Поїзд, що зник - Лапікура Валерій. Страница 24

Тут втрутився нарешті Старий.

— Я з тобою згоден. Бо навіть у нас на Богомольця немає й близько таких телеоб’єктивів, щоб «випадково» за чотириста метрів давати таку якість.

— Думаєш, Контора?

— А я знаю? Років п’ять тому сказав би — ні в якому разі. А зараз? Ти ж бачив, як вони там, на Володимирській розбудовуються.

Генерал погодився:

— А що ти хочеш? У них же при Андропові управління, як кролі плодяться — сьоме, п’яте, дев’яте, двісті двадцять п’яте! Дідька лисого з рогами хата, а не державна безпека.

Старий перечекав вибух благородного генеральського гніву і пробурчав:

— Все одно не сходиться. Ну, наступив Сирота чекістам на мозоля, нехай навіть на яйця. І що? Дві хвилини роботи — зняти трубку, подзвонити, куди належить, і завтра Сироту у гівновози не візьмуть, а не те, що в міліції не залишать. А щоб безвинного, та ще й хворого пацана в зашморг встромляти і всю цю комедію з випадковими фотографіями, посмертними записками і спецінспекціями влаштовувати — вибачай, але навіть вони ще до цього не доросли.

— А як не вони, то хто? Бо спецінспекцію я візьму на себе, мовляв, ближче не встановлені злочинні елементи в порядку помсти принциповому співробітнику міліції… і таке інше.

Старий підвівся і повернувся в рамки субординації.

— Писати, товаришу генерал, то ваші справи, а мої — влаштувати декому перевірку на вошивість. І то таку, щоб матня тріснула.

І вийшов.

— А зі мною що, товаришу генерал?

— Офіційно я тебе відсторонюю від будь-яких справ у зв’язку з начебто службовим розслідуванням. А неофіційно — щоб з цієї миті ти без зброї навіть до туалету не виходив. Сів на очко — однією рукою штани тримай, другою — «стєчкіна». Рипнеться хтось — стріляй без попередження. На роботу тебе привозитимуть і відвозитимуть. А там подивимося. Раптом все набагато простіше. Пам’ятаєш історію з Байковим цвинтарем? Може, цей бідолашний хлопчина побачив уночі щось таке, чого не повинен був бачити. Врешті, не все те, що сіре, то кадебе.

Вже того вечора наші оперативники, котрі потай в обшарпаному таксі супроводжували службовий «газик», на якому мене підкинули додому, засікли «жигулі», що приліпилися до «газика» ще на площі Богдана. Ця машина з рівненськими номерами пленталася за нами аж до мого будинку, після чого спокійненько через вулицю Боженка, Корчувате і Мишоловку рвонула на Кончу Заспу. А там відірвалася від наших оперативників у класичний спосіб. «Жигулі» під’їхали до воріт якогось відомчого піонерського табору, відчинили ворота, в’їхали, зачинили браму і спокійненько покотили собі головною алеєю поміж корпуси. Доки наші хлопці радилися, доганяти пішки чи відчиняти ворота, з’ясувалося, що за одним із корпусів через великий пролом у паркані підозріла машина викотилася на лісову дорогу — і шукай вовка в лісі.

Назавтра мене демонстративно повезли на Богомольця, начебто в спецінспекцію, а насправді — в архіви. Там я до вечора гортав орієнтировки за останні кілька років, сподіваючись знайти бодай щось схоже на масове зникнення киян разом з поїздом метро. Єдиною вартою уваги виявилась інформація з Естонії. Там два подружжя зникли разом зі своїми новенькими «Волгами» останньої моделі по дорозі з Тарту до Ленінграда. Хоча в операції крім міліції були задіяні внутрішні війська, прикордонники і навіть військові аквалангісти, не знайшли бодай найменшого сліду. Співпадав приблизний час, коли обидві машини з екіпажами востаннє бачили випадкові свідки на автозаправці — двадцять перша година. Версій було багато, але жодна не підтвердилася.

Десь ближче до кінця робочого дня Старий розпочав обіцяну «перевірку на вошивість». Я вийшов з парадних дверей, але замість того, щоб сісти в «газик» попрямував попід будинком Управління на кінцеву зупинку другого тролейбуса. По дорозі я робив вигляд, що зазираю в папери, які виймаю з течки.

