Аліпій II і його наречена - Бойчук Богдан. Страница 14

— Славайсу!

— На віки вічні слава!

— Я проходив мимо вашої брами з процесією і вирішив відвідати вас.

— А я ж казала тобі, синочку, що будеш знати час і годину.

— Про що ви говорите?! — злякався Аліпій.

— Не тривожся, синочку, я згадую тільки нашу розмову.

— Я прийшов до вас розрадитися, бо мені болить душа.

— Що тобі притрапилось?

— Я йшов із процесією разом з Нареченою…

— То ти таки знайшов її, синочку?

— Ні, не знайшов. Я йшов поруч з її образом на корогві. І коли процесія дійшла на кладовище, мене почали роздирати сумніви. Бо вперше у мою свідомість зайшла думка, що моя Наречена могла померти. І що, в такому разі, я мав би робити до кінця життя?

— Далі шукати її.

— Як і де шукати, якщо вона справді померла?

— Смерть, синочку, це тільки перехід у вічність.

— Так, перехід у вічність померлих. А ми, живі, не знаємо, як переходити туди до їхньої вічности. Тож, якщо моя Наречена справді померла, — я ніколи не зможу зустріти її.

— Ні, усе, синочку, далеко простіше. У вічності нема переділу між живими й мертвими. Вічність охоплює всіх і все. Тебе й наречену.

— Але, знову ж, як перейти до тої вічности?

— Ти є у вічності.

— Добре, але вічність безмежна, і я не знаю, де Наречену шукати.

— Ти будеш знати, синочку.

В одній хвилині Аліпій усвідомив, що монахиня не рухала губами, коли розмовляла з ним. Він сполотнів. Тремтячою рукою торнув її чоло, і воно було холодне. Хотів піднести до губ її руку, щоб поцілувати, але рука, була закостеніла й не піддавалася рухові. Аліпій зрозумів усе й почав розглядатися навколо. Але ніде не було ніякого приладдя, щоб присипати стареньку. Він прикляк і руками почав загортати суху землю в яму. Щойно тоді запримітив, що побіч монахині лежала лопата.

Аліпій взяв у руки лопату й поспішно засипав яму. Землі ледве вистачило, щоб насипати ледь помітний гробик. Закінчивши роботу, він сів на могилку й замислився:

— Я починаю боятися зустрічі з Нареченою. Що я їй скажу?

— Ти будеш знати, синочку, що казати.

— Та чи простить вона мені?

— Якщо в неї велике серце, то простить.

— Найгірше те, що її образ затирається в моїй пам'яті. Я бачу ще ставок, бачу білі берези, бачу її плаття на траві, але її не бачу.

— Може, вона заглибоко занурилася в твою пам'ять.

— Може. Але я боюся, що пам'ять моя висихає, й образ Нареченої корчиться у ній і блякне.

— Не журися, синочку. Коли зустрінеш її, то знову наповнишся нею, і пам'ять твоя оживе.

— А чи зустріну її?

— Зустрінеш, напевно. Але чи впізнаєш?

— Як не впізнаю! Що ви говорите! Вона моя єдина, яку я завжди і всюди впізнаю.

— Дай тобі, Боже, просвітлення.

Сонце зсунулося за межу горизонту, темрява повільно проникала в кожну шпарину, об небо зачепився серп місяця, а Аліпій сидів на гробику й говорив із невидним собою. Щойно коли сонце виповзло з-за обрію у протилежному боці, Аліпій підвівся, вийшов з келії, і йому вдарила в очі світанкова ясність. Закриваючи очі, він подався стежечкою вгору.

14. Аліпій в оборонній фортеці воєводи Степана

Вночі з п'ятниці на суботу Аліпію не спалося. Він кидався в ліжку, хвилювався і думав над тим, куди завтра податися і де шукати Наречену. Він був уже в усіх місцевинах та в усіх кутках містечка. Але, коли почало світати, він вистрибнув з ліжка, зодягнувся, а Роксана зварила йому на снідання гречаної каші, приправленої салом.

Коли, з'ївши з поспіхом снідання, Аліпій вийшов з хати, сонце несміло споглядало з-за горба й освітлювало низинну частину містечка. Не роздумуючи, Аліпій скрутив направо й подався вгору. Коли проходив мимо будинку регістрів, побачив перед входом регістратора, який стояв під стіною — сумний і зневірений. Такого ніколи досі не бувало. Регістратор завжди цілими днями сидів у домі регістрів і ніколи не виходив надвір. Занепокоєний, Аліпій побіг до нього:

— Що сталося, друже, чому ви такий сумний?

