Культ - Дереш Любко. Страница 33
— Але мало кгм... того! — директор по-нараторськи витримав паузу. — Ви ше й залицялися кгм... до своїх кгм... УЧНІВ!!! Кгм!.. та то взагалі КГМ!.. чорт знає шо! То не просто кгм... забавки! То... кгм... попросту КАРИГІДНЕ!!!
Банзай стерп увесь нараз — від кінчика носа до мізинців на ногах.
— Шо ви маєте...
Знову вибухнув божевільно радісним сміхом біолог. "Каригідне! Ой, не можу, каригідне!"
— ТИХО-О-О! — пролунав громовий ляск по лакованому дереву. Стало тихо-тихенько, вчителі неначе пішли у світ інший, забравши із собою геть усі, до останнього, звуки.
— Тиша повна! Думаєте, ви всі такі кгм... мудрі тутай, шоб мене перебивати? Та я вас кгм... кгм... от ви, Юра. Я, наприклад, маю кгм... запасний аеродром, а ви маєте? Га? От хтось із вас має запасний аеродром? Шо ви всі такі мудрі тутай? Шоб мене перебивати?
Мертво впала тиша. Було чутно, як у секретарки тихенько гуде, виспівуючи Java'нською говіркою свої кремнієві колядки, комп'ютер. Надривно схлипнула котрась із вчительок англійської.
— А не треба нас так лякати, — несподівано промовив пан Ярослав. — Всі ми маєм запасний аеродром. Не ви один. Всі. Он там, — і хімік виразно кивнув головою в бік міднобуківського кладовища.
Стало ще тихше, тихо-тихо, як в померлого у вусі. На це не мав що заперечити навіть директор. Продзвенів дзвінок на урок.
Директор вийшов із трансу і прогарчав:
— На уроки! А з вами, кгм... Юра, ми ше поговоримо... після того уроку... кгм. Зрозуміло?
Ватяними ногами Банзай вийшов із кабінету. Його невідступно переслідувало відчуття, що все навколо — сон. Особливо, коли заплющував очі.
Тільки що це сном не було. Як наразі.
5.
Банзай обережно постукав у двері, відчинив їх і ввійшов. У разі чого: не знаю, не був, не брав. І взагалі, пане Андрію, яке вам діло до мене, мого лібідо і до моїх уподобань? Маєте собі свою Аліску — от і дрочіть нишком на перервах. А мене не руште.
Такі розважання рятували лише на короткі хвилі. Банзай точно знав, що не матиме сили сказати такого панові Андрію.
Директора в кабінеті не було.
— Перепрошую, пане Андрію?.. — Банзаїв дух піднявся від можливості відтермінування.
— А-а-а, Юра, — почулося із залу поруч. — Ну-ну, заходьте.
Юрко втягнув у себе повітря і пройшов кілька кроків до сусідньої кімнати. В директорових апартаментах пахло цигарками та дорогими японськими парфумами. Він обережно заглянув до залу. Крісло з високою спинкою в кінці столу було розвернуте до стіни. У ньому, вочевидь, пан Андрій і сидів. "Нездоровий потяг до театралізації", — підмітив про себе Банзай.
— Заходьте, заходьте. Сідайте.
Крісло розвернулось і показало своє черево. В його м'яких затишних надрах задоволено вмостився Корій. Дикий вишкір звично забрів на його лице. З очима було вже краще — крововиливи посходили. Корій радісно реготнув — Банзаєва реакція йому подобалась — і виклав ноги на стіл. Банзай зачаровано спостерігав за цими діями. На підошвах саперних черевиків засохло чорне болото. Кілька пластинок бруду відліпилось і впало на поліровану поверхню.
— Не чекав, та?
Банзай заперечливо похитав головою. Задерло в легенях і стягнуло в паху.
— Розумієш, тут така делікатна ситуаційка вийшла... в пана Андрія виникла певна проблемка... Із власною дружиною. Якась сука настукала їй про Аліску. Розумієш? Одним словом, Андрій попросив підмінити його і провести з тобою виховну бесіду. Так і сказав: "Поговори з тим Юрою, бо він мене вже задрочив". Так і сказав, слово честі.
Юрко спантеличено звів докупи брови.
— Сам розумієш — ну не може чоловік... Мусить показати дома, хто в хаті господар. Бо без того діла не буде... Так-так, кожен мусить знати своє місце... Моя стара забула — і на тобі маєш. Переплутала, розумієш, банки з кавою і труткою на жуки. Але то таке. В життю, Банзаю, як на довгій ниві, всьо може статися.
Банзай повільно повернувся, щоб вийти. Двері за ним виявилися зачиненими.
— Так-так. Головне, як то кажуть, знати своє місце. Не зажиратися. Чуєш, Банзаю? Як знаєш, де твоє місце в світі, уникнеш багатьох неприємностей. І не спіши так сильно, бо все одно, як то кажуть, "життя як сон". Чув такий вислів?
Банзай мовчки кивнув. Ставало дедалі незатишніше у присутності Корія. Від старого віяло хворобою. Щось точило його свідомість, як шашіль дерево. Банзай заплющив очі і дуже, дуже сильно спробував прокинутися.
— Шо, не виспався? А може, то всьо — СОН? — сказавши це, Корій обвів театральним жестом кабінет і весело захихотів. — А якщо говорити відверто, то я прийшов сюди влаштовувати власні інтереси. Між тобою і мною. Ти знаєш, відносно чого. Пам'ятаєш, як ми тоді літали в Азатоті, га? Ото були, курча ляґа, дні... А тепер, коли всьо можеш, якось і не так вже цікаво, як уявлялось... нема романтики. Нуднувато... Але брешу. Брешу, цікаво і зовсім не нудно. Клянусь.
"Так він же божевільний, як той щур у бомбосховищі", — подумав Юрко.
— Так от, шось я не туди зайшов. Мав на думці спитатися: якого милого ти ше тут? Га? Я ж тебе вроді як попередив — не дрочи мені мозґи. Не грай зі мною в дурні ігри. Але ж нє — мусив ти слухати, шо тобі різні придурки говорять.
— Як ви знаєте? І взагалі, якого біса... то всьо... та вся комедія? Я ж чув голос директора, де він? — нарешті наважився спитати Юрко.
Корій лише знову розреготався.
— Не суттєво. В моєму теперішньому становищі з н а т и — це як дихати. Андрій є там, де й був, а от питаннячко на засипку — де ти? Але приємне на потім. Тепер справи, бо час не жде. Я багато думав, як би то тебе краще копнути в сраку, шоб ти тілько-но ногами зафуркав до свого Львова. Місто в нас невеличке, але не без заскоків. Усі всіх знають. Нікого зайвого нам не потрібно. Але ти нежданно-негадано показав таке, — Корій у награному здивуванні повів головою:
— ...шо я аж не сподівався. І подумав: "Най си малий поганяє зі мною перед смертю". Так шо вирішив я тобі дати шансу. Ти знаєш, які ставки в тій грі, правда? Знаєш-знаєш, по тобі видно. Вони всім кажуть... вони як шлюхи, це точно. Тільки скажу тобі таке — для тебе це вже кінець. Ти ніц тут не зарадиш, хоч би й тріс. Ти вже не виплутаєшся.
Банзай сковтнув слину, однак свіжою рот не заповнився. Він мусив щось відповісти, аби Корію не здавалось, що перемога за ним.