Поїзд, що зник - Лапікура Валерій. Страница 16

Начальниця встала, увімкнула електрочайник, заколотила розчинну каву з пінкою у двох великих керамічних чашках і одну поставила переді мною. Фігура у неї збереглася набагато краще, ніж обличчя. Хоча можливо, вона обшивалася в номенклатурному ательє жіночої білизни, що від «Комунару».

Начальниця вийшла на секунду, щось наказала людині, котру не було видно з мого місця, повернулась і не без задоволення допила каву.

— Ви знаєте, товаришу інспекторе, років п’ять тому у нас тут керівництво розгром учинило. Вигнали з роботи мою попередницю, ще декого. Схожа була ситуація. Тоді якраз кадебе валютників ганяло, от дехто із них і купив собі довідку про смерть. А сам зашився з краденими документами. А ми що? Ми ж свою людину в морг не посилаємо і трупи у трунах нам під двері не приносять. Немає такої інструкції. Є довідка від лікаря встановленої форми, печатка-підпис на місці — отримуй свідоцтво про смерть. Ви звернули увагу, що у нас практично немає черги?

Я посміхнувся, і начальниця одразу похопилася:

— Звісно, в порівнянні з рештою відділів. Хоча, з іншого боку, куди цим бідолахам поспішати?

— Так через що, кажете, розгром був?

— Я ж вам пояснюю: лікарі довідками торгували, а побили нас. Потім, щоправда, вибачилися.

— А що, тих, кого зараз розстрілюють — теж у вас реєструють?

— А де ж іще? Людини немає, а проблеми лишаються. Сімейні, квартирні, спадкові… А вже де покійник похований, чи на Байковому, чи десь під плотом, то вже для закону не має різниці.

З таким поворотом філософії смерті я, чесно кажучи, ще не здибався. І, напевне б, із задоволенням посидів би ще трохи в «покійницькому загсі» і навіть відважився б попросити ще одну чашку кави, аж тут зайшло дитинча постшкільного віку, наквецяне циганською косметикою за останньою модою: густо накладена на вії туш аж тягла їх донизу, а вимальовані мало не до вух «стріли» надавали очам якогось дикуватого вигляду. Дитя поклало перед начальницею товсту бухгалтерську книгу, на обкладинці якої був зазначений той самий рік, коли за твердженням «металіста» він задрімав у метро. Начальниця вже пояснила мені, що оригінали довідок та судових рішень і постанов одразу відправляються в державний архів аби не захаращувати приміщень. Але всі потрібні дані акуратно записуються в отакі от книги — для зручності користування. Гортати довелося добряче, бо, як ви розумієте, прізвища на сторінках ішли не за алфавітом, а, як сказала хазяйка кабінету, «за датами факту». Мається на увазі — того факту, що іще один радянський громадянин не дожив до комунізму. На моє здивування, слова: «згідно рішення такого-то райсуду за номером таким-то» траплялися не так уже й рідко, як мене переконувала начальниця. Я дістав свій зошит і акуратно переписав у нього кілька десятків саме таких «фактів».

Свого покійника я знайшов десь аж в другій половині фоліанту. «Металіст» і справді помер. От тільки в графі: «Видано на підставі» було чітко написано: «Згідно рішення районного суду». Цікавий поворот сюжету! Якщо три старі особістки з будинку на Лагерній сказали правду, то тут має фігурувати стандартний текст: «…лікарської довідки за номером таким-то». І нова адреса передовика виробництва де-небудь на Оболоні, а не на Лагерній, як побачив я на власні очі на папері.

На моє щастя завідуюча виходила кудись на кільканадцять хвилин, а тому я перекатав у зошит решту «судових» покійників аж до кінця року, засунув зошит до внутрішньої кишені піджака, потім, як вихований мужчина, дочекався повернення дами і запевнив її, що все гаразд. І запитав, наче між іншим:

— От ви казали, що не так уже й багато людей зараз через суд померлими визнають, а я цього не помітив.

Дама зиркнула на обкладинку реєстру:

— Це який у вас рік? А, пригадую. То ще за моєї попередниці було. Якраз євреї масово почали виїздити, а для дозволу потрібна була згода всіх родичів, котрі залишаються і довідки на тих, що померли. А де у наших київських євреїв родичі? В Бабиному яру переважно. Ну, а коли вже я прийшла, то інструкцію змінили і тепер начебто вимагають довідку тільки на живих.

