Наступна станція — смерть - Лапікура Валерій. Страница 7

— Ну, якщо фужер дама забрала, то налетіли ми на професіоналку. Не здивуюсь, якщо її виделка з ножем серветкою витерті. А ще щось твоя офіціантка запам’ятала?

— По-перше, не моя, а штурмана з екіпажу, що на Одесу літає. А по-друге, мужчину вона добре описала, а жінку — висока, худа, фарбована брюнетка. Можливо, в перуці, хоча й дивно — в таку спеку. Одяг теж запам’ятала до подробиць. І ту сумочку — чорна з довгим ремінцем, з натуральної шкіри, пряжка-кнопка під мідь або мідна. Ти ж знаєш, це ми, чоловіки на ноги і фігуру дивимось, а жінки — що на цю фігуру начеплено.

— Може, прикраси якісь? Брошка чи кулон, перстень нарешті?

— Нічого! Це і лікарка наша підтвердила. Так що, можна офіційно оформляти запит від нашої Управи до вашої?

— За двох умов я твого покійника заберу. Перша — відвезеш мене туди, де взяв. Друга — дочекайся експертизи, тоді надсилай все заразом. І поза планом — давай сюди свого сержанта. Сподіваюсь, ти його не відпустив?

Кажуть, в Америці сержант — то опора служби в поліції. Може бути. У них там, в Штатах, вище звання, ніж капітан в поліції взагалі немає. А наші радянські сержанти, особливо ці, з нових — то суцільне «село і серце відпочине».

Питаю його:

— Куди той мужик летів?

— У Кратово, — а сам сміється.

— Яке Кратово? І чого смієшся?

— Місто таке є в Росії. Ну це, з пісні: «И не в Воронеже, и не в Саратове, а я дала ему в местечке Кратове…»

— Стоп, Магомаєв! Сам придумав, чи десь чув?

— В армії хлопці співали, коли в баню йшли, тому й запам’ятав. У Кратово він летів, з пересадкою. А де саме, не пам’ятаю.

— Ну, раз і не в Воронежі, і не в Саратові, то летіти він збирався через Волгоград. А жінку часом не Зоєю звали? Знаєш, пісня є така — «Гоп-стоп, Зоя…»?

— Ні, не Зоя, бо ту пісню я теж знаю. Там далі про начальника.

— В труні я бачив твого начальника. Звати її як? А його?

— У нього просте прізвище, а у неї складне. І те, і те я забув…

— Як забув? Ти ж їхні паспорти бачив?

— Бачив.

— У радіорубку стосовно об’яви хто ходив?

— Ну я ходив.

— Коли це було? Торік?

— Ні, сьогодні.

— І що? Повторюю питання для зовсім нетямущих: як прізвище хоча би жінки?

— Забув.

— Добре, почнемо з простого. Іванов, Петров, Сидоров, Йолкін, Палкін, а може, Хрущов? Микита Сергійович?

Сержант потом вмивається і головою крутить, мовляв, ні. Перебрали ми тих простих прізвищ мало не сотню, але з місця — ані руш!

— Вимальовується класична ситуація. Антон Павлович Чехов, оповідання «Коняче прізвище», серія друга. Переходимо до жінки. Кажеш, складне прізвище? Українське, російське, єврейське чи, не дай Боже, грузинське? Менгвіцетухесія, наприклад. Дуже легко запам’ятовується.

Сержант хіба що не перехрестився:

— Та ні, російське прізвище. Щось із тваринами пов’язане.

— Козлова, Пєтухова, Баранова, Тєлічкіна, Щєннікова? Чи може, все ж таки, Сидорова?

— А до чого тут Сидорова?

— Бо коза — Сидорова, дурню! — не витримав я. Сержант не образився. Напевне, не я першим констатував цей факт.

— Ну, там щось не просто про тварин, а таке, як ото людина коло скотини ходить. Вроді як Скотникова, але не Скотникова.

— Тоді точно Козлодоєва!

Взагалі-то, прізвище жінки було, як потім з’ясувалося, Курощапова. Але до цього ще треба було дожити. А тоді мій колега попив казенної мінералки з холодильника і сказав:

— Я з вами, лягавими, здурію через п’ять хвилин. Це ж треба було так голову забити нормальній людині. До чого тут ваші тухеси з козодралами. Він же летів з Одеси на Волгоград через Київ. Прямого літака немає, російський борт затримувався, тому в них був час випить і погулять. Хвилин через п’ять літак, в який вони мусили сідати, вирулює на злітну. Реєстрація давно закінчилася. Ти, юний натураліст, чеши в касу, візьми список пасажирів рейсу. У нас, хвалити Бога, не електричка Київ-Фастів. Квитки іменні. Зараз подивимося, хто не сів і не будемо морочить собі голову. Матимеш, Сирота, і його прізвище, і її. Бо у мене таке відчуття, що летіти вона передумала.

