суттєва, бо у Дагестані, чия столиця Махачкала, якщо ти лакець або кумик, а продавщиця — аварка, то фразу «Давай гроші, бо вб’ю!» краще кричати мовою міжнаціональною спілкування. Якщо говоритимете рідними мовами, один одного не зрозумієте. У них у Дагестані такий собі маленький мовний Вавілон. Не дуже надихнула сискарів і згадка про вилинялу темну сорочку з білим коміром. Бо якщо ти протягом двох годин десяти хвилин збагатів на 1058 крб плюс старий, але безвідмовний, як теща, револьвер системи «Наган», то нову сорочку ти вже собі організуєш.

— Спасибі за інформацію, при нагоді врахую. Щоправда, я не лакець і не кумик…

— Слава Богу. Мені ж легше. Бо ота радіограма, надіслана до підрозділу міліції Київського аеропорту «Жуляни» закінчувалася життєрадісно: «Прошу зорієнтувати особовий склад на затримання злочинця і, в позитивному випадку, повідомити в УВС м. Махачкали».

Тепер прошу уваги, бо зараз треба викласти логіку властей щодо створення авіаміліції. Берем отого, конкретного злочинця з темним волоссям і у вилинялій сорочці.

— Сорочку я вже за твоєю порадою поміняв. Тепер я в ковбойці з галстуком. Стюардеса як побачила — тацю з мінералкою впустила…

— Не суть важливо. Важливо, що ти робиш після того, як розбагатів на 1058 крб народних грошей? На думку властей, мчиш у аеропорт, де сідаєш до літака рейсом «Махачкала-Київ». Там, доки затуркана своїми проблемами стюардеса вітає пасажирів від імені «командира корабля та екіпажу», ти розслаблюєшся, випиваєш мінералку і взагалі поводишся нахабно. А даремно, бо в цей час під «Марш кінної міліції» зорієнтовані радіограмою жулянські колеги в Києві уже готуються зустріти тебе біля трапу.

— З оркестром?

— Ні, з наручниками. Потім тебе, лебедика, але вже окольцьованого, зворотнім рейсом етапують на історичну батьківщину. УВС м. Махачкали радісно трансформує молоденького баранця в шашлик. Галантерея виставляє вина. І всі хором заспівують старовинну дагестанську народну пісню «Вот кто-то с горочки спустился…» Кінець фільму! І ніякого тобі повітряного тероризму. Ледь не забув! Борт із Махачкали сідає не в Жулянах, а в Борисполі. А решта точнісінько так.

— Умовили, товаришу старший лейтенант. Ні за які гроші я не буду грабувати галантерейні магазини в столиці Радянського Соціалістичного Автономного Дагестану. А ти за мою майбутню зразкову поведінку розповіси мені про оте розслідування «на халяву».

— Будь ласка. Воно розпочиналося отут, на цьому ж поверсі. Он за тими дверима…

В цей час дикторка з садистськими інтонаціями повідомила, що прибуття очікуваного нами борту переноситься на завтрашній ранок — тепер уже за технічних причин. Тому нам тільки й залишалося, що поїхати до Олекси з одним-єдиним серйозним наміром.

Річ у тім, що ми давно збиралися освоїти варку кави по-турецькому. Отож купили в художньому салоні, ясна річ, по блату, нормальну металеву джезвочку з дерев’яною ручкою, в гастрономі — пляшку коньяку, по дорозі набрали на дитячому майданчику піску, вдома насипали його у стару чавунну пательню і поставили на газ. Отут і почалася халепа: тільки-но пісок прогрівався, то одразу починав смердіти кицьками. Ми висипали його в унітаз, відмивали пательню і починали все спочатку. Після п’ятого разу Олекса висловив слушну думку: пісок треба було взяти на будові, котра через вулицю. Я заперечив, не менш аргументовано, що тоді б він смердів не кицьками, а будівельниками. В результаті — ми випили весь коньяк, куплений як інгредієнт, але кави так і не зварили. Старим способом набридло, нового не освоїли. Що залишалось? (Як у щоденниках Тараса Шевченка: «Замість чаю ми поголилися…»). Себто — насолоджуватися не кавою, звареною «не по-нашому», а черговою історією з багатого Олексиного міліцейського досвіду. Тим більше, погода сприяла. Пізня осінь, паскудство у небі і на землі. На вулицю не тягне навіть за великі гроші. Тому Олекса почав розповідати, а я звично нашорошив вуха.