Життя з Алісою поза дзеркалом - Бойчук Богдан. Страница 12

Тож у четвер, як тільки Ліза пішла на роботу, я натягнув свою пелерину й чорний капелюх і пішов у місто. Мою увагу притягнула корчма «Чорна ворона». Я був у цій корчмі раз чи двічі перед тим, коли шукав зрадливу Алісу; ця корчма вразила мене своєю зловісно-сатанинською обстановкою. На стінах були зображені чорти з розчепіреними лапами й надто виразистими фалосами, а навколо них танцювали голі відьми. Поважні й поважані бюрґери варилися в бочках пива. Світло в корчмі було притемнене, і це ще більше посилювало лякливу атмосферу. Але саме така атмосфера дуже відповідала моєму мефістофелівському укладові душі.

Отож, я зайшов до тієї корчми й відразу замовив собі чарку чистої горілки. Коли мої очі звикли до півтемряви, я помітив у кутку гарну рудоволосу жінку. Вона була елегантно вдягнена, а її сукня була модно викроєна спереду й виявляла половину її високих грудей. Жінка мені відразу сподобалася. Вона вихиляла чарку за чаркою чистої як сльоза горілки, і мій подив до неї подвоївся. Щоб налюбуватися нею довше, я замовив ще одну чарку. Помітивши мене, жінка почала кидати в мій бік голубими поглядами. Я кивнув до неї головою й усміхнувся. Вона відразу пересілася до мене. Це мене так розпалило, що я, не витрачаючи часу на базікання з нею, вхопив її за руку й потягнув за собою.

Жінка, видно, вподобала мене, бо охоче пішла за мною. По дорозі тиснулася до мене, цілувала в щоку і пхала мою руку між свої сідниці. Я був такий зворушений, що ледве не проривав штанів. Не вспіли ми зайти до мого помешкання, як вона почала зшарпувати з себе одяг. Її тіло було прекрасне — смагляве, видно вона десь загоряла, пругке й ідеальної форми: тонкий стан, широкі стегна, гарні литки. Я був такий захоплений її наготою, що тремтів усім тілом і не міг розстібнути ґудзиків на сорочці. Але моя гостя була дуже зграбна в тому ділі й порозстібала не тільки всі мої ґудзики, але й зсунула штани. Тоді вилізла на мене й почала обціловувати мене. Невдовзі я утратив притомність і не знав, що далі діялося.

Я прокинувся о восьмій годині вечора, трохи запаморочений. Пішов до ванної, скупався в холодній воді й дещо очуняв. Витерся енергійно шорсткий рушником і пригадав собі, що десь о другій годині заходив до помешкання з рудоволосою жінкою. Обійшов усі кімнати, але жінки в мене не було. Я зодягнувся, ще більше очуняв і усвідомив, що не було в мене й гаманця з грішми, ні золотого годинника в кишенці, ні родинного персня з дорогоцінним каменем на пальці.

Виходить, та жінка одурманила мене якимсь наркотиком і обчистила. Я також усвідомив, що від неї не тхнуло алкоголем. Значить, вона дудлила воду в корчмі, а не горілку. Саме тоді до мешкання влетіла задихана й заплакана Ліза:

— Що сталося з тобою? — ледве вимовила крізь плач.

— Чому ти така рознервована?

— Бо я думала, що з тобою щось жахливе сталося. Не було ще такого випадку, щоб ти не з'явився в корчмі точно о шостій.

— Були, були такі випадки, але дуже рідкісні.

— То що сталося?

— Я вийшов на вулицю прогулятися й подихати свіжим повітрям, і на мене напали чотири молодики й пограбували мене, — я пустив у дію всю свою уяву, щоб придумати щось імовірне.

— І що вони забрали в тебе?

— Гаманець, годинник і перстень.

— О, Боже! Та слава Богу, що тебе не побили.

— Я не опирався. Віддав їм усе, що вони вимагали.

— І що ти думаєш робити?

— Піду зараз у поліцію і повідомлю про цей інцидент. Що більше можу зробити?

Ліза пішла до спальні й, зрозуміло застала розбурене ліжко. Вона акуратно застелила його і напевно відчула нюхом запах парфумів тої жінки, бо вийшла зі спальні засмучена. Не промовивши до мене слова, пішла назад на роботу.