Мої глибоко заховані підозри почали поступово набирати чіткі обриси. Тому, не чекаючи, доки сержант принесе список, я сказав:

— Його прізвище ми зараз дізнаємось. А от її — чорта лисого. Переконаний. Якщо, звичайно, сержант не сплутав Кратово з Карагандою, Краснодаром чи Кизил-Юртом. З нього станеться. Але і в такому разі максимум до вечора з’ясується — хто запізнився на посадку, а хто не з’явився взагалі. Ото й буде наш клієнт, котрий помер. Чи котрого вколошкали, як ерцгерцога в Сараєві. Втім, ні…

— Що ні?

— Фердинанда застрелили, а цьому отруту дали. Як Сократу.

— Аристотелю, ближче до тіла! Жіночого!

— А щодо жінки, то вона, як та молодість із пісні — не вернеться. Бо ніякого відношення до пасажиропотоку, чи як це у вас в авіації називається, не має. Як і до Одеси, і до Кратова з Волгоградом. Інтуїція тебе не підвела, це справді моя клієнтура. Більше того, я вже, здається, з цією баришнею заочно познайомився.

— Слухай, — мене раптом осінило, — тут така історія розкручується, що однією кавою ти у мене не відбудешся. Тягни коньяк! Тільки не роби вигляду, що не розумієш.

Колега вигляду не робив, тільки пробурчав щодо алкоголю в таку спеку. А я, у свою чергу, пояснив, про що йдеться. Бо поки слухав історію про притруєного пасажира, все повторював про себе: десь я це вже чув. Ну звичайно — пасажир з залізничного вокзалу!

Ми ж тоді знайшли свідка-вантажника, який пригадав, що бачив отого пасажира ще коли він стояв, притулений до стіни вокзалу, але вже в дуже кепському стані. Носильник якраз штовхав возика з валізами по першій платформі, дивився, щоб ніякий телепень під колеса не вперся — так от біля залу «для контингенту» наш клієнт йому під колеса просто таки падає. Бо жінка, що його підтримувала, раптом від нього відбігла зі словами: «Потерпи, я зараз!».

Яка жінка, яка з себе? Молода, без речей, із самою лише чорною сумкою через плече. За мить вона зникла в натовпі.

Ми довго мотузили свідка, але все, що змогли з нього витрусити, вкладалося в два-три рядочки протоколу: «Швидше худа, ніж повна, бо бігла, не засапавшись. Швидше молода, ніж літня, бо красиво рухалась. Начебто темна, але не впевнений, бо дивився проти сонця. Начебто довге волосся, а може і заколота на потилиці коса — сонце світило в очі, не роздивився». Звісно, коли протягом зміни перед тобою мерехтять тисячі рук, ніг, голів та інших частин тіла, то мимоволі в пам’яті все переплутається. Особливо, якщо в цей час відходить поїзд номер один на Москву і з усіх динаміків нарізають марш «Прощання слов’янки». Тож на моє двадцяте «Ну, пригадайте, будь ласка, може, ще щось бачили… ви ж людина бувала…», носильник відрізав:

— От тому, що бувала, то й дивлюсь тільки на возика, щоб валізи не поцупили, і на ті, звиняйте, дупи, що перед возиком метушаться — щоб не наїхати. І ні сантиметром вище!

Ага, «ні сантиметром вище»”! А Гансові стукнути, що на його території чужа пасеться, спосіб віднайшов!

Та найцікавіше почалося, коли покійник до рук нашого медєксперта втрапив. Спочатку на всі питання «Що новенького?» він, медексперт себто, тільки пирхав. Але коли в кінці дня до лабораторії зазирнув Старий і теж спитав: «Ну, що у нас новенького?» — випростався, зітхнув і «обрадував»:

— Здається, є для вас подаруночок. Висновки, як завжди, попередні, але, на мою думку, до витверезника втрапив не традиційний клієнт «у стані сильного алкогольного отруєння», а чоловік без шкідливих звичок, котрий з невеликою дозою алкоголю…

— А як же «горілкою від нього смерділо»? — вискочив я.

— Яке там до біса смерділо, брехня! Нюхав я його одяг. Він горілку взагалі не пив — коньяк. Та й то ледве сто грамів.

— Ага, коньяк…

— Не перебивай. Дай думку закінчити… чоловік без шкідливих звичок, котрий з невеликою дозою алкоголю прийняв конячу дозу певної отрути.

— Що за отрута? — стрепенувся Старий.