— Сталося те, пане-дію, що я закінчив упорядковувати картотеку.

— А що в тому сумного?

— Сумне в тому те, що я був щасливий, пане-дію. Робота над картотекою одуховлювала мене, будила в мені почуття життєвости. Я почувався тоді потрібним. Працював вдень і вночі, спав тільки дві-три годинки на добу. А в особливому піднесенні й зовсім не спав. Я ніколи в житті не переживав такого екстазу. А тепер все скінчилося. Прийшов, мабуть, час вмирати.

— Та як ви можете вмирати? Цієї ночі напевно народилося кілька дітей, померло кільканадцять старих, а завтра, в неділю, будуть вінчатися. Хто їх зареєструє?

— Ваша правда, пане-дію! Ви дали мені нову мету! До кінця життя буду вам вдячний. А як ваші справи?

— Мої справи невеселі.

— Значить, ви не знайшли своєї нареченої.

— Не знайшов.

— Не сумуйте, пане-дію! Ви скоро зустрінете її. Я це відчуваю.

— Спасибі за підтримку.

— Я багато думав над вашою проблемою, пане-дію. І одного дня пригадав собі, що недалеко звідси є фортеця воєводи Степана. Він часто приїздив туди з родиною на літо. Бо між грубими мурами було прохолодніше й не відчувалося літньої спеки. Може, ви там зустрінете свою наречену або хоч дізнаєтеся про неї.

— О, чудова думка, чудова думка! А де ця фортеця?

— Ідіть отією стежкою попри дім регістрів униз. Там побачите перед собою яр, а з правого боку кладовище.

— Я знаю цю околицю! — радісно скрикнув Аліпій.

— Отож, ідіть прямо, пане-дію, не скручуйте направо до кладовища. Перейдіть яр і подайтеся на горбок. На самому вершку того горба, між деревами, стоїть фортеця воєводи.

— Ви оживили мене надією! До кінця життя буду вам вдячний! — крикнув Аліпій і побіг стежкою вниз.

Добіг на край містечка, перебіг яр і вже повільніше, бо задихався, пішов під гору. Щойно вполудне добрався на вершок і між деревами побачив велику фортецю з високою баштою на правому крилі. Фортеця була обведена грубим муром, у якому були вузькі прорізи. А спереду була широка залізна брама. Аліпій натиснув на браму й ледве прочинив її. Тоді протиснувся боком досередини. Перейшов подвір'я й опинився перед масивними дерев'яними дверима, побіч яких стояв високий гридень. Сиві вуси гридня спадали на груди, а з-під густих брів світили голубі очі.

— Чи можна зайти досередини? — спитав Аліпій. — Я шукаю свою Наречену Роксану, дочку воєводи Степана.

Гридень мовчки кивнув головою.

Аліпій зайшов до великої зали, посередині якої стояв довгий дубовий стіл із двома рядами стільців, також дубових. Під стінами стояли лави, скрині й полиці з вазами та полумисками. На стінах висіли великі портрети предків воєводи, які, чи то суворо, чи з докором, дивилися на Аліпія. Щоб уникнути їхніх поглядів, Аліпій пішов до бічної кімнати. Вона була значно менша, а на стінах, замість портретів, була розвішана найрізнорідніша зброя. Аліпій не мав ніякого відношення до зброї, тому вийшов на коридор і камінними сходами піднявся на башту. Там було зовсім порожньо — ні меблів, ні зброї, ні картин. Тут Аліпій нарешті усвідомив, що в фортеці нікогісінького не було. Він зійшов униз і через велику залу подався до виходу.

Але між портретами предків воєводи раптом помітив портрет своєї матері, княжни Олени. Йому затьмарилося в голові, сльози набігли на очі, — і він впав на кам'яну долівку. Коли прийшов до тями, підвівся, сів на лаву і вдивлявся в портрет матері. Вона була така молоденька, така красива, що Аліпій не міг втамувати напливу радости й гордости. Портрет цей, як казала мати, був намальований славним іконописцем Аліпієм у печерському саду. Але чому він опинився тут? — спитав уголос Аліпій. Правда, воєвода дружив з моїм батьком, боярином Данилом. Невже мати й батько померли, і воєвода Степан забрав цей портрет для збереження? А може, мати подарувала його моїй Нареченій як пам'ятку для нас обох.

Аліпій сидів перед портретом матері до смерку. Несподівано для себе самого він раптово відчув себе Аліпієм II. Встав, випростав плечі, гордо підніс голову і вийшов.