А я пішов до корчми «Чорна ворона» домагатися повернення вкрадених речей. Як тільки зайшов до корчми, відразу помітив при шинквасі ту саму жінку, яка мене так спритно обікрала. Вона була в тій самій модній сукні, тільки замість рудого волосся мала чорне. Значить, натягнула перуку, — подумав я. Не задумуючися довго, я кинувся до неї і вхопив за перуку. Жінка завищала з болю. Значить, це не була перука. І все, мабуть, закінчилося б мирно, бо жінка знову почала подобатися мені. Але з-за прилавка вискочив бармен, вхопив мене за обшивку і, бризкаючи мені в обличчя слиною, несамовито заверещав, аж мені вуха позатикало:

— Пане, що ви собі дозволяєте! Це моя дружина! Та я вас розм'язгаю, як гниле яблуко!

Мені не подобалося порівняння мене з гнилим яблуком, і я в свою чергу розкричався:

— Гарну ви маєте дружину, яка йде зі мню до ліжка й обкрадає мене!

— То ви що! Обзиваєте мою дружину повією? — він підніс мене в повітря.

— Я ніколи не називав би таку гарну жінку повією!

Бармен спустив мене на землю.

— Але вона вкрала в мене гаманець з грішми, золотий годинник і родинний перстень. Я вимагаю, щоб ви повернули мені ці речі назад!

— То ви обзиваєте мою дружини злодійкою?! — знов заверещав бармен.

Він вхопив мене за штани й викинув через двері. А щоб ще більше принизити мою гідність, додав мені кілька копняків.

Я подався тоді до своєї корчми з глибоким переконанням у душі, що Ліза не приносить мені щастя.

12. Мене переслідує обличчя Лізи

Я в розпуці! Уявіть собі, мене починає переслідувати Лізине обличчя. Як тільки почну приглядатися до якоїсь гарної жінки, то з-поза її обличчя проглядає Лізине — з тими сумними, докоряючими, телячими очима. А останнім часом доходить прямо до абсурду: Лізине обличчя проглядає вже й з-поза чоловічих облич. Я дожився до того, що не зможу захопитися навіть мужчиною. Скоро Лізине обличчя буде переслідувати мене навіть з-поза зірок на небі. Отже, її блаженне, випромінююче доброту обличчя стало неприємним для мене видивом, і я не знаю, як визволитися від нього.

Я ввесь час думаю над тим, як мені визволитися від Лізиної доброти і вірності. І чим довше думаю, тим більше попадаю в депресію. То не так легко визволитися від людських чеснот!

А доброта — це найвища, найуніверсальніша й найбільш шанована з усіх чеснот: доброта матері до дитини, жінки до чоловіка, людини до людини, Творця до творіння… І як протиставитися усьому цьому? Чому ніхто досі не задумався над тим, яким страшним тягарем може бути доброта? От, наприклад, Лізина доброта не тільки гнітить мене, але й обмежує. Я не можу мати нормальних стосунків з іншими жінками. Не можу, по суті, гідно жити.

Доведений до краю, я не міг уже їсти Лізиних страв, вони застрявали мені в горлі. Тож я йшов до забігайлівки за рогом і там підкріплявся своїми улюбленими свинячими ніжками, книдлями чи віденськими шніцелями, запивав сухим червоним вином і йшов гуляти по містечку. Ліза, напевно, відразу помітила моє зневажливе ставлення до її вишуканої кулінарії й, напевно, образилася. Це й могло бути причиною, або одною з причин, того вчинку, на який вона пустилася. Але я забігаю надто вперед.

Прогулянка містечком не приносила мені радості. Я боявся поглядати на людей, щоб не побачити Лізиного обличчя. Я просто ходив, перевертав в умі думки, й нічого не помічав. І так несподівано для себе самого я опинився на окраїнах міста, де був розташований наш університет. Я наче пробудився і з зацікавленням оглядав університетські будинки, покриті зеленим плющем. Я студіював у цьому університеті понад чотири роки, але не пригадував ані особливих інтелектуальних злетів, ані дружніх стосунків з іншими студентами. Я почувався так, наче ті чотири університетські роки були витяті з моєї пам'яті. А моє інтелектуальне життя почалося щойно тоді, коли я почав учащати до нашої корчми.

Я стояв, опершися об чавунну огорожу, і мріяв про свої найкращі роки, проведені в корчмі. Мріяв також про ті вознеслі духовно часи, проведені з Алісою чи Гільдою. Несподівано я помітив, як із брами виходила та гарненька дівчина, з якою я кохався під кущем на пляжі минулого літа. Я мало не піднісся в повітря з радості! Але дівчина пройшла мимо, не впізнавши мене. Я наздогнав її, вхопив за рукав і затримав на мить: