Поїзд, що зник - Лапікура Валерій. Страница 32

— Одне з другим не пов’язане. Налетів один такий, дуже жвавий, на автоматну чергу. Вискочив за орденом. А одержить… ну, то вже не наша з вами справа, що він одержить, капітане Сирота. Кличте краще в гості, відійдемо від цього феєрверку.

На щастя, в нашу кімнату ми встигли проскочити, доки мама вовтузилася на кухні. Бо вигляд у мене був ще той. Довелося швиденько переодягатися, відмиватися і взагалі повертатися в людську подобу. Потім переконувати маму, що їй час лягати спати і ми з гостем повечеряємо без неї.

Дивне це було відчуття: сидіти на кухні і спокійно розмовляти так, наче за сотню метрів ніщо і ніхто не дотліває…

Я запитав незнайомця:

— Тарасівська чи Рози Люксембург?

— Володимирська.

— За що така честь? Адже нашу міську Управу вчить жити міська ж Контора. А тут…

— За хорошу поведінку, капітане. А також за успіхи в бойовій і політичній підготовці. І ще, як я вже казав: у зв’язку з достроковим присвоєнням вам чергового звання. А якщо точніше, то з певного моменту вас прикривали наші люди. Вдень і вночі. На ваше щастя.

— Хочете, я вгадаю цей момент?

— Не вгадаєте. Більше того, навіть не здогадаєтесь. І я не скажу. Інакше доведеться розголосити дрібну, але засекречену інформацію.

— Це все через отих телепнів із начебто дисбату?

— Ні, через поїзд. Котрий зник.

— А, історія з «металістом»?

— Пробачте, не зрозумів.

— Ну, з тим знайдою, котрий помер спочатку за рішенням суду п’ять років тому, а потім уже де-факто, цього року в Кирилівці.

— Ні, до цього був інший поїзд. Якщо ваш друг Сергій-телепат вам нічого про нього не розповів…

— Ні, він розказував тільки про якийсь корабель.

— А, розумію. «Марія Целеста»! Ну, це пожива для таких письменників, як Андрій Дмитрук. Бо це було давно і неправда, а головне — не у нас. Слухайте, капітане, доки наша, як ви кажете, Контора згрібає у совочок отих робін гудів, давайте подихаємо повітрям.

— Там же чадно.

— А ми покатаємося. Моя машина, до речі, стоїть на тротуарі перед вашим будинком.

А вже коли ми спускалися сходами, круглолиций додав, наче між іншим:

— Знаєте, ніколи не здогадаєшся, що ще наші технічні служби придумають. Ви навіть собі не уявляєте, які у нас там винахідники. Якось замаскували мікрофон в потрібному номері «Інтуристу» у держаку для туалетного паперу.

— І що? Добре було чути?

— Не знаю. Прибиральниця ще до заселення видерла держак «з м’ясом» і понесла додому. Розумієте, імпортна ж штучка.

— Співчуваю. Куди поїдемо?

— Туди, де зник другий поїзд. На Сирець. В парк.

Ми мовчки доїхали по Брест-Литовському проспекту до станції метро «Жовтнева», припаркували машину під яскравим ліхтарем, а самі сіли на лавочку в глибоку тінь. Хлопець з Контори кількома вправними рухами вийняв зі свого «макарова» порожню обойму і загнав нову. Я зробив те ж саме зі «стєчкіним» і раптом пригадав:

— Пробачте, я забув подякувати вам за вогневу підтримку.

— Дякуйте своїй «катюші». З табельного «пе-ема» ви б такого не наробили.

— Умовили. Кажіть.

— Ви знаєте, капітане, що в нашій установі нерозкритих справ ніколи не закривають?

— Ні, але здогадуюсь. Вам же шию не милять за процент і профілактику.

— Скажемо так — враховують специфіку виробництва. Так от, якщо слідство заходить у глухий кут або всі версії відпрацьовуються, справу відкладають. За якийсь час її доручають новим співробітникам, так би мовити, на свіжу голову. Але є серед наших справ такі, що вже стали легендою і то не для одного покоління працівників. Серед них — історія з поїздом.

В сорок шостому році, уявіть собі, в степу за Сталінградом на лівому березі Волги німецькі полонені розбирали тимчасову залізницю. Її проклали восени сорок другого для забезпечення Сталінградської операції. Картина така: осінь, сонце ще не сіло, десь п’ятсот німців, півсотні наших — охорона, конвой, офіцери, цивільні. І от раптом серед ясного дня, метрів за п’ятдесят від цього гурту з’являється туман, довга така смуга, потім він розвиднюється і всі бачать поїзд, котрий іде по насипу, якого ще хвилину тому не було. Паровоз, пасажирські вагони, таблиці з написом маршруту… все, як належить. Народ тетеріє. Особливо, якщо врахувати, що поїзд не радянський, а європейський — і вагони, і паровоз, а головне — написи на табличках трьома мовами: німецькою, французькою та італійською. Ті, хто стояв ближче, розібрали. Далі. Поїзд проходить десь з кілометр, після чого туман знову густішає. Ще кілька хвилин — і все, як було раніше: сонце світить, вітерець повіває, але ані поїзда, ані колії немає.

— Міраж, шановний, міраж. Про це ще Перельман у «Цікавій фізиці» писав.

— Не поспішайте, бо цей міраж супроводжувався не лише звуком і дрижанням землі, а й запахом диму з паровозної топки. Доповіли в Москву, звідти наказ: свідків ізолювати. Прибула комісія, списала протоколи, потім справу засекретили, а всіх, хто бачив поїзд, ліквідували. І німців, і наших.

— Тобто, як ліквідували?

— Перевіреним варіантом: посадили в баржу, закрили люки і втопили посеред Волги. Ну, потім смерть Сталіна, розстріл Берії, реорганізація ГБ… забули.

— У нас це вміють.

— Не заперечую. Але! У п’ятдесят п’ятому році наша агентура доповідає, що якийсь неопізнаний поїзд пройшов уночі по старій колії через напівзакинуте військове кладовище у Севастополі.

— Пробачте, як у тому старому анекдоті про поїзд «Київ-Бердичів», котрий зійшов з рейок і три доби ходив городами?

— Схоже. Так у всякому разі це сприйняли великі начальники. Тим більше, що діялося це вночі, а по тій колії поїзди ходити не могли, оскільки рейки зняли ще до війни, самі тільки шпали догнивали. Одне слово — мало що може привидітися вночі на цвинтарі випадковому п’яному свідку.

— Це була офіційна версія?

— Офіційне слідство навіть не встигли розпочати. Тому, що якраз вибухнув і затонув лінкор «Новоросійськ», то вже було не до поїздів-привидів.

Аж тут через пару років в Казахстані, на цілині знову засікають цей же поїзд. У степу, де до найближчої колії дві години літаком. Цього разу вже без звірства: опитують свідків, відбирають підписки про нерозголошення і починають копати. Піднімають сталінградську справу, підключають зарубіжну резидентуру і знаходять: у тридцять п’ятому році цей паровозик з вагончиками зайшов у тунель у Швейцарії, ось звідки написи трьома мовами — і зник.

— Тобто, не вийшов з тунелю?

— Саме так. Ну, ви розумієте, наше керівництво довго крутило цю справу, потім відклало — до наступної появи. Так би вона й лежала, якби Юрій Володимирович не розпорядився підняти кілька старих епізодів отакого плану, з елементами містики і масових галюцинацій. В порядку тренування молодих кадрів.

— У кожного свій клопіт, — погодився я. — Мені от якось принесли результати анатомічного розтину громадянина Жовтобрюха Андрія Сидоровича: «Причина смерті — сепсис, викликаний кримінальним абортом». А я десь читав, що американці обіцяють Нобелівську премію за інформацію про вагітність у мужчини. Я одразу дзвоню в морг: хлопці, з вас пляшка! А вони мені: маємо ми не Нобелівську, а шнобелівську премію. То ми на день медпрацівника шампанського зі спиртом собі надозволяли і отакого понаписували.

— Так то з п’яних очей. А ті, в Москві, напевне ж тверезі були, коли нам цю вказівку спускали. Їм що — вказали і забули, а ми тут — шукай нечисту силу, та ще й по-антирадянському налаштовану.

— А що, й така буває?

— Були сумніви, особливо по епізоду з сталінградським поїздом. Аж тут ми у Києві одержуємо інформацію, що зник поїзд метро. Не те ж саме, але аналог. І там поїзд, і тут поїзд, і там тунель, і тут тунель. Негайно забираємо справу у вашого відомства, починаємо розпрацьовувати і наїжджаємо на стінку.

— В прямому розумінні чи символічно? Аж не віриться, що від вас можуть щось приховувати.

— Блажен, хто вірує. Ви коли-небудь чули таку назву «Луб’янка»?

— Звичайно. Ваша головна Контора в Москві.