Хвіст приліпився одразу. Але це мені вже потім розповіли, бо я весь час удавав забацаного мента. Для зовнішнього спостереження ця сторона вулиці дуже незручна, бо тут чомусь завжди мало людей. Народ переважно товчеться біля входу до Софії або фотографується під пам’ятником Богдану Хмельницькому. Тому мій супроводжуючий, напевне, зрадів, коли між ним і мною з’явилася пара людей, які ліниво підвелися з лавочки у сквері і теж попрямували до зупинки. Взагалі, в цьому щось було — пасти міліціонера під самими вікнами головної київської міліцейської Управи.

Тролейбус підкотив і розчинив двері. Я притис течку ліктем і увійшов одним з перших. Супроводжуючий, удаючи вихованого, пропустив до салону решту пасажирів. Все правильно, перша заповідь нишпорки: в транспорт сідай в останню секунду, бо об’єкт спостереження може несподівано вискочити в передостанню.

В тролейбусних динаміках прохрипіло: обережно, двері зачиняються, наступна зупинка — вулиця Ірининська. Між нишпоркою і все ще відчиненими задніми дверима залишилася одна-єдина людина: вже немолодий мужчина, котрий, сопучи прилаштовувався, як йому краще увійти. Я вже сидів, встромивши носа в розгорнуту течку. Бабахнули передні двері, зашипіли відпущені гальма.

І в цей час отой незграбний літній мужчина блискавично з розвороту, з усієї сили вдарив нишпорку ліктем у сонячне сплетіння. Аж квакнуло. Невідомий почав згинатися навпіл, а Старий (бо це був він) рвучко повернувся, схопив топтуна обома руками за лікті, різко випростав і коліном знизу щосили вдарив йому в пах. Це був фірмовий «дуплет» Старого, про який розповідали легенди в слідчих ізоляторах, на етапах та в колоніях.

Від неймовірного болю і відбитого дихання невідомий вирубався. Він би впав на асфальт, як підкошений, але оті двоє з лавочки матеріалізувалися за його спиною, вивернули руки назад і одягли наручники. Після цього внесли непритомну здобич у тролейбус і загорлали водію:

— Міліція! Затримання небезпечного злочинця! Жени швидше, гальмонеш на тому боці під райвідділом.

Це теж була придумка Старого — затягти невідомого не в головну Управу, а в райвідділ аби ті, хто його послав, поламали голови над філософською категорією випадковості і закономірності. До речі, пістолет нишпорки і його документи перекочували в кишеню Старого ще в той момент, коли хлопцю одягали наручники.

У райвідділі наша здобич на загальне здивування почала приходити до тями. Тому я перестав удавати з себе заклопотаного і повернув топтуна до попереднього стану ударом руків’я свого «стєчкіна» по його потилиці.

— Копита не натягне? — стурбовано поцікавився черговий по райвідділу.

— Та де там, — озвався один з наших. — Накачане, стерво, м’язи на руках, як у Жаботинського. Якби не товариш підполковник…

Подальший розвиток думки оперативника обірвав сам Старий.

— Хлопці, боюся, ми фраєрнулися. Здається, ми лампасника взяли. Це армійський літер. Все чисто — і ксива не липова, і дуда його.

Загалом було відомо, що наш Старий переходить на «феню» виключно у шоковому стані. Цей надзвичайно рідкісний момент ми якраз і спостерігали. Проте, старий партизан досить швидко отямився, подзвонив Генералу, коротко і чітко все доповів, уважно вислухав, сказав: «Буде зроблено!» і поклав трубку. Потім наказав черговому по райвідділу:

— Дзвони у військову комендатуру, хай забирають свою вошу інтендатську.

— А що я їм скажу?

— Як завжди в таких випадках: під час оперативних заходів викликав підозру своєю поведінкою, на прохання пред’явити документи почав лаятися. Намагався вихопити зброю, одне слово — ти дзвони, а ми пішли пояснення писати. Потім розкажеш, що й до чого.

Потім було потім, черговий справді розповів усе в подробицях. Військовики приїхали досить швидко, без коментарів написали розписку в одержанні старшого лейтенанта, його зброї та документів і відбули разом з ним. Єдине, що здивувало чергового, так це те, що замість міліцейських наручників, які ще ми зняли зі старлея і забрали з собою, хлопці з комендатури одразу зодягли на офіцера свої.

Тієї ночі, як не дивно, мені нарешті спалося добре. Події останніх днів настільки вимотали мене, що жодних снів я не бачив.