Я і не заїкнувся загалом-то симпатичній начальниці, що серед отого виписаного мною списку фактично не було єврейських прізвищ. До того ж, значна частина «судових покійників» народилася вже після війни, коли з реєстрацією факту смерті проблем не виникало.

— Останнє прохання. Вибачайте за бюрократизм, але як би мені оригінал отого судового рішення глянути? Щоб я начальству в поясненні написав: лежить, мовляв, на місці, номер архівного зберігання такий-то.

Мені пощастило і як з’ясувалося, не востаннє того дня. Бо оригінали судових рішень п’ять років зберігалися в архіві загсу, а потім їх перевозили у міський схрон документів на Сирець. Потрібні мені папери мали відправити чи не завтра. Я вже не пам’ятаю, про що ми говорили з начальницею, доки розмальована дитинка спускалася до підвалу. То не суттєво. Головне, що мала повернулася із радісним криком:

— Хочете посміятися? Ваш покійник два рази помер! Спочатку п’ять років тому, а потім сьогодні. Я сама свідоцтво виписувала по лікарняній довідці. Дивіться, я ж кажу: прізвище, ім’я-по батькові, адреса, рік народження — все те ж саме.

Справді, все було те ж саме. Тільки спочатку факт смерті узаконив своїм рішенням районний суд, а п’ять років по тому — черговий лікар міської психіатричної лікарні, мій друг Борис.

— Ну я ж кажу: анекдот! — не вгавала розмальована під гейшу дівчина. — Родич довідку приніс, такий акуратний, підтягнений. Ще подякував, що я швидко обернулася.

— Так коли ж він, усе ж таки помер? — розгублено запитала начальниця.

— Сьогодні. Від гострої серцевої недостатності, що характерно. Десь я вже чув цей діагноз.

І тут мені пощастило вдруге, бо задзвонив телефон. Начальниця вислухала і зблідла. Потім поклала трубку і з розмаху, некрасиво сіла на стілець.

— Дзвонив мій міський начальник. Від сьогодні видача копій і довідок щодо свідоцтв про смерть тільки за його візою. І ще — він терміново їде сюди для позачергової перевірки правильного ведення документації.

Я пригадав слова розмальованої реєстраторки: «родич, акуратний, підтягнутий…» І мені стало недобре, бо досі у своїй ментівській біографії я мав від акуратних, підтягнутих неговірких осіб чоловічої статі середнього віку самі лише неприємності.

— Ось що, мої хороші! Мене тут не було, я вам голову не морочив. Дайте сюди мій запит — і прощавайте. Бо мовчання — то не тільки золото, а часом і життя. А мені якось не хочеться за вашу ласку і чорну каву чорною невдячністю платити. Отже — зникаю, зникаю, зникаю…

Ще коли я заходив до кабінету начальниці, то звернув увагу, що в кінці коридору є службовий вихід у двір з традиційною погрозою на брудному склі: «Виходу немає». Із заклопотаним виглядом я підійшов, смиконув ручку — на щастя, не замкнено. Швидко зачаївся у маленькому тамбурі, де стояли якісь відра, заблокував дверні ручки старою шваброю і застиг у темряві. Якби я пішов, як усі люди, то неодмінно зіткнувся б у дверях з цією парочкою — огрядний товстун в окулярах догідливо пропускав уперед худорлявого, акуратного, підтягнутого… отого самого. «Здоров’я бажаю, товаришу полковник!» Я здибав його два чи три рази. У цього кадебіста була дивовижна властивість почуватися господарем у будь-якому чужому кабінеті.

Я не став чекати, доки лірична парочка вийде від завідуючої і дременув чимдуж од гріха подалі. Досі «контора» виринала на обрії мого ментівського життя ближче до закінчення чергової моєї авантюри. А тут не встиг розпочати — нате! Та ще й головний калібр — полковник! Цікаво, чи діждеться начальниця, котра так гостинно пригощала мене кавою, обіцяної їй персональної пенсії місцевого значення? Може й діждеться, якщо мовчатиме.